Пропала книга – книга знайшлася
Сергій Єфремов
На новий вихід Шевченкового «Кобзаря», Спб. 1908.
Habent sua fata libelli: книги, як і люди, мають свою долю… І часто їхня доля – долю їх творців нагадує, немов частка авторового духу перейшла в його книгу й позначила їй той самий шлях, яким ішов і письменник. Та це й натурально, бо таки й справді книга, а надто книга великого майстра слова, вживляє його дух у собі й довго ще будить ті самі почування у людей, що за живоття викликала особа її автора.
Ось перед мене лежить «Кобзарь» останнього (С-Петербург, 1908) видання, і дивлючись на цю книгу та перебираючи в думках, що довелось «пережити» книзі з цим популярним заголовком, мимохіть і долю самого її автора згадуєш: «гениальный горемыка» і по смерті, в своїй книзі, «горе мыкал», як і за життя, так що історія його книги чудовою ілюстрацією може бути до його «горемичної» біографії… Бо таки й правда: habent sua fata libelli.
Особливо цікава буває доля книг у нас, де в життя письменників та і взагалі в справи літературні так часто втручається стороння, але за даних обставин непереможна сила, що порядкує тією долею по своєму, не зважаючи на ідейні потреби громадянства, не питаючись, скільки крові та нервів коштувала книга її творцеві.
Книга в Росії, де так легко було, та й тепер ще зовсім не важко – посадити «фельфебеля в Вольтеры», раз-у-раз малася за щось підозренне, що вже само з себе свідчить, що тут запахло ідеями, а відомо ж, що від них не дуже вже й до «превратных толкований» далеко… Історія книги в Росії, од бідолашного першого друкаря й до останніх днів, історія життя тих, хто над книгами працював – дає страшну картину того, як пригнічувано думку людську, як найкращі, найдорожчі людині думки гинули в сповиточку, як червоний атрамент цензора, а іноді й буквально-таки вогонь – нищили те, до чого додумалась велика людина на добро ближнім своїм, нищили невмирущу з природи людську думку…
Пропала книга! Уж была
Совсем готова – вдруг пропала! –
пригадуєте оцю жартівливо-скорбну до «запропащеної» книги? І щастя ще велике, коли хоч через довгий час вона таки «знайдеться», бо хоч не зробила вона того, що повинна була в свій час ізробити, то бодай не пропаде зовсім для історії людської думки й служитиме вічно скорбним документом того, як поводиться людина з найдорожчим скарбом своїм – живою, невмирущою думкою…
Р. 1840-го з’явилась була велика для нас і для всієї людськості книга – «Кобзарь». З’явилася та зараз же й пропала… До неї увійшло тільки те, що до того часу написав молодий ще тоді автор її, й коли, через кілька років, він надумав був поновити видання, то рукопис опинився в архиві «III-го отделения», а сам автор – далеко-далеко за межами України… Книга пропала:
Уж была
Совсем готова – вдруг пропала!
Пропала та й годі!… І от з того часу та аж до останнього року вона не могла вийти на світ цілою, – такою, як хотів її сам автор бачити.
Відомий бібліограф український М. Комаров у своїй праці «Шевченко в литературе и искусстве» (1903) нарахував щось з 80 видань «Кобзаря» й окремих творів Шевченка; з тих видань на два десятки набереться самих збірників поезій Шевченкових. І все-таки аж до останнього часу ми не мали цілого «Кобзаря»: книга пропала була й ось тільки тепер вона знайшлася.
В Росії кожне видання «Кобзаря» вимагало страшенного клопоту та заходів неабияких з цензурою, не кажучи вже про те, що деякі твори, і між ними найкращі, були цілком з цензурного погляду безнадійні за старих часів, так що й починати з ними нічого не можна було на легальній дорозі.
Вже друге видання «Кобзаря», що вийшло р. 1860-го в Петербурзі, на превелику силу проскочило через «кавдинські тіснини» цензури, і то тільки через те, що клопотались за його «сильные мира сего», та й то в покаліченому вигляді. Цензор позамазував був спершу навіть такі вірші, як «Думи мої, думи», бо хоч і не було в них нічого, мовляв, «предосудительного», але вся ідея їх була ворожа «слиянию Малороссии с Великороссией» [49]! І деякі вірші, напр. частини навіть з «Катерини» так таки й не увійшли до того видання.
Через сім років (1867 р.) з’явилося, теж з великими перешкодами, видання «Кобзаря», так зване Кожанчиківське – до речі, єдина безцензурна книжка українською мовою, що вийшла за старого ладу. Це видання повніше за попереднє, проте й воно дуже неповне: усе, що хоч трохи здавалося з цензурного погляду непевним, мусило, як писано в передмові, «зоставатися до іншого часу».
Дальші видання, дозволу на які не можна було допроситись часом цілими десятиліттями, були тільки передруками з Кожанчиківського, іноді навіть ще більш повкорочуваними. Так, у 1890-х роках цензура так була покалічила «Кобзаря», що його просто не можна було друкувати і тільки по довгих клопотах пощастило задержати хоч те, що було попереду вже дозволено. Покалічений, пошматований, з промовистими рядками цяток замісць тексту, з прогалинами, замісць цілих п’єс – «Кобзарь» десятками тисяч примірників розходився по Україні. Це була, як по правді казати, тільки частина «Кобзаря», а ціла книга – пропала і тільки потай, у рукописах, можна було читати такі твори, як «Сон», «Кавказ», «Марія» й багато інших.
І з власного досвіду я знаю, як багато знаходилось людей, що ночами переписували дорогі рядки чи то з іншого рукопису, чи з женевського або празького видання, як що його якимсь щасливим вітром принесло до рук. В [18]80 – 90 роки сила таких «списків» ходило по Україні, завертаючи від друкарського станка книжку до тих часів, коли «книжное списание» було не тільки милою Богові справою, але й єдиним способом ширити твори письменства. Звичайно – анахронізм, але дорого коштував він українському письменству й просвіті на Україні…
Коли в Росії була «пропала книга» через непереможні сторонні обставини, то не знайдено її ще довгий час і за кордоном, де ті обставини сили не мали. Сталось це вже через власну «обивательську», мовляв, цензуру, що старанно обчищала Шевченка од «неморальних» та «радикальних» думок і калічила його немилосердно, щоб догодити середньовічним поглядам закордонного українського громадянства в Галичині.
Власне два тільки видання «Кобзаря» – женевське Драгоманова та празьке київської громади – не підлягали отій «обивательській» цензурі й давали Шевченка такого, якого тоді можна було дати, вважаючи на необробленість фактичного матеріалу, брак автографів, тощо; усі ж інші видання, особливо галицькі, часто калічили Шевченка не згірш за російську цензуру, хоч і в інших частках.
Таким чином книга і тут була пропала, й історія цього другого запропащення така цікава, що годиться пригадати з неї хоч декілька епізодів. Вони дуже нагадуватимуть ту сумну історію, про яку розповів колись Г. Успенський у нарисі «Книга»: як там «известнейший мореплаватель Кук, погибший на Сандвичевых островах, вторично погиб в трясинах растеряевского невежества», так і тут «Кобзарь» Шевченків, покалічений цензурою російською, обчищений од «неблагонадежных» думок і позбавлений тим свого змісту найкращої частини – вдруге підпав такій самій варварській операції од руки галицького громадянства за свою «протирелігійність» та «неморальність».
Книга пропала вдруге, і це запропащення далеко ганебніше за перше, бо заподіяне з доброї волі тих самих людей, що ніби то молились на Шевченка й окричали його скрізь, як свого національного пророка й проводиря. «Так завжди й бува з «пророками», на котрих їх обожателі не дивляться об’єктивно й історично, а тільки абсолютно», – писав з цього приводу Драгоманов, з старої праці якого «Шевченко, українофіли й соціалізм», передрукованої р. 1906-го у Львові новим виданням, нижчеподані факти й повибирано.
Р. 1877-го в одній галицькій газеті надрукована була звістка, що члени філії «Просвіти» в Станиславові святкували Шевченкові роковини і що одна з вищих духовних осіб заборонила йти на це святкування вихованцям місцевої семинарії. «Особа» зараз озвалась на цю звістку, виложивши «при сей верной оказии» й свої погляди на Шевченка.
«Відомо загально, – писала особа, – що межи молодіжжю шкільною шириться чим раз більше «невірство», а по крайній мірі бодай апатія до релігії. Усилія катехитів, хотя би і найусердніші, суть по більшій часті безплідні уже по тій причині, що неопитна та фантастичеська (sic!) молодецька виображня для «ложних пророків» чрезвичайно восприємчива. Одно еще було отрадою нашою, що у нас не було еще до сих пор контррелігійних писем в язиці руськім. Тепер однако й тії появилися , а то в роді поезій Шевченкових!
Прошу переглянути особливо II том «Кобзаря Шевченкового», виданого в Празі 1876, котрий «Просвіта» з таким запалом межи молодіжжю розпространяє – і убідиться ч. редакція, скільки там богохульних єресей і нігілістичеської гнилі».
Нагадавши, що з його не тільки «русин, но і священик заразом», автор наведених рядків цитує «єресі» з «Івана Гуса», «Світе тихий» та «Марії» й заявляє наприкінці, що
«треба в самій річі діло неучтивих (sic!) людей в належнім світі представити і здискредитувати, бо гидра погана (!) піднесе ще з більшою гордістю голову свою».
Ця оригінальна, щоб не сказати гірше, критика на Шевченка од «не тільки русина, но і священика заразом» викликала кілька відповідей з табору народовців, великих прихильників та поклонників Шевченка. Але пожалься Боже, що то за відповіді були! Страх перед «богохульними єресями» та «нігілістичеською гниллю» не згірше проступає з тих ніби апологій великого поета перед уніатськими фанатиками. «Правда», напр., писала, що Шевченко, мав право не знати догмату «неомильності папи», що він писав «Марію» в 1859 р., себто раніше, ніж Пій IX сотворив догмати «таинственного воплощения» і т. п.
Один з визначніших народовців, Желехівський, викручувавсь тим, що коли Шевченко виступає проти папи та єзуїтів, то це «годі йому, яко православному, взяти за зле», до того ж усі такі місця, або, як Желехівський дотепно висловився, «мрачні уступи» й не мають великої ваги, бо «писані тоді (!), коли дух Шевченка тяжкою неволею вже зломлений був»…
Так само невдатно викручувались і інші народовці, пристаючи на те, що усього Шевченка таки справді не можна давати молодіжі й народові – так як не можна давати й біблії, що треба з «Кобзаря» робити вибірки для «не посвященных», лишаючи цілого «Кобзаря» тільки для «спеціально студіюющих» українське письменство [50]. «Гидра погана» з сторінок «Кобзаря» ввижалася прихильникам Шевченка однаково, як і ворогам його. І от у Галичині теж «пропала книга», мов той бідолашний Кук Успенського, що вдруге загинув «в трясинах растеряевского невежества»…
Появляються покалічені, обчекрижені, всякої вже «неморальності» позбавлені видання творів Шевченка, і в такому «облагородженому» вигляді Шевченко дуже мало скидається на того справжнього «неучтивого» Шевченка, що такий нам дорогий якраз отією «неучтивістю» своєю. І можна сказати, що до видання «Поезій Т. Шевченка», зробленого р. 1902 львівською «Просвітою» під редакцією д. Ю. Романчука, в Галичині так само не було путящого «Кобзаря», як і на Україні. Та й це видання викликало протест у деяких кругах галицького громадянства. Ось полюбуйтеся, напр., з резолюції одного духовного «соборчика» р. 1902-го.
Общество «Просвіта» в Львове издало полное собрание сочиненій (sic!) Шевченка. В том издании помещены стихотворения: «Великомученице-кумо», «Мария», «Іван Гус» и др., которые содержанием своим сопротивляются (!) религійности и нравственности… Чтением поэзии Шевченка, нерелигійного и ненравственного содержания, розвращается школьная молодежь и наше простонародие, a деятельность душ-пастырей и катехитов сильно затрудняется. Из взгляда (!?) на то просит добромильскій деканальный соборчик ординаріят вглянути (!) в дело и, як были запрещены книжочки с «упавшим с неба листом». так щобы и издание Шевченка с выше названными и им подобными нерелигійными и ненравственными стихотвореніями были запрещены [51].
Ну, та нехай би вже собі це писали «москвофіли» отим своїм жаргоном, що, як чудово хтось висловився був ще в «Основі», нагадує «ерзание грифеля по стеклу». Зненависть до найбільшого українського поета входить у програму їхню, мовляв би так – «по штату полагается». Цьому дивуватись нема чого, як і тому, що відомий Мончаловський вимагав якось од австрійського уряду, щоб цей знищив культ Шевченка в Галичині.
Але ось другий документ, вже не з москвофільських сфер. Р. 1905-го одна теж духовна особа львівська видала конфіденційного листа до духовенства, а в тому листі, виливши на Шевченка цілий цебер лайок за те, що поет писав «в відражаючий спосіб проти Церкви Христової Католицької», кінчає буквально так:
Можна взяти іншого народолюбця, пр. Маркіяна Шашкевича або Основ’яненка або кого іншого, що жодної такої негідності не допустився, в честь його народні торжества устроювати і під іменем його товариства закладати. Але Шевченка ніяк славити не годиться.
Позаяк Товариство Наукове імені Шевченка має перемінитися на «Академію наук», про то най священики, до того товариства належачі, жадають, щоб воно на далі вже не було під іменем Шевченка, з тим заявленням, що інакше вони виступлять. Чи священики наші не потрафлять бути народолюбцями без славлення Шевченка?
Власне, єсли хотять добра собі і народові, то най не славлять його, бо через то кривдять славу Бога і пресв. Матері Божої, а тоє певно не принесе щастя ні нам, ні народові нашому; но кривдячи славу Бога і пресв. Матері Божої, тим самим віддалюємо ласку Божу від нас і стелимо собі і народові нашому дорогу до невірства і погибелі вічної і дочасної [52].
Здавалося б, далі вже нікуди податись, але не забуваймо, що нема краю глупоті людській і тому специфічному «растеряевскому невежеству», що в своїй драговині все може утопити. Знайшовсь у Галичині «растеряєвець» ще вищого коліна і «неморальність» та «еротизм» побачив у цих от віршах Шевченка:
Полюбила чорнобрива
Козака дівчина,
Полюбила – не спинила.
Як би знала, що покине,
Була б не любила [53].
Виписавши цей уривок з «Тополі», де і взагалі знайшов «предостаточно эротики», наш «растеряєвець» копирсає глибокодумно пальцем у носі й пробі кричить, щоб такі «неморальні» вірші повикидати з читанок, бо інакше дітям грозить «погибель вічна і дочасна»… І як я вже згадував, під флагом «неморальності» багато дечого з «Кобзаря» мало не до останніх часів у Галичині викидалося, а то й перероблялося…
Пропала книга!.. Туподумство людське й страх перед вільною думкою поховали її й висипали були над нею високу могилу з отаких фактів, як ті, що я тут на зразок понаводив. І думали гнобителі та «растеряєвці», що на віки вічні поховали вони велику книгу і що не встане вона з-під гори насильства, зненависті й туподумства. І лежала під ними велика книга, того сподіваного часу дожидаючи, коли можна буде їй вийти на світ широкий – цілій і не покраяній темною силою та «растеряевским невежеством».
І сподіваний час таки прийшов – книга знайшлася. Останніх два видання «Кобзаря», що вийшли торік і сього року в Петербурзі – це та ново-знайдена книга, що на цілі десятиліття була пропала. Тепер ми маємо вже повного, не покаліченого Шевченка і може хоч аж тепер минулись для «геніального горемыки» оті муки, що й по смерті його не покинули. Громадянство в Росії й за кордоном уперше має змогу взяти до рук не сфальшованого, а справжнього «Кобзаря» й упиватись натхненним словом його. Ідея, думка людська подужала і сліпу силу, і «растеряевское невежество».
Книга знайшлася. Бажаємо ж їй знайти ще й простий та незабарний шлях до серця тих мильйонів люду, що як роси з неба ждуть-дожидають правдивого, гарячого, великого слова про те, що
Буде правда на землі…
1908.
Примітки
49. Ол. Кониський Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. Т. II, у Львові, 1901, стор. 331.
50. Див. у Драгоманова «Шевченко, українофіли и соціалізм», Львів, 1906, стор. 15 – 21.
51. «Л.-Н. Вісник», 1903 р., кн. III, хроніка, стор. 215.
52. «Л.-Н. Вісник», 1905 р. кн. VII, хроніка, стор. 95.
53. «Киевская старина», 1903 р. кн. II, документи, стор. 88 – 89.
Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 190 – 200.