3. Текстологічні дослідження

Олександр Дорошкевич

Коли ми схочемо тепер обернутись до огляду оцінок Шевченкової творчості, то ми аніяк не зможемо обминути текстологічних проблем. Тепер не викликає заперечення той факт, що серйозно студіювати надбання поета, новеліста, публіциста чи історика, можна тільки тоді, як встановлено певний текст його творів. До революції ми мали, як відомо, цензурні скорпіони спочатку [з історії цензурних поневірянь згадаймо дві статті: Вл. Данілова. – К цензурной истории сочинений Т. Г. Шевченка (журнал «Начала», 1922, кн. 2, с. 239 – 255) і П. Я. Стебницького. – Кобзар під Судом (ЗІФВ, 1924, кн. IV, с. 36 – 48)], а потім цілковиту анархію й дилетантське аматорство в Шевченковому текстовому каноні. Ось чому пореволюційна, зокрема радянська наука за перше завдання собі мала – дати поправний текст Шевченкових поезій.

І перше, з чим ми зустрілися в текстологічних студіях останніх років, – це спроба зруйнувати текстову концепцію заслуженого дослідника В. Доманицького: з авторів, що писали на цю тему, ми згадаємо, крім П. Зайцева, трьох: І. Айзенштока (що його статтю ми вже цитували), Мих. Новицького [До тексту Шевченкового «Кобзаря»: «Україна», 1924, кн. 4, с. 75 – 83] та академ. Смаль-Стоцького [Обов’язки української науки супроти Шевченка. «ЛНВ», 1928, кн. III. Стаття ця. власне, нічого оригінального в собі не містить, як це вже й зазначив І. Я. Айзеншток («Критика», 1928, кн. 3, с. 18)]. Новицький, приєднуючись до Зайцева, між іншим пише:

«Відомий «Кобзарь» Доманицького, що здобув таку широку популярність серед громадянства, для нашого часу вже застарівся. Його робота над текстом «Кобзаря» в розвиненні Sevcenkophilologie назавше лишиться тим, чого не може обминути ні один дослідник творчості Шевченка, але метод видання тексту «Кобзаря», вжитий небіжчиком, був цілком хибний» [ця фраза з рецензії П. Зайцева («Книгар», 1918, № 8, 470)].

Цю тезу, що виникла внаслідок пильних критичних студій, стверджують, так би мовити, емпірично ті досить численні мемуари, які переказують нам про обставини праці перших редакторів-дилетантів: крім статтів про празький Кобзар 1876 р. (П. Богацького, Євг. Вирового, С. Русової), за кордоном появилися й спомини емігранта Лотоцького про Доманицького: «Як появилося повне видання «Кобзаря» 1906 р.» [уміщені в емігрантському виданні («Тризуб», 1926, № 23), вони для мене залишились неприступні. Листування В. Доманицького з І. Франком з приводу видання «Кобзаря» подав Мих. Возняк: «За сто літ», 5 (1930), Спомини С. Русової вміщено в збірникові «За сто літ», т. II (1927), с. 159 – 161. Пор. також, статтю Г. П. Житецького про О. Русова, «Україна», 1926, І, с. 184 – 185, і листування О. Русова до Я. Полонського, що опублікував в «Україні» (1929, кн. 5-6) Фед. Савченко].

Проте досить довго пореволюційні видавництва, здебільшого приватні, халтурно передруковували текст Доманицького без жодного критицизму. Ймення таких редакторів – Буревоя й Гадзінського, Паночіні та інш. – зустріли вже гострий осуд з боку критики [на видання Гадзінського та К. Буревоя («Твори Тараса Шевченка. Повний збірник в двох томах». М., 1925) див. рецензії: М. Зерова («Бібліографічні вісті», 1925, 1-2), І. Айзенштока («Культура й побут», 1925, ч. 21), Мих. Новицького («Життя й революція» 1925, 6-7), П. Богацького (ЛНВ, 1927, V). На видання Ю. Меженка («Кобзар», Час, 1925): Мих. Новицького «Життя й революція», 1926, 2-3)]. Навіть емігрант П. Богацький в свойому досить об’єктивному огляді «Нове про Т. Шевченка» [ЛНВ, 1927, кн. 5, с. 63 – 77, кн. 6, с. 129 – 136] про видання Паночіні пише:

«Маємо перед собою чисто спекулянтське видання, зразок злочинного, не інакше, ставлення до творів Шевченка. Ганебний факт, який сьогодні походить вже не від Ситіних, Губанових et cetera, а від руки начеб свідомого українця під фірмою поважного та заслуженого укр. видавництва».

Пореволюційні спроби ревізії канонів Доманицького не всі були вдалі: коли П. Зайцев у виданні «Деятель» справді спробував покласти в основу певну редакцію – останню редакцію («Кобзар Цвітковського») Шевченкових поезій, то на редакторів наступних видань це ще не справило відповідного враження: солідні видання Василя Симовича [Кобзар. Народне видання з поясненнями і примітками д-ра Василя Сімовича, 1921] та Богдана Лепкого [Повне видання творів Тараса Шевченка. 5 томів. Лейпціг (1918)] продовжують контамінацію окремих варіантів на підставі суто естетичних своїх смаків.

Б. Лепкий цілком довільно бере текст Зайцева, Доманицького, Франка та інших видавців, користується не тільки з автографів поетових, але й з чужих копій (М. Лазаревського, М. Щербака) і зрештою ліпить якусь своєрідну стилістичну амальгаму, що її дуже важко назвати Шевченковою [критичні відзиви див. у статтях І. Айзенштока («Шляхи мистецтва», 1922, ч. 2), Вол. Дорошенка («Стара Україна», 1925, 3-4) і А. Зайцева («Книгарь», 1919, № 19)]. Ось що пише проф. В. Сімович у передмові до свого видання:

«А вибирав я такі слова «Кобзаря» (текст) до цього видання, які, на мою думку, найкращі. Я так собі думав, що коли ще вчені люди й дослідники Шевченка не устаткували тексту, не сказали, що оці, мовляв, тільки слова треба класти, не інші – то я мав ще право це зробити. Так я собі думав і щодо ладу, як ідуть за собою поезії (хронологія). Не всі вони йдуть у мене так, як у інших видавців» (с. VIII).

Дивно було б тепер з цими твердженнями полемізувати, що їм і виправдання знайдеш тільки в безнадійному віддаленні редакторів від рукописного фонду Шевченкового.

Але дати певну кваліфікацію цим виданням з погляду текстологічних досягнень усе ж мусимо, минаючи інші корисні сторони (напр., примітки в виданні В. Симовича, з яких plena manu користав не один видавець).

1 ось тут, на тлі цього текстового розгардіяшу, набувають особливої ваги два видання: 1. Т. Шевченко. Поезії «Кобзар». Зредагували та примітки додали І. Айзеншток та М. Плевако» [ДВУ, вид. 1 (1925) і вид. 2 (1927). Харків] і 2. «Т. Шевченко. Поезія. Тт. 1 – 2. Під редакцією акад. С. Єфремова і М. Новицького» (1927 і д.). Хоч і як це дивно, але з цих видань тільки на перше появилася грунтовна рецензія П. Тиховського «На шляху до наукового видання Шевченкового «Кобзаря» [«Шевченко», річник І (1928), с. 95 – 112. На видання Єфремова та Новицького рецензію вмістив Р. Заклинський («Життя й революція», 1927, 5, с. 270), а також К. Копержинський у своєму огляді – Укр. н. літ. за останнє десятиліття 1917 – 1927. «Студії з іс. Укр. н.-д. катедри іс. Укр.», II (і окр., 8)]: цей надзвичайний факт наочно доводить, що текстологічні проблеми, такі популярні в російській науковій літературі, не мають ще численних репрезентантів серед наших істориків літератури. А проте, як ми вже констатували, у процесі пізнання Шевченка ці нібито «формальні» завдання набувають саме тепер першорядної ваги.

Що нового внесли згадані видання в проблему канонізування Шевченкового тексту? Треба, перш за все, сказати, що обидва видання категорично висловлюються проти текстового «еклектизму», проти суб’єктивної контамінації різних редакцій і варіантів. Те, що редактори теоретично обгрунтували в своїх цитованих вище статтях, вони й намагаются перевести в життя [доводиться констатувати великий вплив книжки М. Гофмана («Пушкин. Первая глава науки о Пушкине», 1922) на «текстологічний світогляд» видавців]. Проте еклектизм цей ще почувається в виданні С. Єфремова та Мих. Новицького. Цілком справедливо взявши за основу свого видання «власні редакторські вказівки й побажання поета» (с. VI Передмови), редактори все ж дали чималу данину безпідставній традиції.

Так, низка творів Шевченкових не має заголовків серед поетових автографів («Ляхам», «Царі», «Марина», «Пустка»), проте редактори лишають ці надані від попередніх видавців заголовки «заради традиції» (?). Цікава мотивація перед «Царями»: «…лишаємо заголовок, бо він добре об’єднує вірші про «вінценосную громаду», що її показує тут поет «незрячим людям» (II, 432). Або перед «Мариною»: «…йдучи за давньою традицією – не пускати без заголовку більших творів» (II, 121). Хіба ця суб’єктивна мотивація може серйозно кого-небудь переконати?

Або так: правильно друкуючи вірш 1847 р. «Чого ти ходиш на могилу» без заголовка, редактори додають: «іноді друкувався цей вірш під заголовком «Калина», але в автографі заголовка нема» (цей мотив наводить ще Доманицький). А поруч із цим незрозуміле явище припускають з «Пусткою»: [М. Новицький у своїй теоретичній статті «Україна», 1924, IV, с. 77] категорично підкреслив, що «заголовок «Пустка» не належить Шевченкові», а в тексті видання Шевченкових поезій фігурує заголовок «Пустка».

Деяка непослідовність є і в такому випадкові. Беручи «за вихідну точку – власні редакторські вказівки й побажання поета», поезію «Во Іудеї во дні они», хоч вона й є в перевіреному й ухваленому від Шевченка альбомі Б, містять серед «додатків» (аргумент II, 469 не переконує). Ми не погодились би й з тим, що редактори свавільно міняють хронологію Шевченкових поезій для своїх видавничо-композиційних завдань: так, поезію «Три літа», характерну для року 1845, ставлять на чолі цієї збірки, а редакцію 1858 р. «Відьми» містять безпосередньо за «Осикою» 1847 р. Це безперечно руйнує історичну перспективу.

Так само не цілком безсумнівно вийшло з тими творами малих книжечок (М), що їх не вніс поет до більшого альбома Б, тобто не вважав їх за цілком викінчені: редактори їх заводять до основних розділів книги, виключаючи з тих основних розділів тільки ліричні п’єси з М, що закреслив сам поет. Ясно, що цим самим «побажання поета» зневажаються. Чи не краще було б ці поезії з М подати в окремому розділі, як це робить в подібному випадкові Б. Томашевський у своєму виданні Пушкінових творів?

Можна було б ще зробити кілька критичних зауважень щодо правописно-текстового канону, але я підкреслю одне: редактори цього критичного видання надто буквально додержувались Шевченкової транскрипції, навіть виразно помилкової, уникаючи кон’єктур. Критики тексту було надто мало. Один приклад: коли в т. зв. Кобзарі Цвітковського [тобто в примірникові вид. 1860 р., що власноручно виправив автор. Ол. Новицький. – Варіанти до Кобзаря 1860 р., («ЗНТШ», т. 102, с. 157 – 162)], що його маємо за оригінал для «Гайдамаків», стоїть рядок:

Один я на світі без роду і доля –

то не може бути сумнівів, що тут – звичайна описка; її варто занотувати в примітках, а не подавати в канонічному тексті.

[Що така «критика тексту» конче потрібна, доводить такий дрібний, але дуже характерний факт. У вірші «Між скалами, неначе злодій» є сумнівний рядок: «Ой із-під гори, та із-під кручі ішли мажі рипучи» (2, 136), з приводу якого висловлював критичні зауваження ще В. Доманицький (Критичний розслід над текстом Кобзаря, с. 247 – 248). Згодом Павло Тиховський (збірн. «Шевченко», 104) і М. Сулима (Дієприслівники в Шевченковому «Кобзарі». – Науковий збірник на р. 1928, с. 185). М. Сулима справедливо каже, що дієприслівник «рипучи», замість звичайного «риплячи» – «аж занадто непевний» і пропонує вважати це слово за прикметника: мажі (які?) рипучі. Коли ми згадаємо особливості Шевченкової графіки (пор. статтю проф. Ол. Синявського, – Дещо про Шевченкову мову. «Україна». 1925, кн. 1-2), то на цю думку не можемо не пристати.]

Проте в основному текст С. Єфремова та Мих. Новицького спертий на твердій фактичній основі і методологічно виправданий (крім зазначених вище непослідовностей). Треба особливо підкреслити й привітати цикловий принцип розташування матеріалу, прийнятий тепер і для останніх видань російських класиків: тут ми найпевніше відтворюємо композиційні задуми самого поета (за дискусійне ми вважаємо друкування передмови в примітках [сам М. Новицький (Україна, 1925, 1-2, с. 67) висловлював думку, що знайдена в Шевченкових паперах передмова лагодилась, певне, до збірки «Три літа», а в примітці до видання «Поезій» 1927 р, (1, 468) вважає, що вона призначалась до збірничка «Лілея», «Русалка» й «Осика»]).

Коли до цього додати пунктуальну звірку Шевченкових поезій з оригіналами на базі колосальної рукописної спадщини, ми зважимо всю величезну наукову й культурну вагу цього видання [варто одначе сконстатувати, що з боку коректурного збірка має хиби].

З цього погляду текст книги «Поезії» І. Айзенштока та М. Плевака нас менше задовольняє: редактори цілком довільно брали один із «пізніших» варіантів, що його поет і не призначав до друку. Відомо, що Шевченко любив записувати до альбому «панночки-хуторяночки» окремі свої поезії з певними текстовими варіаціями, але цей факт ще не дає нам права заводити ці «проби пера і чорнила» до текстового канону (пор., напр., текст «Пророку», що його редактори взяли з автографа, присвяченого Н. Тарновській). Про це видання я скажу менше, бо в основному поділяю критичні зауваження П. Тиховського в згаданій його статті (крім, хіба, його небезпечної ради міняти Шевченкові фонеми «дівичії», «кровавий» на загально-літературні).

Будь-що-будь, а ці два видання вже наближають нас до майбутнього наукового видання Шевченка, що його планує ВУАН. Вони зруйнували текстову авреолю редакції В. Доманицького. створивши текст для сьогочасних багатотиражних видань, а також давши до рук дослідникові новий і певніший матеріал. Проте, тільки остаточне ствердження текстового канону й публікація всіх чернеток і варіантів можуть скласти підвалину для наукового дослідження Шевченкової ідеології та його поетичного стилю.

Один приклад: коли проф. Б. Якубський у своїй статті «Форма поезій Шевченка» (1921) студіює співвідношення метрів у Шевченка на підставі видання Доманицького, то обслідування варіантів може внести чималий коректив до висновків цієї цікавої статті. Цей приклад ще раз мусить ствердити нашу тезу про важливість текстологічних студій і категорично заперечити давню «гумореску» В. Коряка:

«Нас цікавить Шевченко з класового погляду, наше шевченкознавство минає академічну схоластику й порпання в незначних дрібницях: чи не переплутано, боронь боже, Богдана з Броніславом Залеським, чи не взивано Варфоломея Шевченка його братом, і т. д. і т. д.» [Боротьба за Шевченка, ДВУ, 1925, с. 110].

До категорій текстологічних праць доводиться приєднати й ті розшуки в літературній історії Шевченкових поезій, що ми її маємо, напр., у статтях – проф. Л. Білецького [«Марьяна Черниця» Т. Шевченка (історія тексту). – ЗНТШ, 1927 р., т. 146, с. 181 – 202). Деякі висновки проф. Білецького відгонять певною довільністю й суб’єктивністю] і Мих. Новицького. Статті такого типу не тільки дозволяють сконстатувати еволюцію тексту, але й дають багатющі матеріали для історії творчого розвитку поета (принаймні тільки в цьому аспекті розшуки текстових редакцій набувають великої сили для оцінки поетичний рис «Кобзаря»).

Підготовча справа до майбутнього канонічного тексту Шевченкових творів – зібрати в одне місце (найкраще – до Науково-дослідчого інституту X. Шевченка) Шевченкові автографи в оригіналах і фотосвітлннах. Аджеж велика частина дорогоцінної Шевченкової спадщини перебуває в приватних руках (його т. зв. «захалявні» книжечки). І досі до наших рукописних сховищ вступають усе нові Шевченкові автографи [див. працю проф. А. Багрія. – К рукописной традиции распространения «Кобзаря» Т. Г. Шевченка, «Изв. Азербайджанского ун-та», 1927. № 10 (рец. І. Айзенштока, «Україна» 1928, 6, с. 163 – 165); О. Бузинного. – Новий рукопис Шевченкової «Хустини» («Черв. шлях», 1927, № 3, с. 137 – 141); Мих. Новицького – Новий автограф Шевченка («Життя й революція», 1929, № 3, с. 154 – 156); Богданової Над. – Альбом Селецької М. Д. і автограф Т. Шевченка («За сто літ», кн. І (1927), с. 16 – 19)]. Зібравши рукописи, ми зможемо простежити «творчу історію» окремих Шевченкових п’єс і тільки потім виявити найпевнішу редакцію для віршового канону, а також подати всі найцікавіші варіанти.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 23 – 29.