Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

2. Дослідження біографії Шевченка

Олександр Дорошкевич

Багато принесли ці роки й в біографічних про Шевченка матеріалах. Стару біографію Кониського, складену за помірковано-народницькими шаблонамн, почав переглядати вже Стешенко, багато корективів подав П. Зайцев, а крім того окремі публікації в біографічному плані подали такі відомі видання, як київський «Збірник пам’яті Т. Шевченка» (1915) з протоколами допитів кирило-методіївців, Яковенкове видання «Твори Т. Шевченка» (т. II, 1911) про арешт Шевченка р. 1850 і окремі документи в журналі «Былое». Проте створити перевірену біографію Шевченка наука до революції не могла. Тільки революція розкрила для дослідів усі архіви й дала повну можливість притягти до питання нові й абсолютно автентичні документи. Що це власне так, довів сучасний досвід монументального «повного видання творів Тараса Шевченка» за редакцією Б. Лепкого [у п’яти великих томах Київ-Ляйпціг, 1918. Біографія, що її склав Б. Лепкий, на с. 1 – 235 тому першого].

Велика біографія, що належить редакторові Б. Лепкому, заснована на старих, неперевіренпх тезах і досить невдало поєднана з аналізою Шевченкових творів. Врешті найбільша після відомої праці Ол. Кониського біографія Т. Шевченка, повна фактичних помилок і потребує істотної перевірки (я вже не кажу про ідеологічне освітлення Шевченкової поезії – в жодному разі воно не може задовольнити нас своєю націоналістичною тенденцією).

З установ, що по революції взялися до систематизування біографічних про Шевченка матеріалів, треба перш над усе згадати І відділ Всеукраїнської академії наук. Чимало цінних публікацій і розвідок за цей час подав Мих. Новицький: «Шевченко в процесі 1847 р. і його папери» [«Україна», 1925, кн. 1-2], «До історії арешту Шевченка 1850 р.» [«Шевченко та його доба», збірник перший (1925)], «Арешт Шевченка в 1859 р.» [«Шевченківський збірник», 1924, с. 130 – 148], «Цитадельна легенда», «Історія викупу Шевченка з кріпацтва» (останні дві недруковані, але прочитані на засіданнях наукових товариств). Усі праці цього дослідника визначаються суворою фактичністю матеріалу й глибоким обізнанням з відповідною літературою. Новицький не тільки подає до наукового вжитку певідомі архівні документи, але й аналізує їх, зрештою руйнуючи народницькі канони Шевченкового біографічного культу.

Можна було б заперечити тут певний «біографізм», певне небажання підпорядкувати біографічні факти основним завданням нашим – дослідити ппсьменникову творчість на тлі доби, у зв’язку з класовими угрупуваннями та ідейними течіями першої половини XIX с. Але ж такий закид був би поки що передчасний. Поки що ми ще потребуємо констатації певних фактів у житті й творчості Шевченка, поки що ми вимагаємо накопичення, остаточного зібрання самих матеріалів. Без знання фактів ми не зможемо й освітлити як слід Шевченкову творчість, хоч треба добре пам’ятати, що біографічні факти не можуть правити за мету, а лише за засіб до основного дослідницького завдання – вивчення поетичних творів.

Певна річ, окремі етюди біографічні ми знайдемо в працях і деяких інших дослідників. Варто згадати тут П. Зайцева, який до революції дав декілька важливих публікацій біографічного типу (у журналах «Вестник Европы», «Русский библиофил» та інш.), а потім друкував листи й матеріали в «Нашому минулому»; з окремих публікацій Зайцева згадаємо брошурку «Оксана. Перше кохання Шевченка» (1918), де подано й текст нового віршу.

Далі занотуємо сумлінно зроблену, але методологічно трохи застарілу розвідку Мих. Возняка «Шевченко й княжна Рєпніна» (епізод із першої подорожі на Україну) [Льв.: 1925 р. – 118 с.] Автор має на оці суто-популяризаторські завдання про стосунки між цими двома видатними людьми свого масу, а тому докладно, хоч і не дуже критично, використовує літературні й епістолярні матеріали, зокрема ті, що опублікував свого часу М. Гершензон у «Русских пропилеях» (т. 2, 1916).

Сюди, мабуть, можна зарахувати й статтю проф. М. Сумцова «Слобожанщина і Шевченко» [Стаття при «Кобзарі», вид. «Рух» (Харків, 1918)], де автор досить ретельно зібрав усі факти єднання Шевченка з слобожанськими письменниками (з Квіткою, Метлинськпм і Корсуном) і слобожанськими діячами. Аркад. Лященко в цікавій статті трактує стосунки між Шевченком і Вікт. Забілою [«Науковий Збірник ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови» за ред. акад. В. Перетца, 1929, с. 1 – 18].

У плані переважно біографічному, дослідники зацікавилися історією стосунків між Шевченком і Кулішем. З праць на цю тему варто згадати статті В. Петрова «Шевченко, Куліш, В. Білозерський – їх перші стрічі» [«Україна», 1925, 1-2, с. 4 – 50] та «Куліш і Шевченко» [«Шевченко та його доба», т. 1, с. 57 – 79], а також статтю Петра Чубського «Куліш і Шевченко» [збірник «Пантелеймон Куліш», 1927, с. 102 – 126].

Ці праці цінні найбільше тим, що реєструють і систематизують опорні біографічні факти, які дозволяють робити висновки про історію цього знаменного знайомства та важливі його епізоди. В оцінці Кулішової постаті нам уже тепер важко погодитись із названими авторами; В. Петров, напр., в останній статті зводить трагедію Куліша до «загальної трагедії романтичної культури», що за джерело їй править «розрив з соціальним оточенням», забуваючи, що ця «загальна трагедія» зовсім не е обов’язкова для всіх романтиків і що Куліш зі своїм соціальним оточенням, як це блискучо довів акад. М. Грушевський, зовсім не розривав.

П. Чубський, намагаючись за всяку ціну «реабілітувати» Куліша, договорився ось до яких досить дивних слів:

Куліш… «все ж таки недалеко одійшов од тих формулювань соціально-політичних завдань, які в [18]90-х роках подав Драгоманов».

Інакше, як цілковитим загубленням будь-якої історичної перспективи в класових стосунках, цього уступу назвати не можна. І треба сказати, що на тлі цих досить плутаних оцінок згадувана вже стаття В. Коряка «Куліш і Шевченко» визначається ясністю своєї композиції й чіткістю формулювань: Куліш і Шевченко, як представники різних суспільних класів.

Тим чи іншим боком своїм цікаві етюди про окремі моменти в Шевченковому житті. Згадаю тут свою статтю «Трагедія самотного чуття (Шевченко й Ликера)» [«Життя й революція», 1926, № 9, с. 73 – 89]. Ця тема знає вже багату літературу в минулому, але об’єктивного трактування в цій Минулій літературі ми не мали. Суб’єктивізм спостерігаємо і в недавньому етюді П. Чубського – «Кохання в житті Шевченка та Куліша» [ЗІФВ, 1928 р., кн. 21 – 22, с. 101 – 118]. Автор ставить за обов’язок свій завзяту полеміку з моїми твердженнями в згаданій вище статті, де я складаю чималу долю відповідальності! за сумний інцидент з Ликерою на міщанське його оточення. Натомість, П. Чубський висуває досить сумнівної вартості аргумент – Шевченко в останньому періоді «втратив секрет успіху в серці жіночому», ніби «жіноче серце» обов’язково повинно бути молоде, привабливе, експансивне й т. д. Чубський тут побіжно торкається стосунків між Шевченком і Марком Вовчком – тема, що її докладніше розробляють відповідні сторінки академічного видання Шевченкового «Журналу», а також я в своїй біографічній розвідці про Марка Вовчка [«Твори Марка Вовчка», т. IV (1928), с. 77 – 79 і 91 – 94]. Етюд Чубського більше психологічно-суб’єктивного, аніж наукового характеру.

Цікаве питання – викуп Шевченкових родичів від керелівського пана Фліорковського – трактує акад. С. Єфремов у своїй статті «Поет і плантатор».

Варто відзначити в цих біографічних пошуках одну, цілком нову рису: цією справою зацікавилися окремі «культурні гнізда» в плані краєзнавчого студіювання. Маємо вже дві статті на ці темп: Хоменка («Шевченко на Прилуччині» [«Бюлетень Прилуцького окружного музею», № 1 (1928). с. 9 – 22]) і Шевелева («Шевченко на Чернігівщині» [«Життя й революція», 1928, № 3, с. 124 – 126]) . Хоч ці статті й не принесли будь-яких нових фактів, проте вони подають місцевий коментар до відомих уже в науці фактів і організують студії місцевих культурних сил.

Коли ми згадаємо, що місця перебування Шевченка на Україні не досліджено як слід, що по революції їх аніяк не відзначено, ми погодимось на важливості цієї місцевої краєзнавчої роботи. Тільки шляхом мобілізації місцевих сил – учителів, селькорів, сільського активу – міг зможемо вивчити сучасний стан та минулу історію тих місцевостей, що зв’язані з Шевченковим ім’ям. Що це так, доводить інтересна спроба останніх часів – продовжити давні праці народників [18]80 – 90 рр. і зібрати селянські перекази про Шевченка. Коли академ. Д. І. Багалій користується з багатих історичних матеріалів на цю тему [Т. Шевченко й селяни в переказах і історичній дійсності. «Шевченко», 1928 р., с. 9 – 34. Пор. брошуру В. Міяковського «Революційні відозви» (1920) і статтю П. Филиповича «Революційна легенда про Шевченка чи дійсність?» – «Шевченоко та його доба»], то я спробував, з доручення Київської філії Інституту Т. Шевченка, зібрати сучасиі легенди селянства про українського поета. Ці перекази часто наближаються до фолькльорних легенд, до композиційних шаблонів усної поезії, але інколи вони дозволяють нам відтворити й окремі побутові риски в Шевченковій постаті. Саме завдання периферійних краєзнавчих органів зібрати ці легенди по місцях давнього перебування Шевченка [Шевченко в селянських переказах. «Життя й революція», 1929, № 3, с. 110 – 115].

Мемуарна література за цей час не дала особливих результатів. І це цілком зрозуміло. Спомини безпосередніх знайомих Шевченкових усі вичерпані в попередніх роках. Тепер можна сподіватися або на матеріали, свого часу неопубліковані (як, напр., щоденник О. Кістяковського, що й досі, на сором нам, перебуває в Українському центральному архіві), або на спомини другого від Шевченка покоління.

Такого характеру «белетристичні» мемуари Агати Ускової, що їх подав Мих. Возняк [Науковий збірник на р. 1926, с. 168 – 173] і переказала з слів своєї бабусі Є. Літвінова [Дідусь Тарас. «Життя й революція», 1928, кн. 3. Пор. ще інформаційну статтю Ів. Брика «Пам’ятки по Т. Шевченкові в родині Ускових» – «Стара Україна», 1925, ч. 3 – 4, с. 46 – 51]. З фактичного боку вони нічого певного не дають, хоч і заповнюють емоційним змістом відому з часів споминів Нат. Ускової схему. На інших мемуарах не варто тут і спинятись. Я гадаю, що чергове завдання в цій галузі матеріалів до шевченкознавства, – критично перевірити вже всі видані мемуари і, переклавши на українську мову, пустити в ужиток широкого українського читача. Наша бідна (порівняно з російською) мемуаристика хоча б цим збагатить цю популярну тепер лектуру.

До категорії біографічних розвідок я заношу й монументальне видання ВУАН – відомий IV том повної збірки Шевченкових творів, що містить у собі «Журнал». Це вже третє видання «Журналу» за часи революції: скорочене видання М. Плевака, російське видання, обчислене на ширшого читача – І. Айзенштока [Дневник. Редакция, вступительная статья и примечания И. Я. Айзенштока. X., 1925. Рецензії див. Вол. Дорошенка («Літ.-наук. вісник» 1925, кн. 7-8), М. Могилянського («Черв. шлях», 1925, № 8), П. Богацького («ЛНВ», 1927, V)], і це, академічне, видання [Повне зібрання творів Т. Шевченка під загальною редакцією акад. Сергія Єфремова. Том IV. Щоденні записки (журнал). ДВУ, 1927.].

Певна річ, крім сили біографічних фактів багатющий коментар цієї книги торкається й багатьох інших, найпекучіших проблем з шевченкознавства: оточення, ідейні інтереси, історично-літературні порівняння – все коли не розв’язує, то хоч намічає коментар. Коментар складали кілька осіб, з різними методологічними ухилами, з різним розумінням Шевченка. Ця методологічна «строкатість» аж надто дається взнаки, як і перевага місцями публіцистики чи «нейтрального» академізму в освітленні надто актуальних проблем. Критика зауважила деякі другорядні похибки видання і місцями непотрібну докладність [критика торкалась тільки часткових проблем і всього матеріалу не опанувала. Див. статті Ол. Дорошкевича – Новий Шевченко («Пролет. правда», 1927, 11 березня), Ю. Оксмана («Життя й революція», 1928, № 3, с. 188 – 190), Мих. Марковського («Україна», 1928, кн. IV, с. 140 – 142), І. Айзенштока – Академічний Шевченко {«Ч. шлях», 1928, с. 110 – 117), П. Кудрявцева (ЗІФВ, кн. 21-22, с. 406 – 410), П. Богацького («Студ. вісник», 1927, 3-4, с. 26 – 31, беру за оглядом Вол. Дорошенка «Україна» 1929, 3-4. с. 120). А втім критика всього матеріялу не вичерпала], але поза тим цей том академічного видання становить коштовне придбання шевченкознавства за роки революції.

Зокрема публікація Шевченкових листів, що за планом цього видання склала III том, внесла разом із багатим коментарем нові факти до Шевченкового оточення. За цей час (з революції починаючи) подано кілька нових листів Шевченкових – до гр. Толстого, до Галагана, до Козачковського, до А. Лизогуба та інші, як видруковано й кілька рефератів про відоме вже листування нашого поета, але це тільки другорядні «знадоби», «причинки» до критичного видання. Ще не оцінений у критиці, цей том «Листування» дав нові стимули до синтетичної оцінки Шевченка-поета. Продовження цього видання – одна з найпекучіших потреб літературознавства.

У лінії біографічних розшуків роботи ще надто багато. Період перевірки й констатації фактів ще не минув. Ми ще не можемо приступити до видання типу Лернерової книги про Пушкіна або Гутьярової про Тургенева. Нам ще треба обслідувати деякі «темні місця» Шевченкової біографії, аж потім узятись до складання «Трудів і днів» великого поета. Але вже за останні роки зроблено чимало. Подані публікації дозволять нам згодом перейти до синтетичних праць у галузі вивчення Шевченкового життя та творчості.


Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 18 – 23.