7. Популяризація Шевченка

Олександр Дорошкевич

Сучасне шевченкознавство зовсім не вважає себе за якусь «академічну», кабінетну науку, яка далеко перебуває від культурних запитів робітничих і селянських мас. Не кажучи вже про те, що за наших часів, такі, мовляв Герцен, «буддисти науки» цілком анахроністичні, – законсервуватися шевченкознавцям не дає й сам матеріал. Немає, мабуть, у світі більш актуального й – з цього погляду – вічного письменника, як Шевченко; немає письменника, який би був стільки рідний мільйонам трудящих під час упертої боротьби за соціальне й національне визволення.

Той факт, що тираж «Кобзаря» з року в рік зростає і тепер на рік 1929 уже досягає астрономічної цифри 200.000 примірників (на 1930 план намічає 500.000), що ім’я великого поета згадує вся трудова Україна у дні 10-11 березня й освітлює радянська преса, а що сотні тисяч дітей з захопленням читають його твори, – ці кричущі факти не дозволяють шевченкознавцеві відмежуватись від реального життя.

І справді, уже здавна ми маємо спроби подати популярний життєпис Шевченків і витлумачити його твори для широкого, переважно селянського читача. Але ці спроби до революції і в перших роках по Лютневій революції не були вдалі: вони з необхідності базувалися на попередніх непевних відомостях, а також здебільшого пройняті народницько-ідеалістичним, «іконописним» освітленням. Навіть кращі з біографій Шевченка, написаних до революції 1917 р. (В. Доманицького і С. Єфремова), не можуть задовольнити нас тепер своєю народницькою інтерпретацією Шевченка. З перших днів Лютневої революції Шевченка почали використовувати різні політичні партії в своїх соціально-групових інтересах , але ці «наскоки», певна річ, позбавлені будь-якої наукової чи хоч «науково-подібної» основи.

Ця тенденція «препарувати» великого поета позначилась на біографіях, що їх треба датувати роками 1917 – 1918: К. Ванькевича, Ол. Кукулевського, Гр. Коваленка-Коломацького, П. Терпила та інших випадкових і невипадкових авторів. Різко виділяється з-поміж них «короткий нарис життя» поетового, що його склав Павло Зайцев р. 1920 , – виділяється правдивими біографічними фактами, спокійним тоном і відсутністю солодкавого підроблення під примітивну «народну» говірку. Безперечно, цікаво написана брошюра В. Коряка «Тарас Шевченко», хоч з деякими твердженнями в першій редакції там погодитись і важко (с. 22 – 24 третього видання; цей уступ не потрапив до книги «Боротьба за Шевченка») ; тим то вона не раз фігурувала як передмова до «Кобзаря». Нарешті, з популярних масових книжок про Шевченка варто відзначити брошурку Андр. Річицького «Тарас Шевченко» (вид. друге, 1929), де поруч із біографічними, надто коротенькими фактами подається й синтетично-марксистське освітлення Шевченкової поезії. Не згадуючи численних біографій, що правлять за передмови до збірки Шевченкових творів (нічого нового й особливо цікавого вони не дають), ми занотуємо тільки брошуру Ів. Лакизи: «Т. Гр. Шевченко. Популярний критико-біографічний нарис». Розрахована на середньо підготованого читача, ця брошюра сумлінно збирає чимало фактів з Шевченкового життя, спираючись на архівні матеріали, проте, як справедливо відзначила критика, докладного освітлення поезії ми й тут не маємо, а тому й проблеми популярно-критичного біографічного нарису про Шевченка ця брошура цілком не розв’язала.

Цілком треба вітати ініціативу Науково-дослідчого інституту Т. Шевченка, який відразу вирішив дати масові видання творів поетових з популярними, але науково-витриманими передмовами: так вийшли «Гайдамаки», «Єретик», «Катерина», «Марина», «Наймичка», «Сон» і «Кавказ», «Художник». Дуже корисні й цілком на часі популярні брошурки про окремі моменти Шевченківського циклу: «Похорон Т. Шевченка» (автор П. Петренко), «Народні перекази та легенди про Шевченкову могилу» (Я. Хоменко), «Дещо з історії могили Шевченка» (Юрій Савченко), «Прочани на могилі Т. Шевченка» (Ол. Варавва). Ці брошури мають величезний успіх і безперечно збагачують популярну про Шевченка літературу.

Окремо стоїть серія брошур, «присвячених життю й творчості Т. Г. Шевченка, його громадським і політичним поглядам». З цієї, аж надто актуальної серії вийшла поки що популярна брошура Ол. Парадиського «Шевченко й релігія». Трактуючи цю цікаву, дискусійну в шевченкознавчій літературі тему, автор, кінець-кінцем, вірно її освітлив і тим самим «реабілітував» великого поета від наскоків різних церковників і націоналістів (я не кажу тут про аргументацію Ол. Парадиського – тут. розуміються, можна чимало йому закинути). Отже, хоч і з деяким тільки наближенням до норми, а популярна книга про Шевченка вже єсть, як і єсть текст «Кобзаря» в масовому й дешевому виданні Державного видавництва України (50 коп.). На черзі стоїть справа поліпшення цього видання – у біографічній, текстовій і коментаторській частинах. На черзі також і інше завдання – дати повного Шевченка для робітничих і селянських мас, тобто виконати те, за що так невдало взялися були В. Гадзінський і К. Буревій.

Далеко гірше стоїть проблема популяризації Шевченка в російській літературі. Після старого, але пристойного начерку Ник. Ашешова 1919 р. [Тарас Григорович Шевченко. Жизнь поэта. Его мировоззрение. Его страдания. Его творчество] у Росії не появилося нічого окремим виданням, тільки згадана вже: «Жизнь худ. Т. Шевченко» А. Скворцова. Натомість маємо спроби популярних характеристик українського поета в загальних курсах історії російської літератури. Хоч і як це дивно, як анахроністично й реакційно, а історики російської літератури, навіть «марксисти» (?), намагаются вбгати український культурний процес до «єдиної» російської історії. Що це так, доводить книга професора, тепер академіка союзної Академії наук, П. Сакуліна «Русская литература», т. І (1928 г.), де одверто заперечуються досягнення української науки щодо побудування схеми нашого культурного процесу. Зрозуміло, що й Шевченко разом із кирило-методіївцями потрапили до давнішої книги проф. Сакуліна «Русская литература и социалпзм» [Часть первая. Ранний русский социализм. – Цитую за другим, переробленим виданням (1924)]. Трактуючи наших братчиків, як діячів «на почве местных украинских интересов», акад. Сакулін розглядаю весь ідейний український рух [18]40-х р р. лише в аспекті «истории русского социализма». Про «стихийного социалиста» Шевченка Сакулін не сказав нічого нового, популярно пережовуючи заялозені про нього відомості.

Виступові акад. Сакуліна, очевидно, позаздрив давній киянин Л. Войтоловський, який в «Очерках истории русской литературы XIX и XX веков» [Часть первая (1928), с. 106 – 110] так само присвятив українському поетові кілька сторінок. Неясно, чому Войтоловський зачепив Шевченка, а зовсім зігнорував, напр.. Франка та інших українських письменників-соціалістів. А головне – чому Шевченко фігурую в огляді російської літератури, за прикладом старого Скабичевського? На це автор з властивим йому нещирим пафосом відповідає:

«Два обстоятельства навсегда (? О. Д.) связали творчество Тараса Шевченка с судьбами русского народа: русская литература и русская неволя».

Смішно було б полемізувати з нашим «істориком» (якому взагалі не повелося з своїм «імпресіоністичним марксизмом»); скажу тільки, що прочитавши статтю акад. М. Грушевського, він фейлетонним стилем оповіщаю російському читачеві набридлі трюїзми про українського поета. Чи не час би категорично заперечити проти таких «наукових» прийомів декого з російських учених і вимагати від радянської науки більшої об’єктивності і – дозволю собі так висловитися – національної коректності!?

Кілька слів повинні сказати про «застосовану» Ševčenkiana – про методичне опрацювання для школи всієї величезної спадщини Шевченка. Ці спроби не припиняються ще з р. 1918, коли тодішні педагогічні журнали – «Вільна українська школа» (Київ) і «Нова школа» (Полтава) – вмістили статті відомих педагогів на ці теми. За останні роки ми маємо також кілька статтів, що розробляють Шевченка вже в плані трудової школи. Не сподіваючись розв’язати це спеціальне питання, я вкажу, напр., на статтю Ол. Левитського: «Кобзар» Т. Шевченка, як книжка до дитячої книгозбірні». Окремо вийшла брошура проф. Ол. Грушевського «Історичні твори Шевченка на лекціях історії» (1918). Шевченко посідає дуже поважне місце в програмах трудових шкіл на Україні, а тому зрозуміло, що на способах його подачі дитячій аудиторії спиняється думка українського педагога. Треба тільки побажати, щоб значні досягнення наукового шевченкознавства просякли вчительські осередки й витравили звідти рештки народницько-ідеалістичних поглядів на Шевченка.

Ми досить докладно простежили розвиток шевченкознавства за останні роки. Певна річ, далеко не все, занотоване тут, ми можемо назвати науковим, особливо, коли в це поняття науковості вкладати певний методологічний зміст. Багато ще є поверхової публіцистики, народницьких трафаретів та іконописної інерції. Проте зрушення величезне, Грандіозне, дослідження Шевченка на тлі його доби справді на певному шляху. Найближчі роки – то роки найбуйнішого розвитку шевченкознавства. Можна з усією переконаністю сказати, що цей розквіт відбуватиметься під прапором марксистської методології і що центр його буде в нас, на Радянській Україні.

Що саме так буде, у цьому впевняють нас організаційні форми студіювання Шевченка та його доби. Це студіювання до революції відбувалось виключно індивідуально-кабінетним шляхом. Почасти це й зрозуміло: царський уряд розганяв не тільки Шевченківські демонстрації [пор. статтю О. Гермайзе. – Шевченківська демонстрація в Києві р. 1914. «Червоний шлях», 1924, кн. 3, с. 121-147], але й осіб, що могли би організувати українську науку. Ось чому тільки по революції вчені могли організовано підійти до студіювання Шевченка (я маю на увазі Всеукраїнську академію наук). Проте Академія до цієї найважливішої справи взялася тільки останніми роками і досить обмеженим колом дослідників. Монументальне видання творів Т. Шевченка, що його вже появляє світові ВУАН, то справді гідний пам’ятник великому поетові. Але його не досить, як не досить і тих збірників Шевченківських, що виходили здебільшого під маркою Академії та за редакцією її співробітників.

Повстало питання про окрему установу, яка б у центрі своєї уваги поставила студіювання Шевченкової спадщини, у принцип своєї організації поклавши колективну роботу багатьох дослідників. Інститут Т. Шевченка, що виник з ініціативи окремих співробітників ВУАН, тепер має центр у Харкові, а в Києві лише філію з кількома кабінетами. Хоч це й нова установа, не забезпечена як слід ані приміщенням (у Харкові), ані кредитами, проте праця її розгортається цілком нормально. З галузі шевченкознавства там друкуються щорічні збірники з дійсно всеукраїнським складом співробітників, видаються твори Шевченка й про Шевченка, готуються такі монументальні видання, як «Словник Шевченкових знайомих» і «Словник рим у Шевченка», провадиться величезна громадська діяльність (беручи участь у Комітеті увічнення пам’яті Шевченка та організації Шевченківських виставок і меморіальних музеїв, популяризуючи Шевченкове ім’я серед робітничих і селянських мас). Особливо цінне є те, що саме в Інституті Т. Шевченка виховуються кадри молодих шевченкознавців, які зможуть взятися до поетової спадщини з точною зброєю марксистського методу. Вони закінчать ту роботу, що її так щасливо розпочато останніми роками.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 49 – 53.