6. Шевченко – художник і прозаїк

Олександр Дорошкевич

Серед літератури останніх років про Шевченкову діяльність ми спостерігаємо цікавість до занедбаних колись сторін творчої індивідуальності поета – до Шевченка-художника і Шевченка-прозаїка. Українська народницька критика недооцінювала перше і з погордою ставилася до другого, безкритично повторюючи зневажливі репліки Куліша й Аксакова з приводу спроб К. Дармограя. Правда, Шевченкові-художникові все ж таки більше пощастило до революції: велика праця акад. Ол. Новицького «Шевченко як маляр» (разом із дрібнішими студіями того ж автора) і цінні статті передчасно померлого дослідника К. Широцького великою мірою виповнили цю прогалину.

Не згадуючи тут газетних статтів, що трактують той чи інший бік малярської творчості Шевченка, ми мусимо занотувати цінні уваги Павла Попова в його книзі «Матеріали до словника українських граверів» (К., 1926) про Шевченкове гравірування. Шевченко-гравер, Шевченко-творець масового мистецтва несподівано набуває нової авреолі:

«як офортист, Ш. був у Росії в значній мірі новатором, популяризуючи там ту манеру гравірування (офорт), що її здавна, ще з XVII – XVIII с. добре знали на Україні… Ш. не тільки створив прекрасні зразки в галузі офорта, але й удосконалив його техніку оригінальними способами, що потім увійшли в практику майстрів російських» (с. 126).

Я зазначу тут одну цікаву тенденцію, що вже виступає в працях нових дослідників [напр., в доповіді російського дослідника А. В. Бакушинського, відчитаній на Шевченківському святі в Москві р. 1928]: тлумачити Шевченка не лише як учня й талановитого епігона Карла Брюллова. але й як шукача нового художнього стилю, реалістично-побутового в своїй основі. Таким поглядом, напр., пройнято популярну книжечку А. Скворцова – «Жизнь художника Т. Шевченка» (АХР, 1919; у книзі старий матеріал, а в передмові – курйози) [рецензії (неприхильні) див: «Книга и революция», 1929, № 21, с. 58, і «Печать и революция», 1930, № 1]. Нові досліди саме в цьому плані допоможуть нам найповніше з’ясувати загальне стильове обличчя великого поета, га й поза тим вони відійдуть від утертих шаблонів з попередніх характеристик Шевченка- художника [остання стаття на цю тему «Шевченко в образотворчому мистецтві», Ч. ш., 1929, кн. 3 належить Я. Літнікові, але позбавлена оригінальних концепцій].

Цікава метаморфоза відбуваються з російськими повістями Шевченка. Недруковані за життя великого поета, вони побачили світ лише в [18]80-х р р. у журналі «Киевская старина» як «історично-літературний матеріал». Згодом їх перекладали Ол. Кониський, С. Єфремов та ін. на українську мову й подавали широкому читачеві [маю на увазі «Повний збірник творів» під редакцією Д. Дорошенка, Катеринослав, 1914 р. Раніше повісті друкувалися по галицьких виданнях, а в 1901 р. їх випустило київське видавництво «Вік»], дехто пробував і дослідити окремі Шевченкові повісті [як Ів. Франко в ЗНТШ т. IV і І. Стешенко в «Українському науков. збірникові», т. 2 (1916). П. Понятенко – Значення рідної мови для поетичної творчості Шевченка. К., 1911 (з «Ради»)].

Проте, можна сказати, що тільки по революції ми спостерігаймо чимале збудження наукового інтересу до прозових творів українського поета, до його повістей і щоденних записок. Змінилось і ставлення науки до цих його ніби випадкових творів. Коли редакція «Киевской старины» р. 1888 видавала «поэмы, повести и рассказы» Т. Шевченка окремою книгою, то вона в передмові констатувала, що

«писатель-самоучка не является в них самостоятельным, не прокладывает новых путей в анализе явлений общественной жизни, не создает новых идеалов, в форме и построении своих литературных опытов следует готовым образцам».

Дослідники (як Стешенко в своїй досить грунтовній статті) доводили поразку Шевченка-митця тим, що він писав невластивою йому, «вимученою» російською мовою, але мало характеризували жанр Шевченкових прозових творів: вони забули зауваження «Киев. Старины» про те. що повісті відбивали на собі «литературные приемы и вкусы [18]40-х годов» (с. 2). На тій же позиції зрештою стоїть Мих. Марковський, порівнюючи російські й українські варіації Шевченка на однакові сюжети [Російські й українські твори Шевченка в їх порівнянню. «Україна», 1918, І-II, с. 32 – 48]: автор, засуджуючи стилістичні й композиційні особливості повістей, зовсім не бере на увагу вимог нового епічного жанру, що до нього взявся Шевченко під час складної ситуації в тодішній російській прозі.

Повертається до давнього трактування проблеми акад. Лобода в статті «Між двох стихій» [Шевченківський збірник, 1924, с. 18 – 24. До речі, варто взагалі обмежити надто категоричну думку акад. А. М. Лободи, оскільки ця думка найбільше випливає з самого заголовку. Мені здасться, що до Шевченка несправедливо тулити оцю боротьбу «між двох культур» (як це можна й варто робити з його попередниками): появу російських повістей, особливо з’ясувавши їх хронологію, добре можна пояснити суто-практичними міркуваннями поета, і вже категорично треба заперечувати необгрунтоване твердження І. Айзенштока (Передмова до «Дневника», 1925, XXVI), ніби Шевченко «не оставлял мысли стать и русским писателем»], коли хоче пояснити, чому український поет більше як половину своєї продукції дав російською мовою.

Чимало фактичних даних на підставі обслідування рукопису повістей дає стаття акад. С. Єфремова «Спадщина Кобзаря Дармограя» [Україна, 1925 р., № 1-2, с. 10 – 23. Між іншим, автор подає думку, що офіційна хронологія повістей «Наймичка» і «Варнак» є фіктивна, тим самим збиваючи грунт під давньою статтею І. Франка в ЗНТШ, т. 6], а спроби глибшого розгляду Шевченкової прози ми маємо в книзі проф. А. Багрія [Т. Г. Шевченко в литературной обстановке. С. 268 – 283], в статтях Б. Навроцького [Т. Шевченко як прозаїк. «Черв. шлях», 1925, № 10, с. 163 – 180] і В. Державіна [Лірика й гумор у Шевченковому «Журналі». Збірник «Шевченко», с. 35 – 68. Тут автор чимало уваги присвячує й повістям] (про нотатку В. Гадзінського – Прозові твори Т. Шевченка [«Твори Т. Шевченка в двох томах», т. II (1925), с. IX – XIV] – нема чого говорити: там повно фактичних помилок і курйозних зауважень). Надто поверхову спробу внутрішнього аналізу повістей маємо в коротенькій нотатці Ф. Якубовського «На узбічних стежках поета» [Тарас Шевченко. Повісті. Повна збірка творів Вид. «Сяйво», 1927, с. 5 – 18. Див. рецензію Ів. Оришкевича, «Життя й револ.» 1928. кн. VI, с. 188 – 190].

Треба сказати, що по статтях Ів. Стешенка та Мих. Марковського (що їх, на диво, не згадують поіменовані дослідники) нові досліди безперечно дають багато цінних міркувань. Вони великою мірою і виправляють недогляд (чи тенденцію) попередніх дослідників і характеризують прозові твори Шевченка на підставі композиційних і взагалі стильових вимог нового жанру. Так само за цінне доводиться визнати й ствердження гіпотетичного висновку редакції «Киев. старины», що Шевченкова проза відновлює архаїчні вже для тих часів засоби російської прози [18]30 40-х рр. Не можна не пристати на думку В. Державіна, що Шевченків «Журнал» «дає нам ключ до розкриття основних стилістичних тенденцій в повістях Шевченкових», але все ж твори, що їх Шевченко сподівався побачити в кращих тодішніх журналах, вимагали й свого жанрового оформлення. Отже згадані розвідки – то ще початок праці над Шевченковою прозою; досліди, на нашу думку, треба провадити в напрямі порівняння не з Гоголем (як це робить Б. Навроцький), а з другорядними російськими белетристами [18]40-х рр., не забуваючи й характерні російські писання Квітки й Гребінки.

Отже можемо сказати, що повісті Шевченкові ще чекають на своїх дослідників, які мусять безсторонньо, без певної тенденції дати оцінку цій частині Шевченкової спадщини на тлі тієї доби й зважуючи конкретну ситуацію в російській журналістиці [окремо занотуємо спробу Аркадія Лященка дати реальний коментар до фабули й окремих епізодів повісті «Капітанша»: Науковий збірник Ленінградського т-ва дослідників української історії, письменства та мови, 1929 р., т. 2, с. 1 – 18, стаття «Т. Г. Шевченко і В. М. Забіла»].

Далеко більше повелося Шевченковому «Журналові». Сталося це, мабуть, тому, що «Журнал» має першорядну вагу в освітленні поетової ідеології і що тільки по революції ми могли обізнатися з повним текстом цієї виключної навіть у світовій літературі пам’ятки. Ще р. 1919 П. Зайцев опублікував «Не друковані місця з Журналу (Щоденника) Т. Шевченка» [«Наше минуле», 1919, № 1-2] з коротенькою оцінкою всього цього твору, а після того ми маємо, не рахуючи популярних приміток М. Плевака (1924), кілька солідних розвідок про «Журнал» з боку суто-літературного ти ідейно-політичного.

Згадані в плані біографічному два повні видання Шевченкового «Журналу» (І. Айзенштока та академічне) дають об’єктивний матеріал для таких розвідок і збуджують дослідницький інтерес з боку наших учених. З цих розвідок можемо поіменувати такі: передмову І. Айзенштока до його видання (с. 5 – 31), вступну статтю акад. С. Єфремова до IV тому академічного видання Шевченкових творів («Літературний автопортрет Шевченка», с. 13 – 40) і згадану вже статтю В. Державіна («Лірика й гумор у Шевченковому «Журналі»). В Айзенштоковій статті доводиться констатувати основну хибну тезу – погляд на жанр «Журналу», як на своєрідний «прийом», і цілковите занедбання ідеології цього твору, що потрапила лише до випадкової примітки на с. XXX.

Стаття акад. С. Єфремова, блискуча своїм стилістичним боком, кінець-кінцем поглиблює тези його попередніх «психологічних» ескізів на цю тему [Шевченко в своем дневнике. «Украинская жизнь», 1914, № 2. Шевченко про себе самого. – збірка «Шевченко» (К., 1914). Цікаві міркування акад. С. Єфремова з приводу Шевченкової орфографії в рукопису «Журналу»], але позбавлена історично-літературної, об’єктивно-наукової оцінки цього видатного твору [як це, правда, і визначила критика: пор. рецензію П. Кудрявцева – ЗІФВ, кн. 21-22, с. 406].

Нарешті, стаття В. Державіна становить поважну (першу) спробу аналізи прозового стилю Шевченка, хоч і з помітним однобоко-формалістичним ухилом (не зважаючи на кінцеві «виправдання» – с. 64 – 68). Мусимо, зрештою, констатувати зростання величезного інтересу до Шевченкової прози, що вже дало й певні корективи до трафаретної оцінки Шевченка-поета. Надалі цих корективів буде значно більше. Так, проза (разом із провідними лініями Шевченкового малярства) допоможе з’ясувати єдиний поетичний світогляд і єдиний стиль суцільного Шевченка – поета і прозаїка [пор. критичні зауваження в статті проф. О. В. Багрія, «Ч. ш.», 1928, № 9, с. 137 – 138].

Безперечно, деякі нові риси надають Шевченкові-поетові й спроби аналізувати драматичну його діяльність. Досить повно охопили це питання, зовсім незачеплене в попередній історіографії, статті П. Руліна – «Драматичні спроби Шевченка» [збірник «Т. Шевченко», 1921 р., с. 95 – 107], «Шевченко і театр» [«Шевченко та його доба», збірн. І, с. 109 – 140], а також його нотатки з приводу Шевченкового «Журналу» (в академічному виданні). Треба сказати, що ці статті цікаві переважно констатацією фактів з Шевченкових документів, а майже зовсім не дають соціологічного коментування театральних смаків Шевченка. Популярне завдання має передмова А. Шамрая до «Назара Стодолі», хоч і дає свою оцінку цій п’єсі Шевченковій [Видання Інституту Т. Шевченка. Рец. П. Руліна в журналі «Життя і революція», 1928, кн. 3, с. 186 – 188]. Шамрай заперечує мелодраматизм Шевченкової п’єси (що з певною пересадою обстоює П. Рулін) і шукає зв’язків «Наз. Стодолі» з українською драматичною традицією.

Отже, як бачимо, окремими проблемами шевченкознавства саме тепер, по Жовтневій революції, цікавляться сучасні кадри наукових робітників. Провадиться попередня аналітична робота, але до ширшої, науково-обгрунтованої синтези ще не дійшло. У кращому разі дослідники студіюють окремі більші твори Шевченкові, як от Іван Брик у своїй великій розвідці «Шевченкова поема «Іван Гус» [ЗНТШ, т. 119-120 і 126-127], Ів. Франко «Шевченкова «Марія» [ЗНТШ, т. 119-120], а особливо Б. Навроцький у спеціальній монографії: «Гайдамаки» Т. Шевченка. Джерела. Стиль. Композиція» (1928).

Навіть велика монографія Б. Навроцького цілком питання про «Гайдамаки» не вичерпала, бо автор більшу увагу звернув на історичну та літературну сторони Шевченкової поеми: ідеологія цього надзвичайно важливого твору в її образово-стилістичному виявленні залишилася трохи на боці. Безперечно, є деякі недогляди в розташуванні матеріалу цієї книги, що вже й визначила, з певним перебільшенням, критика [рецензія проф. П. Филиповича в журналі «Життя й революція», 1929, кн. 3]. У характеристиці історичної основи «Гайдамаки» Б. Навроцький увесь час має на увазі твердження Шпитковського в його статті: «Гайдамаки» Шевченка, як пам’ятка Коліївщини» [Збірник пам’яті Т. Шевченка, 1915 р.], полемізуючи з ними чи мотивуючи його думки на підставі нового матеріалу. Єсть і деякі дрібніші огріхи [Б. Навроцький, напр., зовсім не зважив історії тексту самої поеми, її варіантів і редакцій (пор. с. 109). Деякі стилістичні зіставлення сумнівні й примушують нас швидше шукати народної версії (с. 166, 325). Деякі твердження невдало сформульовані (с. 206, 284)].

Проте доводиться визнати, що Б. Навроцькому за допомогою пильної аналізи української козацької історіографії, польської мемуаристики і російської офіційної версії про гайдамацький рух (стаття Шульгина в Плюшаровому «Лексиконі», напр., і роль її для Інтродукції) вдалося встановити примат народно-селянських переказів у Шевченковій творчості. Цими висновками автор стверджує «інтуїтивні» тези деяких попередніх дослідників. Вони добре вмотивовані й не потребують наукової перевірки. Друга частина монографії дає багато саме нових зауважень і висновків, що ми вже відзначили на попередніх сторінках нашої книги. Отже розвідка Б. Навроцького безумовно становить виключне явище в шевченкознавстві, хоч і має на увазі лише одну, правда – найбільшу, з Шевченкових історичних поем.

Проте маємо й три збірки про Шевченка синтетичного характеру – з бажанням охопити всю творчість поета з певного методологічного погляду. Тут мусимо знову згадати книгу проф. А. Багрія – «Шевченко в литературной обстановке», що її не раз доводилось уже нотувати на попередніх сторінках. У передмові автор пише:

«Жизнь и творчество Шевченка представляют чрезвычайно благодарный материал для социологических исследований: в каждой строке своих произведений, в каждом факте своей жизни поэт прежде всего сын своего класса и своего века».

Проте проф. Багрій у своїй книзі зовсім не виявляв оту «класовість» Шевченкової поезії: він обмежується лише загальними і надто побіжними увагами з приводу Шевченкового оточення, Шевченкової лектури і жанрово-стилістичного зв’язку його творів з панівним стилем тодішніх сусідніх літератур (майже виключно російської). Книга А. Багрія зустріла чимало заперечень. як з боку загально-методологічного [див. докладно рецензію А. Вознесенського журн. Slavia, № 2 – 3 (1927, с. 536 – 548)], так і з боку розв’язання часткових проблем шевченкознавства [рецензії проф. Филиповича, «Життя й революція» 1925, кн. 9 і І. Айзенштока, «Черв. шлях», 1926, № 4]. Зокрема треба пристати на головне обвинувачення: Багрій не розрізняв в своїй концепції поняття «впливу» від «наслідування» і «запозичення», а також не зважує композиційно-телеологічної ваги цього впливу в загальній художній цілості твору;

Шевченко в концепції А. Багрія – провінціальний епігон російської літератури. Тому багато з тверджень Багрія мало обгрунтовані, випадкові й зустрічають серйозні заперечення. Розрахована на російського читача книга має чимало від непотрібної популярщини (переказ фабули, напр.), але все ж становить безперечний інтерес, як перша спроба звести докупи розкидані по багатьох виданнях окремі літературознавчі міркування про Шевченкову поетичну діяльність. Прекрасна бібліографічна обізнаність проф. Багрія з Ševčenkiana дозволяє йому дати перший ескіз (трохи передчасний, на нашу думку) на цю колосальну тему.

Нарешті ми повинні з особливою увагою поставитись до двох книжок про Шевченка, що належать критикам-марксистам: В. Корякові [Боротьба за Шевченка. ДВУ, 1925] та А. Річицькому [Тарас Шевченко в світлі епохи. Перше видання – 1923 і друге – 1925 р.].

Книга В. Коряка складається переважно з газетно-публіцистичних статтів у Шевченківські дні 1919 – 1924 рр., і вже тому не дає одноцільного враження. Хоч у книзі є деякі фактичні недогляди (напр. на с. 39 – змішування двох Лазаревських – Василя, який був за цензора, і Михайла, що йому Шевченко подарував рукопис свого «Журналу», а по смерті до нього ж перейшли й численні автографи поетові), проте книга Корякова важлива шевченкознавчій літературі тим, що вона ламає «іконописні» риси Шевченка за народницькими шаблонами і гостро ставить деякі важливі проблеми марксистського студіювання великого поета. Не зважаючи на деяку загостреність тез, доводиться визнати справедливість Корякової констатації – «боротьба за Шевченка» таки точиться в українському шевченкознавстві. Виступ Коряка спричинився до методологічної диференціації наших дослідників сюди [варто також приєднати відповідні сторінки з книги В. Коряка «Нарис історії української літератури» (1925)].

Далеко більшої ваги набрала «публіцистична розвідка» А. Річицького, що викликала сприятливі оцінки з боку одних дослідників [д-ра О. Грицая в журн. «Нова громада» (Відень), 1924, 5 – 6; пор. примітки Вол. Дорошенка – «Стара Україна», 1925 р., 3-4, с. 76] і негативні з боку інших [О. Гермайзе Нові непорозуміння з Шевченком. – Україна, 1925 р., № 1 – 2; П. Филипович у статті «До студіювання Шевченка та його доби» («Шевченко та його доба», зб. 1); деякі корективи до тез Річицького вносить В. Коряк у своїй статті «Тарас Дармограй» (Боротьба за Шевченка, 1925). Кілька критичних уваг подає проф. М. Плевако в книзі «Шевченко й критика» (с. 74 – 75), на що відповідає А. Річицький у передмові до другого видання (1925)].

У нашому критичному огляді варто було б зважити деякі передпосилки, які, правда, ми вже згадували на попередніх сторінках. Так, не можна забувати, що книга А. Річицького – це власне перша марксистська монографія про Шевченка (коли не рахувати відомої розвідки Драгоманова, на підвалинах народницько-соціалістичних побудованої). Писана в ті часи, коли наукове шевченкознавство власне тільки розпочинало свою роботу, книга Річицького не могла передбачити тих важливих досягнень нашої науки, що виплили тільки згодом. Книга довела, що час для науково-марксистської синтези в галузі шевченкознавства ще не настав, і скромний підзаголовок автора – «публіцистична розвідка» – очевидно, хотів саме цю рису підкреслити.

Проте це не позбавляє розвідку кількох істотних хиб, що їх і зазначили, з деякими, правда, пересадами, критики. Перше – недостатнє дослідження самої Шевченкової доби, хоч розвідка й зветься «Т. Шевченко в світлі епохи»; це призвело автора до досить хибних висновків в аналізі класового обличчя Кирило-Методіївського братства [треба сказати, що в популярній брошурці «Тарас Шевченко» А. Річицький ніби відходить від своєї попередньої думки про братство, характеризуючи його так: воно «збиралося з усіх слов’ян створити вільну спілку, республіку, та хотіло нести освіту народові» (с. 9, пор. також с. 17 – 18)], до недооцінки дворянських і буржуазних впливів на Шевченка, до непотрібних екскурсів у далеке минуле.

Друге – Річицький не зважив реального оточення Шевченка, яке безперечно впливало на поета, формуючи його ідеологію й прищеплюючи йому певні літературні смаки (звідси – хибне тлумачення Шевченкової німцефобії, напр.) [у 2-му виданні своєї книги (1925) А. Річицький у полемічних примітках уніс деякі корективи, але основної тези ці корективи не змінили (пор. с. 117 і 148)]. Нарешті, в автора бачимо деяку недооцінку й культурного рівня Шевченка, що інколи призводить до суперечливих тверджень (пор. с. 67, 83 другого видання та інш.).

Можна було б ще зробити деякі дрібніші закиди авторові, але треба сказати, що на основне тлумачення Шевченка в Річицького, як поета передпролетаріату, як співця селянського наймитівства, цілком пристаємо. Побудоване на докладній аналізі Шевченкових творів поетичних і прозових, це твердження остаточно підірвало народницький культ Шевченка, як національного співця, і безперечно спричинилось до тверезого сприйняття великого українського поета. У згаданій «боротьбі за Шевченка» книга А. Річицького, не зважаючи на згадані недогляди, мала велику громадсько-політичну й методологічну вагу. Цього забувати ніяк не доводиться.

Сучасне шевченкознавство широким фронтом охоплює дорогоцінну для нас Шевченкову спадщину, але навіть на головних лініях цієї роботи ми ще не дійшли твердих і незаперечних висновків. Ми ще не підготували матеріал для остаточної синтези. Ця величезної ваги праця ляже на наступні роки і на молодшу генерацію дослідників, озброєних науковим методом діалектичного матеріалізму.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 41 – 49.