1. Дослідження Шевченкової доби

Олександр Дорошкевич

І от перше, що я хотів би констатувати в своєму огляді, це виразний інтерес до дослідження Шевченкової доби. Коли Анд. Річицький писав свою відому монографію «Тарас Шевченко в світлі епохи» – це було, очевидно, р. 1922, бо вже р. 1923 книга появилася друком, – він міг орудувати тільки загальними курсами Покровського, Семевського тощо (на що свого часу звернула увагу критика). Конкретного економічного грунту, на якому зростала Шевченкова психоідеологія, справжнього соціального оточення, серед якого обертався Шевченко-юнак, ми до останнього часу майже не знали, і може тому висновки окремих дослідників часто були мало обгрунтовані.

І тільки за останні роки ми бачимо кілька розвідок, що чітко подають нам конкретні риси з Шевченкової доби і з Шевченкової місцевості. З цього погляду цікаві статті О. Гермайзе «З минулого Шевченкового села» та О. Степанишиної «Сторінка з історії 1861 р. в Шевченківських селах» [Записки Київського інституту народної освіти, 1926 р., т. 1, с. 54 – 61; Студії з історії України н.-д. катедри історії України в Києві, 1929 р., т. 2. Про роботу О. Степанишиної рец. А. Козаченка – Прапор марксизму, 1929, № 2]. Перший автор справедливо констатує:

«Ми дуже багато й часто говоримо й пишемо про Шевченкову добу, про те оточення, що впливало на творчість нашого поета, і яке було за підвалину цій творчості, але нам раз-у-раз бракує фактичного конкретного матеріалу про історичне, дійсне оточення Шевченкове» (с. 54).

Ці статті дозволяють нам, словесникам, робити висновки не тільки про джерела Шевченкової бунтарської ідеології, але й про тематику його кріпацьких поем. Вивчення дійсного, органічного життя, серед якого зростав письменник, примусить нас обмежити теорію літературних впливів, літературних запозичень Шевченкової поезії.

З цього ж самого погляду цікава та праця, що її видрукував Сергій Шамрай: «Київська козаччина 1855 р.» [Записки історично-філологічно відділу УАН (ЗІФВ), 1928 р., т. 20, с. 199 – 324]. Рух цей серед правобережного селянства почався тоді, коли Шевченкова поезія вже остаточно визначилася в своїх ідейних контурах, коли й Шевченко досиджував свої роки в Новопетровському форті. але це справи не міняє: аджеж київська козаччина явилася лише наслідком, лише організаційним завершенням тих складних соціально-економічних процесів, що відбувались на Правобережжі в другій чверті XIX ст., тобто на Шевченкових очах і в Шевченковому суспільному класі.

Київська козаччина й до праці С. Шамрая мала свою багату літературу; серед останніх оглядів згадаємо корисні праці М. Слабченка [Матеріали до економічно-соціальної історії України 19 с., 1925 р., т. 1, с. 254 – 255] і М. Яворського [Нариси з історії революційної боротьби на Україні, 1927, т. 1, с. 205 – 212]; дореволюційні огляди й мемуари, писані часто в казенно-російському тоні, мало виявляли економічні стосунки кріпацького села перед козаччиною. Праця С. Шамрая, побудована великою мірою на архівних матеріалах, заповнює цю прогалину й дозволяє нам чіткіше виявити місцеві соціально-економічні джерела Шевченкової революційності і – знов таки – Шевченкової поетичної тематики.

Ми не беремо собі обов’язку докладно стежити за суто-історичним матеріалом, але скажемо загально, що останніми часами почали з’являтися розвідки, побудовані на архівних документах, де прекрасно подається побут та соціально-економічні стосунки Шевченкової доби, а часто – то й Шевченкових знайомих [перелік цих розвідок див. у бібліографічній статті О. Гермайзе: «Україна», 1928, III, с. 107–108. До цього можна додати «Український археографічний збірник», т. II (1927), з цікавими матеріалами про Ол. Лазаревського та господарство його батьків, і т. III (1930)]. Зрозуміти побут добре допомагають численні спомини, також листування, публікація документів, що їх так багато за останні роки подала Історична секція ВУАН у своїх виданнях («Україна», збірники «За сто літ», наукові збірники, «Київ та його околиця». «Чернігів і північне Лівобережжя») та харківська катедра історії української культури.

Щоб з’ясувати літературне оточення, великої ваги набуває мемуарна література. Справді, літературне оточення не може не виливати на найгеніальнішого поета, що й в свою чергу сприяє творенню цього побуту. Цього абсолютно не брала на увагу попередня шевченківська «історіографія»: поет для неї здебільша (крім Драгоманова, певна річ) перебував у деякій абстракції, і навіть величезної ролі Кирило-Методіївського братства ця історіографія недооцінювала. Тепер маємо чимало новин у цій справі – і методологічно і фактично.

Появилося чимало мемуарів, здебільша відомих у першій своїй редакції, і ці мемуари дозволяють молодому дослідникові чіткіше уявити собі реальне коло Шевченкових знайомих. З цих видань не можна не згадати перевиданих споминів А. Жемчужникова [«В крепостной деревне 1852 – 1855 гг.» під загальним заголовком «Мои воспоминания из прошлого» (М., 1927)], що своїми багатими спостереженнями безпосередньо знайомить нас із найближчим Шевченковим оточенням.

З старих мемуарів занотуймо спомини Ів. Панаєва [«Литературные воспоминания», Academia, 1928 (про Шевченка на с. 169, 172)], Д. Григоровича [«Литературные воспоминания с приложением полного текста воспоминаний П. М. Ковалевского», Academia, 1929], А. Панаєвої [«Воспоминания», 1824 – 1870. Academia, 1927], П. Б. Анненкова [«Литературные воспоминания». Academia, 1928.], почасти А. Скабичевського [«Литературные воспоминания». Земля и фабрика, 1928], які поруч із іншими згадками (М. Глинки, А. Струговщикова, П. Соколова, А, Никитенка) дають можливість зробити нові висновки про молодого Шевченка першої половини [18]40-х рр. Ця багата мемуарна література для молодих дослідників буде новим стимулом до того, щоб ще уважніше придивитись до літературно-громадського середовища, серед якого обертався молодий Шевченко.

Взагалі, треба сказати, досліди останніх років дозволили нам по-новому ставити питання про Шевченкове оточення. Відома розвідка В. Щурата «Основи Шевченкових зв’язків з поляками», ще р. 1917 опублікована, безумовно, по-новому розцінила Шевченкові зв’язки з революційними колами польськими, а почасти й російськими. Не зважаючи на критичні зауваження акад. К. Студинського та Мих. Новицького [у ЗІФВ, 2-3, хоч у своїй пізнішій статті («Україна», 1925, І–II, с. 64) Новицький більше визнав Щуратові висновки. Стаття акад. К. Студинського в «Старій Україні» 1925, 3-4, с. 58, також В. Дорошенка на с. 77], які звужують надто широкі узагальнення В. Щурата, ми все ж мусимо приєднатись до давньої думки П. Зайцева:

«Робота Щурата дає багато нового в зрозумінні як окремих уступів, так і цілих поезій Шевченка в зрозумінні деяких ідейних впливів на молодого поета» [«Наше Минуле», 1918, 1, с. 182].

Щурат, продовжуючи низку своїх попередніх праць про Шевченка, дав стимул сучасним радянським дослідникам для радикальної ревізії попередніх уявлень про ідейне оточення Шевченка. Серед видатніших дослідів на ці теми варто згадати перш за все працю проф. П. Филиповича «Шевченко і декабристи» [К., 1926. Першу редакцію цієї праці видрукувано в «Шевченківському Збірникові» (К., 1924)] з деякими його ж додатками в академічному виданні «Журналу» Т. Шевченка (К., 1927).

П. Филипович майже вичерпав це питання, старанно зібравши всі вказівки про декабристів у Шевченкових творах. Зокрема можна вважати за доведене раніш висловлене твердження (не зважаючи на критицизм деяких шевченкознавців), що поема «Неофіти» справді навіяна трагічною історією декабристів, але мабуть важко погодитись з міркуваннями про мало не текстуальну близькість поеми до справжніх історичних подій (с. 35 – 45). «Неофіти» – це політична алегорія, з численними вихватками проти Миколи І та його уряду, проти тодішнього соціально-політичного ладу, але необережно було б шукати тут якоїсь конкретної історичної правдоподібності. [Що сучасники розуміли «Неофіти» як політичну сатиру на Миколу 1-го, доводить новий факт, що його вказав Д. Шелудько в своїй статті «Впливи Шевченка на Л. Каравелова» (ЗІФВ, XVIII, с. 146). Болгарський поет Каравелов і його приятель Ів. Прижов давали такі коментарії до «Неофітів»: Нерон – «читай: Николай, русский царь>; Рим – «читай: в Петербурге»; преторіяни – «русские дворяне» тощо].

Серед цікавих висновків П. Филиповича (напр., про вплив Рилеєва на російські поеми Шевченкові) увагу звертає на себе один недогляд автора: він не простудіював тієї фактичної лектури про декабристів, що її міг мати (і треба думати, мав) під руками Шевченко. З цієї лектури згадаємо офіційну версію про рух декабристів у книзі бар. Корфа і Герценове видання: «14 декабря 1825 и император Николай» (1858).

Чимало уваги в останніх роботах присвячено зв’язкам Шевченка з революційним гуртком російських фур’єристів на чолі з Буташевичем-Петрашевським. Ця думка, докладно вмотивована в наших статтях [«Шевченко в соціалістичному оточенні» (Шевченківський збірник, 1924 р.), «Шевченко і петрашевці» (Шевченко та його доба, зб. 2)], зустріла визнання з боку багатьох дослідників. Зокрема проф. П. Филипович у своїй статті «До студіювання Шевченка та його доби» подав деякі нові факти й міркування до цієї цікавої й важливої теми [«Шевченко та його доба» зб. І (1925), с. 7 – 37]. Коли пристати на характеристику петрашевців, як групи дрібно-дворянської та дрібно-буржуазної [див. посмертну статтю Н. Рожкова у виданні «Очерки по истории русской критики» під ред. А. Луначарського и Вал. Полянського, 1929, 147 – 148], що стелила шлях капіталістичному переродженню Росії, то цікаво сконстатувати, що Шевченко вже за петербурзької доби шукав спільників серед декласованих інтелігентів, об’єктивно – попередників демократично-буржуазної інтелігенції.

Проте, треба сказати, що й тут майбутня робота дослідників зможе нам принести несподівані наслідки. Так, ми ще не проробили пильної аналізи Шевченкової поезії на ідейному тлі [18]40-х рр.; можливо, що вплив деяких другорядних поетів, близьких до петрашевців (як Ол. Пальм, або Ол. Плещеєв [пор. замітку П. П. Филиповича «Шевченко і Плещеєв» – «Життя й революція», 1929, кн. 3, с. 151 – 154] наприклад), виявить себе й на деяких деталях Шевченкового світогляду. Навіть з фактичного боку є певна прогалина: ми ніяк не можемо знайти щоденника петрашевця Момбеллі, що його цитує В. Семевський у своїй статті про «Кирило-Методіївське братство» [повна редакція в журн. «Голос минувшего», 1918, № 10 – 12].

Здається, дослідникам повелося ствердити одну тезу – знайомство Шевченка з деякими писаннями угопійних соціалістів. У цьому плані цікаво занотувати думку покійного проф. Ол. Покровського про деяку подібність відомого абзацу з «Журналу» про роль машини та уривку з «Подорожі в Ікарію» Етьєна Кабе. Ще кілька років тому не можна було й ставити серйозно цю проблему – це викликало тільки глум з боку народницької школи, – а тепер шевченкознавство може навіть пишатися достатнім умотивуванням цієї проблеми чи принаймні щасливим початком дальших студій; скептичну позицію Драгоманова в цьому питанні, таким чином, цілком заперечує сучасна наука.

Багаті й нові матеріали після згаданої вже праці В. Семевського ми маємо про Кирило-Методіївське братство за останні часи; ці матеріали набагато поширюють наші відомості про цей гурт української дрібно-буржуазної інтелігенції. Тут можна згадати публікації Мих. Новицького про Шевченкові папери з листами й віршами його приятелів [Шевченко в процесі 1847 р. і його папери. «Україна», 1925, кн. І – II], В. Міяковського про Мик. Гулака [«Шевченко та його доба», II (1926) і збірник «Шевченко» (1928)], Оп. Маркевича [збірник «За сто літ», 1927 р., т. 1, також «Україна», 1925 р., кн. 1 – 2] та приятельське листування тодішньої київської молоді [збірник «За сто літ», 1922 р., т. 2, В. Петрова [Куліш і Шевченко. – «Шевченко та його доба», т. 1; Шевченко, Куліш, Білозерський – їх перші стрічі. – Україна, 1825 р., кн. 1 – 2], акад. Д. Багалія [Нові джерела про Кирило-Методіївське братство. – Наше минуле, 1918 р., кн. 2; а также в брошурі «Т. Г. Шевченко і кирило-методіївці», 1925 р.], Ол. Дорошкевича Шевченко в приватному листуванні [ЗІФВ, т. 7-8], П. Зайцева [Книги Битія, як документ і твір («Наше минуле», 1918, IV; Нові документи про Гулака («Н. минуле», 1918, І)].

Ці публікації й розвідки дають до розпорядження дослідникові цілком новий і багатющий матеріал, який дозволяє по-новому освітлювати ідейно-громадську роль Кирило-Методіївського братства в історії українського революційного руху. Цим, мабуть, можна пояснити той приємний факт, що саме про цю організацію української демократичної інтелігенції ми маємо за ці кілька років чимало цінних дослідів і окремих критичних зауважень. Особливо варто підкреслити, що над цим питанням почала працю марксистська думка, якій уже пощастило великою мірою розплутати складне питання «про соціальні підоснови» цієї досить строкатої групи.

Цілком публіцистичного характеру, в дусі старих народницьких загальників, є стаття акад. С. Єфремова «Біля початків українства» [«Україна», 1921, кн. 1 – 2, с. 88 – 89], яка ані нових фактів не подає, ані нового освітлення не пропонує. Інформаційно-популяризаторські завдання собі ставить відомий історик літератури Мих. Возняк у книзі «Кирило-Методіївське братство» (Львів, 1921), переказуючи й коментуючи відомі вже документи (у кінці – докладна бібліографія). Ці дві праці, власне, майже не аналізують ідей братства на тлі тієї доби, а також в історії українського революційного руху, збільшуючи кількість ідеалістично-апологетичної літератури про цю найцікавішу сторінку з минулого.

Поруч з цим маємо деякі праці, які частково освітлюють Кирило-Методіївську «проблему», даючи систему поглядів окремих братчиків. Ми проаналізуємо монографічну літературу про двох видатних представників [18]40-х рр. – М. Костомарова та П. Куліша.

Згадаймо перш за все дві статті акад. Мих. Грушевського – «Костомаров і новітня Україна» [«Україна», 1925, кн. III, с. 3 – 20.] та «З публіцистичних писань Костомарова» [передмова до збірника «Науково-публіцистичні й полемічні писання Костомарова», К., 1928, с. III – XXI. Цієї ж теми, по-народницькому ідеалізуючи Костомарова, торкається Ол. Барвінський у своїй статті: Погляди Миколи Костомарова на задачі української інтелігенції й літератури». «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 126 -127, с. 81 – 103], також дві статті О. Гермайзе – «Куліш і Костомаров, як члени Кирило-Методіївського Братства» [«Шевченко та його доба», І, с. 38 – 56] і «М. Костомаров у світлі автобіографії» [«Україна», 1925, кн. III, с. 79 – 87].

Недаремно саме постать Костомарова зацікавила дослідників у першу чергу, і то дослідників-істориків. З одного боку, саме Костомарова доводиться вважати за ідейного привідцю братства, бо тільки він пробував утворити певну систему ідей для всього найближчого товариства; з другого боку, Костомаров відбув знаменну ідеологічну еволюцію, яка врешті сильно наблизила автора до позиції його недавніх антагоністів (це прекрасно довів акад. М. Грушевський у своїй другій статті про Костомарова). А крім того революційна роль Костомарова в російській історіографії, який нещадно руйнував державницьку схему російського історичного процесу, примусила істориків саме тепер, під час революції в історіографії, звернути на нього пильну увагу.

Цікаво, що постать Костомарова не однакові риси має в згаданих працях цих двох дослідників. Коли акад. Грушевський фактично виступав адвокатом Костомарова, всяково пояснюючи його наявні ідейні збочення теорією «словесного приховування» дійсних думок, О. Гермайзе в своїй другій статті дає по суті убійчу йому характеристику:

«Подвижник «чистої» науки, Костомаров, замкнутий в чотирьох стінах свого кабінету, він найменше здібний був до того, щоб відповідно до зміни соціальної кон’юнктури перебудовувати в практиці здійснення своїх основних поглядів, їх форми і вигляд. Тому таким нежиттєвим, відсталим і часто дивним у своїх вчинках і словах, що його власним переконанням суперечили, лишився цей учений-мрійник, що був колись ідейним вождем і ніколи не був діячем практичного життя, реальної боротьби».

Варто додати, що останній ювілей Чернишевського приніс нові матеріали про стосунки цих двох велетнів думки і нову характеристику Костомарова: я дозволю собі послатися на двохтомову монографію Ю. Стеклова про Чернишевського. де автор дуже гостро кваліфікує відомі уступи Костомарівської характеристики Чернишевського, а також аналізує соціально-ідейний грунт відомої студентської історії р. 1862 [Н. Г. Чернышевский, его жизнь и деятельность. – М., 1928, т. 1, с. 105 – 109; т. II, с. 307 – 313]. Я думаю, що й після цих нових розвідок система поглядів Костомарова вимагає безстороннішої і поглибленішої аналізи в світлі класових змагань доби. В усякому разі доведеться рішуче відкинути всі спроби «революціонізувати» й «канонізувати» Костомарова другої доби його діяльності.

Далеко більшу й різноманітнішу літературу викликав другий член гуртка київської молоді [18]40-х рр., П. Куліш. Ця література тільки частково торкається проблем Кирило-Методіївського братства, отже великою своєю частиною випадає з кола нашої уваги. Але не можу не згадати тут блискучої статті акад. Мих. Грушевського – «Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості» [«Україна», 1927, кн. 1-2, с. 9 – 38], яка дає глибоку соціологічну аналізу Кулішевого світогляду й його літературної діяльності. Власне, це перша розвідка про Куліша, збудована на перевірених історичних матеріалах і в зв’язку з соціально-культурними фактами доби.

Розвідка акад. М. Грушевського позбавлена поверхового антикварства, або народницько-психологічного імпресіонізму, що ми надибуємо в деяких інших дослідах про цього видатного і так до жалю недослідженого письменника. Разом із тим стаття Грушевського дає могутню зброю тим дослідникам, які бажають подати Куліша в марксистському освітленні, визволивши його від суб’єктивних сигнатурок.

Можемо сказати цілком певно, що саме за Куліша точаться в історії української літератури жорстокі й уперті бої. Одна частина дослідників-ідеалістів і одверто буржуазних критиків підносять Куліша, як невизнаного ідеолога нової України, побудованої в соціальному стилі й прийомах буржуазної Європи. Куліш протиставляється Шевченкові, але з різних штатпунктів; коли ідеалістична критика хоче реабілітувати Куліша й обережненько висунути його на роль реформатора української поезії по Шевченкові та культуртрегера-європейця, то марксистська критика просто вважає Куліша за ідеолога новітньої буржуазної України з усіма логічними з цієї тези висновками (звичайно, ця формула потребує ще деталізації та обговорення).

І цілком можна приєднатися до концепції талановитої статті В. Коряка «Шевченко і Куліш» р. 1926, де він викриває класову основу цих двох видатних робітників української культури XIX с. [цій темі «Куліш і Шевченко» присвячено вже кілька солідних розвідок: факт, який свідчить про сьогочасну політичну актуальність теми. Бібліографію цього питання і спокійно-наукову оцінку статті див. у Вол. Дорошенка «Найновіша література про П. Куліша» (ЗНТШ, т. 148, с. 320 – 321). Загальну бібліографію див. у кн. Є. П. Кирилюка «Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього» (К.: 1929 р.)].

Актуальність цієї теми, між іншим, випливає і з того, що вона посіла поважне місце в відомій літературній дискусії 1925 – 1926 рр.: саме М. Хвильовий уважав тоді Куліша за «ідеального революціонера-громадянина» [«» (1926), с. 53. Марксистську оцінку цієї «формули» див. у книзі Є. Гірчака «Хвильовізм» (1930), с. 98 – 99, та в інших документах полеміки (напр. Мик. О. Скрипник. – Статті й промови, т. V)]. З довідок про Куліша ще згадаємо лише ті, що мають ближче відношення до Кирило-Методіївського братства: В. Петрова «Різдво р. 1846» і нашу статтю «Куліш на засланні», де яскравіше виступає ідейне обличчя письменника.

Два поважні збірники, присвячені розглядові Кулішевої творчості [Пантелеймон Куліш. – Вид. ВУАН (1927) і т. 148 ЗНТШ (1928) під ред. акад. К. Студинського], численні статті в науковій та загальній пресі, нарешті популярні передмови до окремих Кулішевих творів – ось та багата спадщина, що ми її маємо за ці кілька років праці. Проте й досі ми не маємо синтетичної праці, яка хоча б звела докупи багатющі архівні про Куліша матеріали й надала хоч будь-якої системи його світоглядові; тільки останніми часами вийшла монографія Віктора Петрова «Пантелимон Куліш у п’ятдесяті роки», що є, очевидно, початок монографічних студій над життям і творчістю цього письменника [раніше чимало розділів із цієї книги друкувалося окремо, напр.: Хуторянство і Європа («Життя і рев.», 1926, кн. 7); Куліш-хуторянин (ЗІФВ, кн. IX); Матеріали до історії співробітництва Куліша в «Современнике» Некрасова (ЗІФВ, кн. XII); Теорія культурництва в Кулішевому листуванні (ЗІФВ, кн. XV); Чорна Рада, як роман соціальний (зб. «Література», 1928). Окремо: «Вальтер-скотівська повість з української минувшини» (передмова до укр. видання «Мих. Чарнишенка», 1928)].

Минаючи розгляд матеріалів про другорядних членів братства (Маркович, Гулак), можемо відразу перейти до реєстрації монографічних дослідів про Кирило-Методіївське братство на Радянській Україні. Книга акад. Д. І. Багалія «Т. Г. Шевченко і Кирило-методіївці» (ДВУ, 1925) має за своє завдання «виявити ідеологію і роль Шевченка в Кирило-Методіївському товаристві на підставі першорядних джерел і розвідок». Акад. Багалій категорично відкидає необгрунтовану думку Мих. Марковського про Шевченкове авторство «Книг Битія» [ЗІФВ, кн. IV (1924), «Шевченко в Кир.- Мет. братстві»], ілюструючи світогляд поета його ранніми поетичними творами.

Одні з перших марксистських оглядів ідейної спадщини кирило-методіївців ми маємо в загальних курсах М. Слабченка [Матеріали до економічно-соціальної історії України 19 с., 1925 р., т. 1, с. 177 – 184], М. Яворського [Україна в епоху капіталізму, в. І (1924), с. 349 – 360; Кирило-Методіївці, – у книзі: «Нариси з історії рев. боротьби на Україні» (1927), с. 118 – 189; у другій редакції «Прапор марксизму», 1927, № 1 і 2], В. Коряка [Нарис історії української літерат., 1925, с. 293 – 299], та в ширшій монографії А. Річицького про Шевченка [Тарас Шевченко в світлі епохи. – 1923 р., с. 79 – 93; 2-е вид. 1925 р.].

Не місце тут докладно аналізувати ці огляди. Скажу тільки загально, що М. Слабченко, з’ясувавши соціально-економічний грунт, на якому зріс рух кирило-методіївців, прохоплюється деякими перейденими вже твердженнями (про те, напр., що Шевченко ніби не належав до братства), або відновлює сумнівні гіпотези (про Якова де Бальмена, як про автора «Книг Битія»); М. Яворський у своїй розвідці про братство дає досить добре обгрунтовану аналізу соціального тла, на якому зросло братство, комплексу Кирило-Методіївських ідей та ваги цього недорозвиненого руху на тлі утопійно-соціалістичних концепцій революційної думки. Цілком справедливо полемізуючи з А. Річицьким, який у своїй книзі недооцінив об’єктивно революційної ваги братства і тлумачив братчиків, як представників командної верстви з досить реакційною в основі програмою, М. Яворський, проте, сам не критично поставився до окремих документів та зізнань братчиків і надто «зреволюціонізував» світогляд і навіть тактику їх [таку загальну тенденцію в книзі М. Яворського констатує і акад. Д. І. Баталій. – Нарис історії України на соціально-економічному грунті, 1928, с. 104 – 105].

Нарешті, варто відзначити окрему працю З. Гуревича, присвячену Кирило-Методіївському братству [«Молода Україна». До восьмидесятих роковин Кирило-Методіївського братства. За редакцією М. Яворського. ДВУ, 1928]. Дуже влучно назвавши весь цей рух української різночинської інтелігенції «стандартним» терміном «Молода Україна», Гуревич краще обгрунтував окремі тези розвідки М. Яворського й переконливо довів об’єктивний революціонізм братчиків під стилістичним покровом євангельської та слов’янофільської фразеології [минаючи дрібні недогляди в тексті книги, ми аніяк не можемо пристати на різку й несправедливу оцінку цієї розвідки з боку акад. С. Єфремова в журналі Slavia, r. 7, S. 3 (1928), с. 648 – 651. Пор., напр., рецензії К. Копержинського («Укр.», 1929, III -IV) і В. Десняка («Критика», 1928, № 2)].

Як бачимо, література про центральне політичне товариство [18]40-х рр., з якого великою мірою вийшли політичні рухи на Україні наступного часу, надзвичайно збагатилася за останні роки; ця література з’ясувала соціальне єство й політичний напрям окремих братчиків, хоч не переконала ще тих учених, які й досі стоять на старих народницько-методологічних позиціях.

Ми напередодні іншої проблеми – з’ясування знаменитого товариства «мочимордія», серед якого обертався Шевченко на Україні в рр. 1843 – 1846. Окремі відомості про це товариство подали нам мемуаристи – Афанасьєв-Чужбинський та почасти Кониський, але дослідники по-своєму тлумачили це загадкове поетове оточення, від якого його так щиро застерігала Варвара Репніна. Що це за товариство? Чи це гурток «начебто й п’яниць, а радше вільнодумців та хлопоманів», беручи характеристику М. Яворського [«Нариси…», с. 143. Пор. д-р. Василь Щурат. – З життя і творчості Тараса Шевченка. Львів. 1914, с. 41 – 50], а чи це головним чином «прихильники Вакха й Кіпріди», своєрідна поміщицька богема, яка тільки з п’яних очей могла вимовити якесь необережне слово, а по суті мало чим різнилася від основної маси українських лівобережних поміщиків з їх соціальним консерватизмом і цілковитою відданістю інтересам російського царату?

На це питання остаточну відповідь дасть нам публікація архівних документів; ті випадкові матеріали, що до цього часу маємо в статтях А. Козаченка [До історії ліберального руху 40-х рр. на Україні. Діло поміщиків Закревських («За сто літ», т. II, с. 103 – 106)] та Мих. Новицького [Новий документ до історії товариства «Мочимордія» («Глобус», 1928, № 5). Уже під час друкування цієї книги появилася ще стаття Мих. Новицького – «Мочиморди» перед судом сучасників і досліду. «Життя й рев.», 1930, № 3], для висновків не дають певної бази. В усякому разі, із деяких попередніх інформацій не можна тлумачити це товариство, як організацію виключно богемного характеру, як і не можна з участі в ньому Шевченка говорити про зниження на Україні його ідейного пафосу (цьому твердженню зовсім не суперечить той факт, що в рр. 1839 – 1841 Шевченко зазнавав «богемних» впливів з боку гуртка Нестора Кукольника, К. Брюллова і Мих. Глинки). Монографія Мих. Новицького, що незабаром появиться в друкові, дасть можливість нам органічно з’єднати цей епізод у Шевченковому житті з іншими біографічними фактами яскраво-революційного порядку.

Мало ми маємо досягнень про виявлення Шевченкового ідейного оточення кінця [18]50-х рр., по повороті з заслання. Дещо зроблено тільки в справі Герценового впливу [наша стаття: До питання про вплив Герцена на Шевченка (збірник «Шевченко», 1928)]. Солідні наукові коментарі в академічному виданні Шевченкового «Журналу» мають з причин зрозумілих біографічно-описовий, а не аналітичний ухил, і дослідницьких завдань собі здебільша не ставлять. Тим часом одна з найцікавіших проблем тепер – це розмежувати Герценів вплив на Шевченка від того комплексу революційних ідей, який походив від гуртка Чернишевського [цього питання побіжно торкнувся я в своїй доповіді Академії Наук: – Чернишевський та український літературно-громадський рух («Вісті ВУАН», ч. 2, 1928, Додаток)]. І тут нам не допоможуть навіть мемуари, бо ці мемуари звичайно писали надто помірковані люди, що не могли збагнути Шевченкових революційних прагнень, ані співчувати славному російському соціалістові Чернишевському.

Отже вивчення соціально-економічного тла, на якому зростав кріпак-поет, дослідження його реального оточення – ці питання цілком по-новому трактує сучасне шевченкознавство. Шевченко – свідомий революціонер, обізнаний з революційними і ліберально-опозиційними течіями свого часу, визнаний проводир, але разом з тим і антагоніст для поміркованіших прошарків інтелігенції – таким він уявляється нам у цих нових дослідах. Можна було б сказати словами акад. Мих. Грушевського:

«Від них відлетів романтичний сентименталізм», а «на місце його виступили до болю відчуті, до нестриманого крику зреалізовані переживання класової і національної неправди, що продиктували його до жаху конкретні і безоглядні висновки і накази» [«Україна», 1925, кн. 1 – 2, с. 5].

Нам уже видно, що Шевченко пристрасно шукає революційного чи й просто опозиційного оточення серед дрібно-дворянської декласованої інтелігенції; силою обставин він усе більше уваги звертає на тодішню буржуазію, яка в своїй боротьбі проти консервативних тенденцій феодального дворянства тоді могла бути навіть революційна. О. Гермайзе в передмові до «Нелегальних відозв з нагоди Шевченківських роковин» (1925) дуже влучно нагадує відомий переказ, що його наводить М. Чалий, про Шевченкове захоплення порядками на Городищенській цукроварні Яхненка га Симиренка. О. Гермайзе вбачає в цьому факті спроби зближення поета «з поступовою та демократичною буржуазією, що допіру народжувалась».

Цікаво, що саме Радянська Україна так розцінює Шевченка: дослідники-марксисти і ті з учених, які в своїх дослідах наближаються до марксизму, показують робітничо-селянській суспільності нового поета. Коли ви розглянете огляд шевченкознавства в працях закордонних учених, то побачите, що й вони змушені констатувати, що саме Радянська Україна вміє по-революційному досліджувати й розцінювати те оточення, серед якого обертався найбільший поет України.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 7 – 18.