4. Дослідження поетичного стилю

Олександр Дорошкевич

Коли ми переходимо тепер до найголовнішого власне питання – до оцінки Шевченкової творчості, то мусимо сконстатувати, що тут досягнень далеко менше, а особливо, коли розцінювати їх з погляду – я беру навмисне трохи ширше – соціологічного методу. Стара формула В. Коряка про боротьбу за Шевченка й на цей день зберігає цілковиту свою чинність. Так, боротьба йде жорстока, але треба сказати, що ця боротьба точиться не тільки за Шевченка, – за всі визначні постаті української культурної традиції: за Куліша, за Франка, за Лесю Українку, за Коцюбинського.

Точиться помітна методологічна та ідейна боротьба в українському літературознавстві, відбувається гостра диференціація серед дослідників, усе виразнішу провідну роль перебирає на себе в літературознавстві марксизм – і це не може не загострити, не ускладнити цієї боротьби. Колись один із критиків писав про Шевченка:

«Кобзарь» – це ніби поетична програма всякого чесного життя, присвяченого роботі на користь рідного краю та народу; це – катехизис діяльності кожного чесного діяча».

Зрозуміло, що в розуміння цієї «програми» дослідники-марксисти намагаються вкласти свій зміст, і за це розуміння точиться ця боротьба.

Проте є деякі «об’єктивні» моменти в досліджуванні Шевченкової спадщини: це вивчення його стилю в широкому розумінні слова та системи поетичної мови. Тепер немає вже марксистів, які відкидали б формальне дослідження стильової системи. З загальної схеми соціологічного усвідомлення поетової творчості на тлі виробничих відносин та класової боротьби. Навпаки, тепер через стиль намагаються пізнати психоідеологію письменника та його суспільного класу.

Цілковите занедбання цього питання в згаданих книгах Річицького та Коряка можна пояснити, можливо, ще й тим, що проблем Шевченкового стилю, власне, наука тоді ще майже не торкалася. Отже справа вивчення Шевченкової поетики набуває великої ваги в шевченкознавстві, хоч і потребує спеціального обгрунтування.

Найкраще стоїть проблема ритміки. Давні зауваження акад. Вол. Перетца в його відомій дисертації («Из истории развития русской поэзии XVIII в.») щодо ритму Шевченкової поезії не набули поширення серед популяризаторів-шевченкознавців. З нових дослідників тільки Б. Якубський розвинув і обгрунтував їх цінним матеріалом у своїй відомій статті 1921 р. [Форма поезії Шевченка. «Тарас Шевченко», збірник, с. 49 – 73]. Акад. Смаль-Стоцький розвідкою «Ритміка Шевченкової поезії» (1925) пробує збити оті знамениті 42% ненародних метрів у Шевченковій поезії, обстоюючи, що в Шевченка поспіль є тільки ритміка народних українських пісень – коломийкових, колядкових, козачкових.

Очевидно, з Смаль-Стоцьким важно погодитись цілком, і Б. Якубський у своїй другій статті «До проблеми ритму Шевченкової поезії» [«Шевченко та його доба», збірник II (1926), с. 70 – 82] досить влучно заперечує тези Смаль-Стоцького. Стара формула Перетца: «…чем старше он становился и входил в круг интересов тогдашней общерусской литературы, – тем чаще он бросал народный стих и обращался к ямбу» – набула собі авторитетної мотивації в згаданих статтях Б. Якубського.

В усякому разі ритміка Шевченкової поезії, його мелодика (з статтів Б. Якубського [крім згаданих уже статтів Б. Якубського, треба згадати чималу розвідку того ж автора. – Із студій над Шевченковим стилем. «Шевченківський збірник», 1924, с. 38 – 77], Б. Навроцького [Проблема Шевченкової поетики. «Червоний шлях», 1926, № 2, с. 149 – 161], почасти Ал. Багрія [Т. Г. Шевченко в литературной обстановке. Баку, 1925, с. 133 – 146], все більше виясняють нам його оригінальне обличчя, обличчя поета, що намагається піднести формальні засоби народно-поетичної стихії до потреб культурного інтелігента середини XIX с.

Проте, всі дослідники метричної системи в Шевченка не перевищують ще попередньої «постановки питання». Загальні висновки Б. Якубського побудовані лише на статистичному облікові «Кобзаря» Доманицького, і тільки згодом глибше обслідувано окремі Шевченкові вірші («Мені однаково», напр.). Отже до синтези тут ще не дійшло. Це й дає можливість Смаль-Стоцькому переоцінювати вплив народної ритміки в Шевченковій поезії, а Ал. Багрієві висловлювати такі дивні думки:

«У додаток до висновків Б. Якубського (? О. Д.), варто мати на оці, що з метричного боку Шевченкові поеми нічим не відрізняються від інших романтичних поем [18]30-40 рр.: за панівну метричну форму є чотиристопний ямб, об’єднаний у строфічні тиради різного розміру з вільними ритмами, але в Шевченкових поемах великою мірою поруч із ямбом трапляються і народні розміри!» [ibid., с. 139].

Цілком ясно, що проф. Багрій намагається тут утиснути Шевченка в метричні контури російської поезії, мимоволі модернізуючи стару схему проф. Петрова в його «Очерках истории украинской литературы XIX столетия». Тим часом надзвичайне важливе тепер є інше завдання – глибше дослідити закони Шевченкової ритміки, обслідувавши ритмічні візерунки окремих ліричних п’єс і варіантів, разом з тим з’ясувавши, чому негайно по смерті поета його ближчі наслідувачі – Куліш, Руданський, основ’янські поети – опинились на рівні епігонів. Чому оте «триндикання під Шевченка» позначалося тільки в нижчому, другому поверсі української поезії, а вищий поверх уже з [18]70-х рр. засвоїв відразу метричні канони російської поезії?

Це питання по-різному освітлювали письменники, які студіювали метричну спадщину Шевченкову й міркували про дальші шляхи української поезії; зокрема Франко в своїй відомій статті про Михайла П. Старицького [ЛНВ, 1902, 5 – 7] обстоював реформаторську роль навіть М. Старицького в боротьбі з Шевченковим метричним епігонізмом, вважаючи, що поступ української поезії конче потребував такої боротьби. Останнього часу цю думку з новою мотивацією повторює М. Зеров у своїх статтях про П. Куліша [стаття «Поетична діяльність Куліша. Книгоспілчанське видання поезії (без року) і в книзі: – Від Куліша до Винниченка. К., 1928, с. 42 і д. Пор. подібну ж думку П. Филиповича в статті: – Шляхи Франкової поезії (книга «З новітнього українського письменства», 1929, с. 10 – 11)] і Мих. Старицького [Літературна позиція М. Старицького. «Життя й революція», 1929, кн. 4, с. 77 – 79]. Я гадаю, що ця думка ще не доведена, а обгрунтувати (чи відкинути) її вдасться лише тоді, коли краще буде обслідувано метричні можливості Шевченкової поетичної техніки [це питання, між іншим, підніс я р. 1926 у своїй статті: «Шевченко й наступні літературні генерації». «Пролетарська правда», 1926, № 56].

Вивчення інших компонентів стилю Шевченкового тільки-но почалося. Окремі праці Б. Якубського, Д. Загула, Д. Дудар (Порівняння в «Кобзарі» [у «Шевченківському збірникові» 1924 р.]), А. Шамрая власне тільки ставлять видимі знаки на цьому шляху. Свою давню працю «Святе письмо в Шевченковій поезії» В. Щурат будував головним чином у плані історично-літературному, і тільки в останніх розділах своєї книги він робить деякі стилістичні узагальнення про глибші й органічніші біблійні впливи на суто-ораторський пафос Шевченкової поезії.

Побіжно торкнувся цього питання також і А. Шамрай у своїй книзі «Українська література. Стислий огляд»; проте треба сказати, що біблійні ремінісценції зовсім не характерні для всього українського Шевченка (про його російські повісті й навіть поеми нема чого й говорити): можна гадати, що емоційно-ораторський стиль біблійних пророків вплинув на Шевченка в часи відштовхування його від романтичного стилю й пильного шукання нової стильової бази («Давидові псалми», до речі, належать до р. 1845). Заслання з його обмеженими читацькими інтересами й пригніченим настроєм, очевидно, сприяло збільшенню цього впливу, від якого Шевченкові цілком так і не вдалося визволитися. Але перша доба в Шевченковій поетичній діяльності не давала ніяких підстав для засвоєння біблійного надщербленого ораторства. Тут безперечні виливи романтизму та українського народно-поетичного стилю.

Цієї важливої проблеми частково торкались у своїх працях проф. П. Филипович [Шевченко і романтизм (ЗІФВ, IV)], проф. А. Багрій [Т. Г. Шевченко в литературной обстановке. Баку 1925 г.], С. Родзевич [Сюжет і стиль у ранніх поемах Шевченка. «-Шевченко та його доба», зб. II], Б. Навроцький [Гайдамаки Тараса Шевченка. Джерела. Стиль. Композиція. ДВУ, 1928, с. 317 – 340], не згадуючи надто побіжних нотаток у інших авторів.

Хиба грунтовної розвідки С. Родзевича в тому, що він (як і Багрій) ладен перебільшувати російські літературні (зокрема стилістичні) впливи на Шевченка, зовсім нехтуючи вплив української літературної традиції (Маркевич, Метлинський). Натомість Б. Навроцький влучно мотивує стару думку акад. Дашкевича про залежність Шевченка від польської романтичної традиції, а також характеризує народно-поетичну українську стихію в стильових трафаретах раннього Шевченка. Цілковиту, мабуть, рацію має П. Филипович, коли ще р. 1924 писав, що романтизм тільки поетично оформив багатющі запаси народно-поетичної стихії в Шевченкові, але підмінити їх не здолав (с. 8). Проте в цій галузі шевченкознавства ще дуже багато роботи.

Аналіза Шевченкового стилю дозволить виявити не тільки джерела його поезії й лектури, але допоможе по-науковому розв’язати питання про належність його до певної літературної школи (яку ми тепер характеризуємо літературним стилем і тематикою) і з’ясувати, чому Шевченко використав романтичний стиль – у [18]30-х рр. стиль занепадного дворянства – для революційної боротьби з політичною владою і літературними канонами поміщицького класу. Так і згадується формула, що її так талановито й переконливо висловив марксистський історик мистецтва І. Маца:

«Кожне мистецтво – скільки воно править за одне з знаряддів класової боротьби – своєю соціальною вагою відображує або боротьбу за щось, або демонструє факт завоювання влади з боку нового панівного класу, або ж боротьбу проти чогось. Боротьбу за щось провадять знаряддями, що їх мають під рукою для даної хвилини придатними, – мистець користується з культурного арсеналу попереднього класу, того класу, з яким він воює» [«Искусство эпохи зрелого капитализма на Западе». М., 1929, с. 26].

Ця формула потребує ще аргументування з боку «знаряддя» ранньої поетики Шевченка, але вона, мені здається, найкраще може з’ясувати цей примарний «розрив» між соціальним настановленням Шевченкової поезії та системою його поетичних засобів.

До широкого поняття літературного стилю входить, як відомо, і проблема жанристики. Для всього українського літературного процесу це питання зовсім не простудійоване; в кращому разі його констатують (як у Лесі Українки, напр.), але зовсім не пов’язують з іншими літературно-громадськими фактами і не цікавляться його соціальним замовленням. Для Шевченкової поезії проблема жанрів – одна з найцікавіших і найважливіших проблем. Тут, свідомо чи несвідомо для дослідників, триває ота боротьба за розуміння Шевченкової поезії, її джерел та соціально-культурних уподобань.

З розвідок на цю тему нам доведеться згадати знову цитованих вище чотирьох авторів. Проблеми сюжету й композиції, як компонентів жанру, розробляли й інші автори, як напр., Л. Білецький [Москалева криниця Т. Шевченка. «Нова Україна», 1923, 3, а також його доповідь на Укр. науковому з’їзді в Празі: – Історія балади про покритку, що втопила дитину, в слов’янському фольклорі. Див. «Укр. науковий з’їзд у Празі», 1928, с. 22] і В. Щепотьєв [Шевченкова «Калина», як балада на світову тему. «Записки Полтавського ІНО», т. 4 (1927), с. 39 – 42].

Останніми роками, великою мірою під впливом книжки В. Жирмунського «Байрон и Пушкин», дебатують питання про жанр романтичної поеми в раннього Шевченка. Знову доводиться констатувати однобокість висновків С. Родзевича, який переоцінював вплив популярних у російській літературі (і через російську літературу) жанрів [такої ж думки про цю статтю її критики – К. Копержинський («Укр. наук. літературознавство», окр. відб. с. 17) і С. Гаєвський («Україна», 1929, VII-VIII, с. 148)]. Тут позиция Б. Навроцького – про оригінальну концепцію романтичної байронічної поеми (у «Гайдамаках») і про вплив польської літературної журналістики – чимало виграє своєю методологічною конструктивністю, з чим, треба сказати, погодився й проф. Филипович у просторій рецензії на книгу Б. Навроцького [«Життя й революція», 1929, № 3, с. 182].

Проте проблематика Шевченкових жанрів ще й досі не розв’язана як слід: його політична сатира [коли й тепер дехто намагається характеризувати Шевченкову сатиру, то зовсім ігнорує жанрові моменти: Романівська. – До характеристики Шевченкової сатири. «Записки Волинського ІНО ім. Ів. Франка», кн. 2, с. 119 -124], його ліричні «посланія» та елегії не мають ще наукового витлумачення на тлі тієї доби з її новими соціальними прагненнями.

Цікаво відзначити ще одну рису з формальних студій над Шевченком: інтерес до Шевченкової мови. Це річ цілком нормальна й дуже потрібна: аджеж Шевченко – перший організатор української літературної мови і найбільший її законодавець. Правда, вже з [18]70-х рр. (через Старицького і галицьких письменників) позначилася тенденція «відштовхнутися» від народно-пісенної стихії в Шевченковій мові, яка тоді вже здавалася надто бідною й культурно обмеженою; проте ніхто не може заперечувати її колосальної ваги в історії всього нашого культурного процесу.

Зрозуміло, що мовознавці Ол. Синявський [Дещо про Шевченкову мову. – Україна, 1925 р., № 1-2, с. 100 – 114], М. Сулима [див. його статті: 1) Найяскравіші особливості фрази Шевч. «Кобзаря» («Черв. шл.», 1924, кн. 10); 2) Конструкції з прийменником «по» в Шевч. мові («Наук. Збірн. за р. 1926»); 3) Рідко вживані прийменники в Шевч. мові («Наук. Збірн. за р. 1927): 4) Дієприслівники в Шевчен. Кобзарі («Наук. Збірн за р. 1928»)], Ів. Огієнко [Вивчення мови Шевченкових творів. – Стара Україна, 1925, № 3-4], з молодших Т. Сикиринський [Деякі особливості морфології, складні й словника Шевч. «Кобзаря» («Поезії»). «Записки Одеського Наукового при ВУАН Т-ва», № 1 (1928), с. 50 – 70] розпочали вже пильні студії над Шевченковою мовою, але здобуте для цього часу – є лише окремі екскурси, не пов’язані в загальну систему і збудовані часто на сумнівному матеріалі (напр., на старих «контамінованих» виданнях « Кобзаря»). Тільки широко закроєний і колективно виконаний «Словник Шевченкової мови» зможе дати певні матеріали для української літературної мови, а також і для характеристики поетичного стилю в Шевченкових творах.

Треба одверто сказати, що в формальному дослідженні Шевченкової творчості шевченкознавство тільки пробує свої сили (крім, хіба, проблем ритміки). Шевченка-поета ми знаємо надзвичайно мало, специфіку його творчості довго не студіювали, соціальної зумовленості його стильових контурів не виявляли. Шевченко-громадянин раз-у-раз превалював над Шевченком-поетом, хоч ясно, що це – лиш дві сторони одного процесу. Для наступних дослідників у цій галузі ще надто багато роботи. Величезна хиба сучасних дослідів є в тому, що дослідники здебільша не пов’язують поетичну техніку Шевченка, його літературний стиль і мову з ідеологією тієї суспільної верстви, що несподівано заговорила Шевченковими устами. Між «формою» і «змістом» існує тут ще неперейдена прірва. Завдання дослідників-марксистів – ліквідувати цю прірву всебічним розумінням цілого поета.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 29 – 35.