[Вступ]

Олександр Дорошкевич

Питання про планову організацію наукового шевченкознавства досить жваво дебатувалося в науковій літературі. Ще р. 1922 І. Я. Айзеншток у своїй відомій статті «Шевченкознавство – сучасна проблема» (X. 1922) писав:

«…Коли на Заході існує шекспіро- й дантологія, коли в Росії почали говорити за «науку про Пушкіна», про пушкінознавство, чи не час і нам на Україні підняти питання про «шевченкознавство», закласти грунт для систематичних робіт над великим українським поетом?»

А р. 1928 той же автор у статті «Організація шевченкознавства» уже констатує певні досягнення в цій справі, сполучаючи їх головним чином із заснуванням науково-дослідчого Інституту Т. Шевченка. Чимало говорилося про це саме і в статтях, що від імені Інституту вміщено було в харківських газетах у р. р. 1928 і 1929. З чималим публіцистичним темпераментом трактує цю ж проблему В. Десняк у статті «Культурні традиції й шевченкознавство в наші дні» («Критика», 1928, № 3), справедливо нарікаючи на певний методологічний нейтралітет чи то пак академізм у недавніх заявах-деклараціях Шевченківського інституту.

Навіть емігрантська й західно-українська література, що останніми часами все більше цікавиться вивченням і освітленням Шевченкової творчості, не раз давала проекти «чергових завдань» і «обов’язків української науки супроти Шевченка» (стаття акад. С. Смаль-Стоцького в «Літературно-науковому вісникові», 1928 р., III).

П. Богацький, давши досить об’єктивний бібліографічний огляд здобуткам шевченкознавства на Радянській Україні, пише:

«Вважаю великим досягненням останнього часу те, що наукова праця над Шевченком об’єднується, систематизується, спрямовується до належного шляху, за ясним планом та новими методами. І над організацією такої праці вже положено чимало труда та вміння» [ЛНВ, 1927, № 5, с. 63].

Але, певна річ, є колосальна різниця між нашим радянським шевченкознавством і тим шевченкознавством, за яке агітують закордонні письменники: оскільки в нас вивчення Шевченка набуває все більшої наукової безсторонності, проймаючись марксистською методологією, остільки деякі з закордонних «шевченколюбців» повертаються знову до теорії «культу» і прагнуть ревізії чи навіть кастрації справжнього, революційного Шевченка.

Як доказ цієї міщанської препарації великого поета, я дозволю собі навести цитату з масової шкільної книги «відомого» галицького народовця Ол. Барвінського «Історія української літератури» (II ч.. Львів, 1921):

«Поезія Шевченка проникнута до глибини релігійно-моральними мотивами. Серце поета, навіяне смиренням і надією, спасло його перед зневірою і розпукою, що хіба деколи під впливом важких условин його власного життя і народу проявлялася в його творах. Головною підвалиною його поезії являються родинні мотиви, сім’я-родина – се головне єство поезії, а що підвалиною сім’ї є мати і діти, отже її мотиви пронизують найкращі твори Шевченкові…» (с. 150).

Подібні думки ми зустрічаємо в поточній галицькій пресі, яка щороку намагається наблизити Шевченка до модернізованого рутенства, свого часу блискуче здемаскованого славною книгою Драгоманова, а також в емігрантсько-фашистських колах. Ті статті (і навіть «посланія») про Шевченка, що містяться по емігрантських виданнях, ставлять перед собою єдину мету: реабілітувати Шевченка в очах своїх однодумців і зробити з його трамплін для розгортання певної політичної акції. Від науки ці наміри, певна річ, аж надто далекі [напр., статті Д. Донцова Пам’яті великого вигнанця. – ЛНВ, 1926, № 5, с. 66 – 74 та Є. Маланюка Шевченко й Росія: до проблеми перекладу. – ЛНВ, 1927, № 11, с. 239 – 249].

Констатуючи це кардинальне розходження між головними (тобто політичними, бо в межах Радянської України існують ще методологічні групи, часто ворожі одна одній) таборами дослідників, ми все ж помітити можемо спільну їм усім рису: шукання нових даних, щоб з’ясувати Шевченкову творчість. Тому, мабуть, за ці кілька років ми вже маємо чимало досягнень з галузі наукового й публіцистичного шевченкознавства: ці досягнення великою мірою ліквідували попередні нарікання І. Айзенштока та запізнілі жалі С. Смаль-Стоцького. Я й хотів би тут оглянути ці досягнення, разом із тим піднісши деякі проблеми для наступної роботи шевченкознавців, істориків та соціологів.

Наш «вузловий», схематичний огляд наочно доведе, як навіть за кілька років, з тих часів, як Вол. Дорошенко писав свої грунтовні бібліографічні огляди [Шевченкознавство за останнє десятиліття 1914 – 1924. – Стара Україна, 1925, кн. 3-4. Року 1917 такий огляд видрукував проф. Ол. Грушевський – Шевченківська література за останні роки. – Україна, кн. 1-2, с, 116 – 127, а проф. А. Багрій р. 1923 дав книжечку «Шевченковская студия. Введение в изучение Шевченка. Темы для литературных работ. Библиография» (але пристосовуючи до навчальних завдань виш-ів)], далеко поступило наперед шевченкознавство, тобто організація дослідів над життям і творчістю великого поета, а також і над цілою добою, в якій йому доводилось діяти. Цей огляд доведе, що ця робота тільки щасливо почалась, але далеко ще не завершена (у цьому тематичному огляді я систематизую матеріали переважно останнього п’ятиліття, але в окремих питаннях сягаю всієї пореволюційної доби).

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 5 – 7.