5. Дослідження літературних впливів

Олександр Дорошкевич

В оцінці поетової творчості чималої ваги набуває питання про літературні впливи, про залежність її від сусідніх літератур чи окремих поетів. Для нас тепер уже цілком ясно, що це питання про впливи можна розв’язувати, лише припускаючи соціальну зумовленість, детермінованість поетичної творчості: законові «каузальності» підлягають не тільки цілком оригінальні твори, але й ті, де позначився чужий вплив. Порівняльні студії повинні входити лише невеличкою часткою в соціологічне освітлення усіх поетичних прийомів письменника, а цього здебільша не визнають уперті шукачі «чужих впливів».

Не можна забувати й протилежного питання, щодо Шевченка дуже мало розробленого: впливу українського поета на інші літератури, а також і на українську літературну традицію. Що історично-порівняльні студії не вийшли за межі окремих часткових спостережень, доводить цікавий факт з історії романтичних захоплень Шевченка. Проф. С. Таранушенко в своїй статті «Лермонтовські мотиви в а Кобзарі» Шевченка» [«Науковий збірник Харківської наук.-досл. катедри історії України», т. І (1924), с. 154. Висновок проф. С. Таранушенка про Лермонтова повторює думку Мих. Марковського: «У країна», 1918, 1-2, с. 45] пише: «Характерно, що Байрон залишився назавжди чужим Шевченкові й ми жодного разу не зустрічаймося навіть з його іменем у Шевченка», забувши, що дає Шевченко в своїй «Тризні» і що писав з приводу цього Мих. Марковський [Російські й українські твори Шевченка в їх порівнянні. «Україна». 1918, І-Й. Пор. рецензію того ж автора на статтю С. Таранушенка – ЗІФВ, XII, 1927, с. 334].

Деякі автори, ідучи слідами архаїчного тепер Мик. Петрова, переоцінюють впливи відомих російських поетів на Шевченка; вони часто беруть Шевченка ізольовано від конкретного літературно-громадського оточення та українського культурного процесу. Проте дещо нове й свіже ми маємо за ці роки. Можна згадати, напр., окремі зауваження в не раз цитованій книзі проф. А. Багрія «Шевченко в литературной обстановке», але з деякою переоцінкою російських літературних впливів [пор. рецензію проф. П. Филиповича в журн. «Життя й революція», 1925, № 9; І. Айзенштока «Ч. ш>, 1926, № 4, с. 239 – 240], також монографію Б. Навроцького «Гайдамаки», де Шевченкова поема розглядаються на тлі російської та польської літературних традицій. З загальних оглядів чи компендіумів не можна не згадати й академічного видання Шевченкового «Журналу» (1927), де літературні знайомства часто коментуються не тільки в плані біографічному, але й історично-літературному. З окремих розвідок мусимо поіменувати, крім обережної взагалі статті проф. С. Таранушенка «Лермонтовські мотиви в «Кобзарі» Шевченка», ще І. Айзенштока [«Червоний шлях», 1926, кн. 2, с. 139 – 148], Мих. Мочульського [«Україна», 1924, кн. III, с. 62, 70] та А. Багрія [Шевченко в литературной обстановке, с. 313 – 320] про зв’язки Шевченка з Тургеневим (останні дві розвідки викликають чималі сумніви своїми висновками), акад. А. Лободи про Некрасова [Шевченко та його доба, т. 1, с. 99 – 108], Гліба Дорошкевича про Гоголя [«Життя й революція», 1926, кн. 4. с. 40 – 49], нашу про Герценів вплив на Шевченка.

Та майже усі ці статті відходять від типу порівняльних студій, великою мірою використовуючи нові біографічні моменти. Мабуть, важко дати щось яскраво нове після давніх праць Ол. Колесси, Третяка, Дашкевича, Сумцова, Франка, і тому в багатьох статтях порівняльного типу ми бачимо гіпертрофію, переоцінку впливів, що їх автори здебільша беруть ізольовано від загальних стильових смаків панівного суспільного класу. Доводиться, отже, заперечувати проти зловживання такими темами, як «Шевченко і…»: вони дають, терміном формальної логіки висловлюючись, «неповну індукцію».

Натомість чимало праць присвячено впливам Шевченка на інших українських письменників. Ми вже вище згадували про праці, де трактуються питання взаємин між Шевченком і Кулішем, між Шевченком і Марком Вовчком; хоч здебільшого ці питання попадаються в плані біографічному, проте там чимало й історично-літературних зауважень. Так само вказано попереду, що дослідників починає цікавити проблема перемоги («преодоления») Шевченкової поетичної техніки в українській поезії [18]70-х рр. [у згадуваних, напр., статтях М. Зерова, П. Филиповича].

Маємо праці, що освітлюють проблеми: Шевченко і Микола Маркевич [Марковський М. – Україна, 1925 р., № 1-2, с. 37 – 41], Шевченко і Гребінка [Филипович П. – там само, с. 24 – 36], Шевченко і Кухаренко [проф. Вол. Резанов, «Науков. Збірник», за р. 1925, с. 170 – 172. Стаття висуває досить сумнівні твердження], Шевченко і Федькович [Гн. Хоткевич, «Червоний шлях», 1924, кн. 10, с. 174 – 215], Шевченко і Коцюбинський [П. Филипович, «Життя й революція», 1926, кн. 2-3, с. 49 – 56].

Не всі ці статті однакової цінності: здебільшого вони побудовані за певними шаблонами і змагаються лише зафіксувати факти стосунків чи обопільних знайомств між двома письменниками, а не завжди здібні пояснити Шевченків вплив на тлі нової доби чи в новому соціальному оточенні. Це швидше окремі розділи з майбутнього монументального «Словника Шевченкових знайомих», аніж розвідки літературно-порівняльного типу в новому розумінні; надалі ми повинні рішуче відійти від таких однобічних і науково невиправданих «порівняльних» студій.

Ці спроби примушують нас на чергу дня поставити завдання – конкретно дослідити вплив Шевченкової тематики й Шевченкової поетики на його сучасників і наступників (не тільки поетів, але й прозаїків). Тут ще зроблено з якісного боку небагато.

Великий інтерес останніми часами викликає проблема зв’язків Шевченка з південними й західніми слов’янськими літературами. Загальний, правда, далеко неповний, огляд попереднім висновкам зробив І. Свєнціцький у своїй книзі «Шевченко в світлі критики і дійсності» [Льв.: 1922 р, с. 63 – 65]. Особливо чомусь пощастило болгарській літературі. Бібліографічно це питання вичерпав М. Мандрика своєю невеличкою нотаткою [ЗІФВ. кн. 5 (1925), с. 180 – 187. Мандрика, нотуючи й аналізуючи болгарські розвідки про Шевченка її переклали з нього, чомусь не згадує статті С. Чілінгірова україн. мовою, опублікованої ще р. 1917 (пр. нижче). Аналіза Чілінгірова глибша за Мандрикину]. Один із дослідників просто каже: «Шевченко полишив такі глибокі сліди своєї творчості на болгарських поетах: Р. Жінзіфову, П. Славейкову і Любену Каравелову» [Л. Луців. – Я. Купала і Т. Шевченко. «ЛНВ», 1926, кн. III, с. 227]. А другій дослідник, С. Чілінгіров, збирач відомості про переклади [Шевченка болгарською мовою Т. Шевченко по-болгарськи. – ЗНТШ, т. 119-120; болгарською мовою в виданні «Сборник Шишманов» Софія, 1920], тим зовсім не вичерпуючи питання про колосальний вплив українського поета на нову болгарську літературу.

Найбільш розроблене це питання щодо Любена Каравелова, одного з найбільших болгарських поетів-народників, послідовника російської радикально-соціалістичної інтелігенції [18]50-60-х рр. Впливів Шевченка на Каравелова торкалися не раз болгарські [спеціальної статті Ник. Балабанова – Любен ь Каравелов и украинская литература («Училищен преглед», 1922) – простудіювати мені не пощастило] та російські вчені. В українській науковій літературі цю проблему майже цілком розв’язав Д. Шелудько в статті «Впливи Шевченка на Любена Каравелова» [ЗІФВ, кн. XVIII (1928), с. 129 – 148. а також кн. 23 (1929), с. 270 – 285], що нам її вже доводилось згадувати. Автор констатує про Каравелова, що «Шевченкові впливи в його творчості панують і позначають її своїм особливим характером», а також взагалі підкреслює роль Шевченкової поетики для нової болгарської поезії, де в чому, правда, обмежуючи думки болгарських учених з приводу цього важливого питання.

Щодо інших слов’янських народів, то тут можемо занотувати тільки деякі праці. Приємно зазначити тут розвідку Л. Арасимович «Т. Г. Шевченко в польських перекладах» [ЗІФВ, кн XII (1927), с. 78 – 102]: авторка детально зібрала польські переклади, хоч простудіювала тільки деякі з них [про Леонарда Совинського, відомого поета й перекладача з Шевченка, писав ще Л. Луців («Діло», 1927, №№ 53 – 58), але цієї статті ми не бачили]. Ця розвідка написана великою мірою з нагоди книги проф. А. Багрія «Шевченко в русских переводах», але методологічно Л. Арасимович, нам здається, стоїть на певнішій позиції: вона намагаються простежити динаміку перекладів і схарактеризувати стилістичні їхні риси. Адже ж після останніх праць з теорії перекладу [пор., напр., книгу Олександра Фінкеля. – Теорія й практика перекладу. ДВУ, 1929] цілком ясно, що кожна літературна школа чи навіть літературна генерація по-своєму розуміє завдання перекладу, зовсім не вважаючи на ті абстрактні вимоги, що їх, за російськими теоретиками, намагається прикласти до перекладів проф. Багрій (с. 34 – 35).

Поза тим книга А. Багрія має свій інтерес серед шевченкознавчих набутків. Поруч неї мусимо згадати невеличку нотатку Луки Луцева «Янко Купала і Т. Шевченко» [ЛНВ, 1926, кн. III, с. 222 – 229], що підносить дуже цікаве питання про роль Шевченка в новій білоруській літературі, зокрема в творчості класика білорусько-селянської поезії Янка Купали; автор констатує значний Шевченків вплив на творчість Я. Купали в рр. 1906 – 1913. Здається, в білоруській науковій літературі немає ще такої синтетичної праці, які ми занотували щодо болгарської і польської літератур [про старі переклади є праця Ж. М. – Шевченко на білоруській мові. («Дніпрові хвилі», 1914, № 23 – 24)], проте про вплив Шевченків не раз згадується в окремих студіях білоруських письменників [пор. переклади відомого білоруського письменника М. Багдановіча на російську мову: «Творы М. Багдановіча», Мінськ, 1927 р., т. 1, с. 347 – 352. Українською мовою – збірка «Вінок» (1929) з вступною статтею М. Драй-Хмари].

Певну цікавість до Шевченка ми вже спостерігали в Чехо-Словаччині, трохи штучно й тенденційно піднесену в емігрантських колах; треба сказати, що останніми часами там провадять і перекладову працю з Шевченка (напр., переклади F. Tichy), а також студіюють питання про те, як реагували чехи й словаки на Шевченкову поезію (той же Лука Луців [перші чеські голоси про Шевченка («Діло», 1925, № 54) і Т. Шевченко та чехи й словаки. Причинок до історії чесько-словацько-українських літературних взаємин («Нова Україна», 1926, III – IV)]). Нарешті, мусимо сказати, немає в нас певних відомостей про інтерес до Шевченкової поезії в Південній Славії, але на підставі фактів до р. 1911 можна гадати, що цей інтерес мінімальний: принаймні Г. Чуїч, нотуючи всі переклади на сербську мову з 1860 р. аж до 1910 р., вказує тільки два переклади з Шевченка [Русская литература на сербском языке, «Труды Воронежского государственного университета», т. III (1926), с. 116 – 140. Проте, як видно, Г. Чуїч не врахував усіх перекладів на сербську мову: пор. «Киев. старину», 1899, № 7, с. 30 – 31 (Документи)]. Цікаві, але обмежені спроби обслідувати «інтерпретацію» Шевченка серед інших європейських народів (Гр. Майфет у своїх статтях аналізує переклади Дюрана 1870 р. [«Життя й революція», 1928, кн. 3, с. 168 – 173] та англійські переклади 1916 р. [збірник «Шевченко» (1928), с. 233 – 262. Там же стаття І. Кулика – Шевченко в Канаді. Пор. замітку І. Борщака – Шевченко у Франції («Українські вісті», 1927, № 27)] і дати нові переклади для французьких, італійських, навіть японських читачів. Як бачимо, помічається якесь відновлення інтересу до Шевченкової поезії серед тих дослідників, які студіюють проблему взаємовпливів серед різних літератур [проф. А. Музичка в «Учёных записках высшей школы г. Одессы», т. 2, 1922 умістив уривок з більшої розвідки на тему «Роберт Бернс і Т. Шевченко»]. Студії ці поки що мають випадковий, епізодичний характер, але вже й тепер вони значно збільшують межі впливу українського поета й підносять міжнародну роль його оригінальної поетики.

Революція принесла нам і відновлення постійної бібліографічної роботи над Ševčenkiana; маємо матеріали до бібліографії Т. Шевченка Миколи Яшека (1921), складені, правда, наспіх і з чималими огріхами, як це довів проф. А. Багрій у своїх додатках до Яшекових матеріалів [К библиографии Т. Г. Шевченка (по поводу указателя М. Яшека), Владикавказ, 1923]. Можна вказати чимало огріхів і крім тих, що їх занотував проф. А. Багрій. Спроба М. Яшека, мені здається, свідчить про те, що настав час організованої, колективної роботи над Шевченківською бібліографією, тим більше, що саме останні роки принесли величезну кількість газетного й журнального матеріалу, майже неприступного для окремих дослідників.

Майбутньої роботи не можуть замінити ті часткові огляди Ševčenkiana, що їх вряди-годи подибуємо по окремих виданнях [як в журналі «Червоний шлях», 1925, кн. 3 (Яшека) і 1926, кн. 2-3, наприклад, або «Життя й революція», 1926, кн. 1, с. 115 – 117; 1930, кн. 3 (Меженка) та інші]. Це може зробити (і вже робить) така установа, як Науково-дослідчий інститут Т. Шевченка. Варто відзначити й спроби критичного освітлення всієї попередньої літератури про Шевченка. Ці спроби майже одночасно виникли в Галичині й на Радянській Україні: я маю на увазі книги Іл. Свєнціцького [Шевченко в світлі критики і дійсності. – Льв.: 1922 р.] і проф. М. Плевака [Шевченко й критика. Еволюція поглядів на Шевченка. «Червоний шлях», 1924 р. (і окремо)], а також часткові огляди Ševčenkiana (В. Дорошенка, Ол. Грушевського, Ол. Грушевської), що про них ми вже згадували вище.

У книзі Іл. Свєнціцького, скомпонованій якось випадково, без певного тематичного стрижня, найцікавіші два перші розділи: «Російська літературна критика на Шевченка 1840 – 1861 р.» і «Огляд російської і слов’янської критики на Шевченка»; у першому розділі автор подає витяги текстів, а в другому аналізує деякі епізоди з історії критичних атак на Шевченка (напр. Белінський і Шевченко). Останній розділ про становище Шевченка в українському письменстві мало оригінальний, поверховий і позбавлений розуміння соціальної ваги Шевченкової поезії.

Багато більше дає книжка проф. Плевака, що досить уважно фіксує найголовніші праці про Шевченка. На жаль, вона має більш бібліографічний, аніж критичний характер, хоч автор і висловлює всі свої симпатії вивченню соціальної тематики в Шевченка, відштовхуючись від народницьких трафаретів і співчуваючи новій марксистській школі. Обидві книги не аналізують журнальної ситуації [18]30-40-х рр. (напр., «Литературных прибавлений к Русскому инвалиду», «Худ. газета», «Литер. газета»). В кожному разі ці дві книги (особливо остання) істотно допомагають молодому дослідникові, коли він хоче обізватися з «передісторією» шевченкознавства.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 35 – 41.