1. Служба в Орську

Олександр Кониський

Той п’ятий батальйон Оренбурзького війська, до якого записали Шевченка, перебував залогою в невеличкому повітовому місті-фортеці Орську: сюди і вирядили поета з Оренбурга.

З Оренбурга до Орська 265 верстов (майже 300 кілометрів). Цікава річ: яким робом спростовав Шевченко цей немалий степовий шлях: чи пішки, чи на конях? Виразної певної відповіді доки що на це інтересне питання – нема; мусимо добути її з тих розкиданих дрібних звісток, які нам трапилися по джерелах.

Спершу Косарев подав звістку [Киев. стар. 1890 кн. 2, с. 130], що «Шевченка препроводили в Орск», а потім Юдин [Русс. архив, 1898 кн. 3, с. 404] додав, що «бригадний командир 14 червня вирядив Шевченка етапним «порядком» (ладом) в команді поручника Почетова в Орськ, куди поет прибув 22 червня». З таких звісток можна б гадати, що поет простував пішки – і йшов вісім день; але таку гадку нівечить вже сама трудність, йти вісім день без спочину і проходити щодня безлюдним степом під час літньої спеки і духоти по 33 версти! Нарешті таку гадку зовсім знівечила новіша урядова звістка [Кам. Волж. Край 1897 N 307]: начальник етапу поручник Почетов подав 18 червня за N. 957 донесення, що «рядового Тараса Шевченка вирядив до Орська того же дня». Значить в дорозі Шевченко був не більш п’яти день; а за такий час вже цілком неможливо перейти 265 верстов, щодня б то по 53 верстви! – Очевидно, що Шевченка з Оренбурга в Орськ повезли кіньми.

Ледве чи можна гадати, щоб військовий уряд дав свої кошти на переїзд Шевченка поштовими кіньми до Орська: у самого ж Шевченка – річ певна – грошей не було. Але недостачу грошей легко було уладнати. Тепер вже запевне відомо мені, що з початку червня р. 1847 приїздив до Оренбургу, раніш трохи ніж Шевченко, Василь Лазаревський [Василь Лазаревський род. 20 лютого р. 1817, помер 28 квітня р. 1890]. Отож він і привіз братові своєму Федорові і іншим землякам, які тоді були в Оренбурзі, сумну звістку про долю нашого поета. Ми вже відаємо, як приязно, як щиро Федір Лазаревський і інші українці привітали «рядового» Шевченка, Вже ж – річ певна, що не можна було їм допустити, щоб віщий кобзар України простував 265 верстов пішки: вони скинулися і дали на ту подорож гроші, і поетові можна було прохати начальство, щоб дозволило везти його поштовими кіньми коштом його самого. Що Шевченко їхав, а не йшов з Оренбурга до Орська, так цю думку мою підпирає і власне оповідання Тараса про подорож Сокири до Орська [Близнецы с. 220 і далі].

На подорож Ваті (в «Близнятах») варто зауважити ще й через те, що тут стріваємо порівняння села й людності великоруської з українською. Село велико-руське малює Шевченко непривітним, нечепурним, як і саму людність. Навпаки – село Островна (по дорозі в Орськ) заселене зайдами-українцями, і тут, як і на Україні в селі, «ті ж верби зелені, такі ж хатки біленькі, закутані в зелень; дівчинка в плахті, заквітчана, жене корову». Побачивши Островну, поет «аж заплакав, так живо нагадала вона йому рідний край прекрасний». Далі поет намалював картину щиросердої привітливості островнянських українців [там само]. Островна так глибоко врізалася в серце поета, що він співав про неї і в віршах: «Ну щоб здавалося слова…»

Не доїздячи кільки верстов до Орська, перед очима Тараса показалася пустиня, що ледом поняла його душу. За хвилину після тяжкого враження пустині, я, каже Шевченко [там само 222 і далі], почав придивлятися до скорботної панорами і посередині її помітив білу плямку, облямовану червоно-бурою смужкою.

– То Орськ біліє, – промовив ніби сам до себе поштар-погонич.

– Так от вона, знаменита Орська фортеця! – промовив я майже голосно: і мені стало тяжко, сумно, тужливо, наче Господь знає яке велике нещастя дожидало мене в тій фортеці; а страховита пустиня навкруги здалася мені викопаною могилою, що налагодилася похоронити мене живим.

Під’їздячи ближче до Орська, я думав, чи співають в фортеці пісні? І ладен був битися хоч на який заклад, що не співають; бо за такою декорацією можливо тільки мертве мовчання да тяжкі зітхання, а не пісні».

Перегодом стало знати, що ота біла плямка – була церква на горі, а червоно-бура смужка – дахи будівель, казарми, комори і інше. Переїхавши дерев’яний міст (через річку Урал) поет опинився в Орській фортеці. Киргизи називають її – Ямам-кала і оця назва занадто вірно відповідає характеру місцевості.

«Орська фортеця, – розповів нам Шевченко, – як не треба більш в гармонії з місцевістю навкруги її, – таж сама рівнина і одноманітність; з колориту загального виділяється тільки невеличка церква на горі. Під горою з одного боку брудні саклі татарські, а з другого двір інженерний, де стоять каземати задля каторжників (варнаків). Проти інженерного двору – довга понизька дерев’яна будівля з невеликими вікнами, – то батальйонні казарми, біля них дерев’яний екзецирс-гаус; а далі майдан і церква, за нею – слобідка з маленькими домиками.

Перше, що живого зустрів в Орську Шевченко, був гурт варнаків таврованих; вони лагодили шлях, бо сподівались приїзду корпусного начальника. За ними, ближче до казарми, муштрувалися на майдані жовніри [Несчастный с. 690].

Орськ і тепер місто убоге, невеличке, менш 9000 людності; більшість її становлять москалі, татари, киргизи да мордва; місто таке некультурне, і восени таке в йому болото, що навіть 10 літ назад серед міста загруз і потонув верблюд [Кам. В. Край 1897 N 407]. Місто степове, рослини майже зовсім нема; зима там люта; сніг часом засипає цілі аули [аул = село, хутір. Близнецы с. 225]. А що за місто був той Орськ 50 літ назад, про те, кажуть старожилі люди, трудно собі і виобразити! Було воно обведене земляним валом від гори, біля якої стоїть місто, аж до річки Уралу. В середині міста, опріч казарм, було кілька домиків офіцерських да може з 20 козачих халупчин; а навкруги безлюдний степ, що й нині ще має вид сумної пустелі.

Не треба мені говорити, яке враження на Тараса зробила оця картина першої знайомості з Орськом! Далі йшли не ліпші, а гірші зустрічі: він мусив ставитися перед усім начальством, аж доки не дійшов до найгіршого «круга» свого «пекла» – до казарми і, певна річ, з уст кожного начальника, почавши від «дядьки» до коменданта, вислухати тільки ж осоружне, скільки одноманітне й образливе напучування: «водки (горілки) не пить, служити ретельно, слухатися старших і пам’ятувати, що «за Богом молитва, за царем служба не пропадають».

Першим ділом в Орську постановили нашого поета 25 червня [Кав. В. Кр. 1897 N. 307] під аршин; зміряли, якого він зросту, завели його до «ранжирного списку» (реєстру), записали в реєстр під N. 191 «рядовым 3-й роты» і написали його «формулярный список». Подаємо останній, бо він стає нам портретом нашого кобзаря, намальованим в кінці червня р. 1847 рукою ротного писаря, як знати з правопису, чоловіка темного [Русск. стар. 1891 кн. N. с. 438]. В тім «списку» читаємо, що

«рядовой» Шевченко 2 роти на зріст 2 арш. 5 вершків; має лице чисте; волосся на голові і на бровах темно-русяве, очі темно-сірі; ніс звичайний. Був художником Петербурзької академії художеств; а з якого він стану – невідомо; бо про це звісток не прислано. По царському приказу за злочинства прийшов на службу 23 червня р. 1847 в лінійний оренбурзький батальйон N 5. Читати і писати уміє. По царському приказу за писання баламутних віршів, прийшов на службу рядовим, з правом на вислугу, під найпильніший догляд, з забороною писати і малювати і щоб від ньо в ніякому виді не могли виходити баламутні і пашквільні твори. – Не жонатий».

Про зріст Шевченка маємо не однакові звістки. Начальник його роти в Новопетровському форті Косарев раз каже [Киев. стар. 1893 кн. 2], що на зріст Тарас був 2 арш. 3 ¼ вершка; вдруге [там само, кн. 3] 2 арш. 1 ¼ вершка. – Очевидно, що остання помилка. Ще більша помилка – звістка А. Матова [Русс. вед. 1895 N. 242], переказана йому якимсь Аг. Ф. Капфер, що був би то фельдфебелем тієї роти четвертого батальйону, до якої належав потім і Шевченко. – А. Ф. К. повідав, що «Шевченко був високого зросту». Вже ж при високому зрості не стояв би він в «ранжирному» реєстрі 191!… Коли його записали 191, дак значить 190 чоловіка були в роті вищі за нього на зріст. Я признаю найбільш певною звістку «формулярного списку», себто 2 арш. і 5 вершків.

Записали Шевченка в 3 роту [командирами тієї роти, доки в їй був Шевченко, були спершу капітан Глоба (українець), потім Степанов, далі Андрюков, Єпанешников і знов Степанов], дали йому солдацьке убрання, приставили до нього «дядьку» і поселили в казармі. Мундир дали йому зовсім не на нього шитий, вузький такий, що поетові треба було, йдучи на муштру, прохати запомоги у «дядька», щоб надягти той мундир і защібнути на всі гудзики [Кам.-Волж. Край 1897 N. 307]. Надягання та защібання мундира було чистою мукою Тарасові: було увесь обіллється потом, доки приладнає свій мундир так як треба.

Виходити за вали Шевченкові було заборонено; мусив він нудитися в дворі фортеці. В Орській фортеці служив тоді писарем Лаврентьєв; людина хоч і не освічена, але доволі розвинена, проста і гуманна. Лаврентьєв жив не в казармі, а на одшибі; з ним сприятелився Шевченко і за перше півроку перебування його в Орську тільки й спочину у його було, як заходив до Лаврентьєва. Перегодом він учив грамоти сина Лаврентьєва, звісно, учив безплатно, учив більш году, учачи ніколи не сердився «а все тільки ласкою та жартом» [там само N. 313].

Солдацька казарма і за нашого часу, коли на неї звернено пильну увагу, – таке житло, якого і ворогові не можна зичити. Не кажу вже про недостачу повітря взагалі, а про повітря чисте годі й думати; не кажу вже про недостачу світла і про інші антигігієнічні умови; головна річ цього тяжкого життя – повна недостача спокою через життя гуртове. В казармі містилися люди різних народностей, релігій і характерів; немало між ними було і дрочливих і п’яних.

Тож нетрудно виобразити собі солдацьку казарму 50 років назад, та ще в Орську, серед степу безлюдного! Нечисть і сморід орської казарми розривала душу на шматкн. Шевченко справедливо назвав її «смердячою хатою».

Подаю тут фотографію з художницьки зробленого Шевченком ще року 1847 малюнку з тієї казарми. Жаль бере, як глянеш на той малюнок! Я бачу довгу, понизьку хату, набиту людьми. На першому плані «нари», на них повно жовнірів, полягали горопашні – як хто спромігся: одному нігде примостити свої ноги; вони висять у нього; у другого з «нар» звисли руки, у того голова. Біля «нар» поскидані чоботи; а інші лежать в чоботах. Знати, що люди в цій групі потомлені.

За ними йде друга група, що розважає свою тугу горілкою, проганяє нею утому і нудьгу: тут іде, як кажуть «безшабашна» гульня, співи, галас, регіт, – щось дике, нелюдське. Праворуч від «нар» під стіною на ослінчику примостився сам Тарас: він лагодить свою амуніцію: перед ним мале киргизча. Гляньте на стіни казарми: там порозвішувані штани, сорочки, солдацька муніція. В казармі повітря густе, аж темне. Легко уявити собі, яке воно чисте, який спокій в тій казармі!

Додаймо до цього малюнку, що в казарму позганяли людей з різних країв «неісходимої» Росії: люди різних народностей, релігій, різних характерів, різних темпераментів… люди загнані сюди силоміць, люди зневолені, примушені таїти свої думки і бажання; люди примушені зовсім згубити або сховати своє я, почуття людської гідності, свій «образ Божий!» – примушені «об’єдинитися» в автоматичній постати жовніра, зневоленого, приголомшеного військовою дисципліною і зброєю її – бійкою!… В такому житлі нема, та й не може бути чоловіка; тут тільки жовнір. Чоловіка тут сховано десь глибоко-преглибоко.

Щоденне життя в казармі провадилося таким чином. О 6 годині ранком барабан будив жовнірів, а за годину знов барабанили, щоб жовніри виходили на муштру. Муштрувались з рушницями цілих три години! Годину спочивали, потім обідали хлібом да нікчемною стравою і знов спочивали годину, а спочивши знов на дві години муштруватися. Після муштри, трохи спочивши, починали новобранців, значить між ними й Шевченка, навчати «словесності», себто проказували на словах титули, наймення, наймення по батьку, прізвище – усього начальства від фельдфебеля аж до військового міністра, разом з тим навчали, як вітати і величати кожного начальника. Після «словесності» вечеряли, ставали на молитву; о годині 9 барабан бив «зорю» і в казарму приходила ніч.

«Солдати-товариші починали тоді, – писав Шевченко до княжни Репніної [Киев. стар. 1893 кн. 2 с. 264], – розповідати – кого били в той день, кого обіцяли вибити; галас, крик, балалайка».

Нерви Тарасові не виносили цього пекла ; він інколи втікав до кого-будь з офіцерів, офіцери приймали його по-товариськи; але траплялося, що в квартирі офіцера, гірше ніж в казармі. Він вертався до «смердючої хати» і тут, каже він:

«Осядуть думи; розіб’ють

На стократ серце і надію

І те, що вимовить не вмію,

І все на світі проженуть

І спинять ніч: часи літами,

Віками глухо потечуть…

І я кривавими сльозами

Не раз постелю омочу.

Перелічу і дні і літа,

Коли я, де, кого любив?

Кому яке добро зробив?»

Журба, нудьга, скорботи так гризли душу і серце, що поет жовнір – благав Бога,

«щоб світало.

Мов волі сонця світу жду…

Цвіркун замовкне; «зорю» б’ють; –

Благаю Бога, щоб смеркало;

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштрувати» [Кобзарь 1876 т. II с. 108].

Так день скрізь день минав тиждень. Приходила неділя. «Крадучися, неначе злодій» поза валами фортеці, виходив Тарас понад Уралом в степ широкий, мов на волю. Орська околиця з її степом-пустинею не заспокоювала його.

«Місцевість тутешня, – писав він до кн. Репніної 24 жовтня 1847, – сумна, одноманітна; худорляві річки Урал і Ор, сірії гори голі, та киргизький степ без краю. Інколи степ оживає, коли наїдуть бухарські каравани на верблюдах; але вони своїм життям ще прибільшують тугу».

І у страдальника-поета

«Болящеє побите

Серце стрепенеться,

Мов рибонька над водою

Тихо усміхнеться,

І полине голубкою

Понад чужим полем

І я ніби оживаю

На полі, на волі.

І на гору високую

Виходжу, дивлюся

І згадую Україну,

І згадать боюся.

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії, –

Руді-руді, аж червоні,

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами…

А тут бур’ян, піски, тали,

І хочби на сміх де могила

О давнім-давні говорила:

Неначе люди не жили!

Од споконвіку і донині

Ховалась од людей пустиня,

А ми таки її знайшли…

Уже й твердині поробили,

Затого будуть і могили…

«Айда в казарми, айда в неволю!»

Неначе крикне хто надо мною

І я прокинуся! Поза горою

Вертаюсь, крадуся поза Уралом

Неначе злодій той поза валами…»

В наведених віршах (з послання до Козачковського) поет так виразно намалював нам тяжке страждання душі своєї, що всякі коментарі здаються мені зайвими; скажу тільки, що не зрозумівши того становища душі Тарасової, в якому була вона тоді, коли водила рукою його, як писав він оці вірші, не можна зрозуміти і ваги не тільки послання «До Козачковського», але майже що і всіх поетичних творів Тарасових, написаних на засланні. Ці вірші я вважаю за початок того циклу Тарасових творів, написаних на засланні, в яких без волі автора, червоною ниткою пробивається суб’єктивне почуття заподіяної над ним неправди.

Кажу: без волі автора, бо Шевченко не був злопам’ятливим, але ж, як і кожна людина, не спроможен був одірватися від самого себе. У кожного, хоч трохи талановитого письменника, траплявся на віку такий вчинок, що, так мовити, панує по всіх його творах, переміняючи тільки форму. Так і у Шевченка – почуття неволі переходить по всіх його творах. Це почуття панує в творах його над усім; воно кермує талантом його змалку і до останку; воно виявляє, на мою думку, разом і вдачу того народу, вірним сином якого Шевченко був до останньої хвилини свого безталанного і повного великого трагізму життя. Тим-то, найпаче в «невільничій поезії» Шевченка, народне, літературне і авторське я, – так суцільно злилися, що роз’єднати їх річ неможлива.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 1 – 9.