3. Хвороби. Упадок духа

Олександр Кониський

Сума обставин життя жовніра, найпаче життя в казармі, в неволі, на чужині, не могла не вплинути і на фізичне і на психічне здоров’я Шевченка. Він занепав спершу на ревматизм, а восени р. 1847 в фортеці між жовнірами прокинулася страшенна цинга, – не минула вона і Тараса [У Чалого – лист до Лизогуба с. 68]. Недуг ревматизму так розвивався, що начальство мусило дозволити Шевченкові на час недугу перебратися з казарми на приватну квартиру – до якогось уральського козака. Здається, такому дозволу сприяв новий командир роти. Нема звістки, чи довго хорував Шевченко, і який саме час він жив не в казармі; але не буде помилки гадати, що час цей був невеликий, не більш як місяць), і скоро поетові полегшало від ревматизму, начальство, не вважаючи на цингу, перегнало його знов у казарму.

[Оце коротке перебування не в казармі сталось приводом якомусь Е-ву подати в «Самарській газеті» звістку (передруковану в «Зорі» 1894 р.), буцім Шевченко жив в Орську не в казармах, а окремо на квартирі у козака.]

З листів до Репніної і до Лизогуба знати, що в кінці жовтня Тарас перебував в казармі і про недуг нічого ще не писав; в листі до Лизогуба 11 грудня він вже каже:

«До всього лиха треба було ще й занедужати; восени мучив мене ревматизм, а тепер цинга; у мене її зроду не було, а тепер така напала, що аж страшно».

В листі до Василя Лазаревського Тарас 20 грудня р. 1848 між іншого писав:

«Опріч всіх лих, що душу мою катують, Бог покарав мене ще й недугом тілесним. Занедужав я спершу ревматизмом – тяжкий недуг; та я все-таки потроху боровся з ним, і лікар, спасибіг йому, потроху помагав, і я прозябав собі (чеврів) хоч у поганій, та вільній хатині; также бачте, щоб я не змалював (бо малювати мені заказано) свого недугу (углем у комині), то й положили за благо перевести мене знов в казарму до люльок, смороду і зику. Став я потроху привикати, а тут спіткала мене цинга люта, і я тепер, мов Іов той на гноїщі, тільки мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що як би не надія хоч коли-небудь побачити свою безталанну Україну, то благав би Господа о смерті.

Так Дніпро крутоберегий

І надія, брате!

Не дають мені в неволі

О смерті благати.

«Іноді нудьга так мене за серце здавить, що (без сорома казка) аж заплачу. Як би все те розказувати, що я терплю тепер, то й за тиждень не розказав би… Попросіть Перовського, щоб він хоч з казарми мене визволив… як би мені рисувати (малювати) тільки можна було, то б я і не журився б собі в сірій шинелі, поки дійшов би до домовини…» [Киев. Стар. 1891 кн. 2]

Ніщо ж як не малювання і спричинилося тому, що начальство, не вважаючи на цингу, перегнало поета-художника знов до казарми. Перебуваючи на приватній квартирі, Шевченко не спроможен був не малювати і

«намалював (так писали до мене з Орська) якусь картину на вище начальство і комусь її показав. А орське начальство, скоро довідалося про ту картину, одібрало її, знівечило, а Шевченкові веліло зараз же перебратися знов до казарми».

Ось яка алегорія була намальована на тій картині, як розповів М. Н. Бажанов [Русск. вед. 1895 N. 242]: на малюнку стояло українське село з усіма аксесуарами південної природи. На першому місці стояла старенька хатка, обгороджена високим частоколом. Блакитне небо – іноді охмарене; з-за хмар інколи пробивається сонячне проміння і через щілини високої огорожі золотить хатку мальовничими узорами. Лицем до огорожі, а спиною до хатки стоїть міністр освіти (граф Уваров). У нього в розставлених руках розгорнена солдацька шинель сіра; він наставляє її проти сонця, щоб затулити проміння, не дати йому світити на хату і таким робом хату держати в темноті.

Щодо психічного становища, то вже саме перебування 2 місяці в тюрмі, опити, нелюдсько-сувора конфірмація і заслання жовніром в Азію – повинні були пригнобити Тарасів дух. В Оренбурзі поклонники його земляки: Сергій Левицький, Лазаревські, Александровський і інші своїм сердешним привітанням трохи підбадьорили були поетову душу; але ж, коли він прибув до Орська – де все було новим для нього і природа і люди і їх звичаї, і де він на власні очі побачив – яку «широку тюрму-могилу» приготовили йому судді III отделения – він неминуче повинен був підупасти і підупав духом.

Професор Стороженко з першого листу Шевченка до Репніної виводить, що Шевченко, яко сущий українець, силується вдарити лихом об землю і гумористично глянути на свою долю; але це йому не вдається [Киев. ст. 1888 кн. X]. Правда: в листі до Лазаревського [там само 1891 кн. 2] 20 грудня р. 1847 Тарас признається, що він

«спершу сміливо глянув у вічі своєму лихові і думав, що то була сила волі, аж ні! то була гордість сліпа. Я не розгледів дна тієї безодні, в яку упав. А тепер, як розгледів, дак душа моя убога розсипалась, мов пилина перед лицем вітра. Не по-християнськи, брате мій! знаю, – пише він далі, – а що ж діяти? Опріч того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася мов люта гадина, опріч всіх лих, що душу катують, Бог покарав мене ще й недугом тілесним…»

Те, що Шевченко називає в цьому листі «сліпою гордістю», була властиво натуральна реакція великого духа правди й самосвідомості – проти самовласті та лиходійних вчинків над ним Дубельта, Орлова й інших: почалася вона ще разом з арештом і стояла до приїзда в Орськ. Тим-то бачимо, що коли везли арештованого Шевченка з Києва до Петербурга, коли він був в тюрмі і на опитах, він був веселий і жартував. Але ж Орськ хоч і не зламав його духа, бо суще великого духа не можна зламати, – але причавив, приголомшив.

Ще і в Орську якийсь час, мабуть доки не занепав на ревматизм, а ще гірш на цингу, – Тарас силкувався підтримувати реакцію свого духа; але вже в липні помічаємо, що в душі його починає творитися все оте, що він висловив Лазаревському і в чому до того часу не хотів і сам собі признатися. Почуття приголомшеності і підупад духа, без Тарасової волі, пробилися наоколо і показали себе незримо для самого нього.

В листі його до Фундуклея бачимо виразні ознаки того, що психічна сторона поета вийшла з нормальної колії. Ознаками тими стають мені орфографічні помилки. Хто хоче уявити собі ненормальне становище змученої душі поета, нехай зауважить на орфографічні і стилістичні помилки в російських писаннях його. Правда, що Шевченко ніколи без орфографічних помилок не писав; але ж ми бачимо, що з часу заслання його вони зростають, більшають, бачимо їх найбільшу рясноту в листах писаних 1847–1853. Потім вони потроху все меншають і вже під конець року 1857 приходять, можна сказати, до своєї первісної норми. Взявши на увагу Тарасові листи писані р. 1842, 47, 50 і 57 – я спостерігаю в першому одну орфографічну помилку пересічно на 11 слів; в другому – на 6; в третьому на 7; в останньому на 12.

Річ давно відома, що в орфографії, і взагалі в писанні, як і в розмові, відбивається становище людського духа. Теж відома річ, який тяжкий вплив на душу чоловіка має цинга. Зазирнувши в Шевченків лист, писаний до Лизогуба під час того недугу, ми помічаємо там незвичайно грубі орфографічні помилки. Напр. наймення власні: Бог, Одесса, Іванович і т. ін. Тарас починав з маленької літери. Трохи згодом у листі до Репніної бачимо ще більші гріхи проти російської граматики напр. «какбы, отосна» і т. ін.

Таким чином, хочби Тарас і не сказав був нам того, що сказав у листах до Лизогуба, Репніної, до Лазаревського про тяжке становище його духа, дак ми б довідались про останнє з самої лишень орфографії і стилістики його листів.

Та, кажу ще раз, при тих обставинах, в яких він опинився по приїзді в Орську фортецю, дух його жодним чином не міг бути в тому нормальному становищі, в якому він був звичайно до арешту. Жодним чином не можна було йому не вийти з колії нормальної. Можна тільки дивуватися тому, що пережиті Шевченком в Орську, потім в Оренбурзі і в Новопетровському обставини, утиски і гнобительство не довели його до божевілля. Це показує нам незвичайну міць його духа взагалі, міць його духово-морального організму.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 18 – 22.