9. Клопоти про дозвіл малювати
Олександр Кониський
Не можна не гадати, щоб відповідь Орлова знов не пригнобила Шевченка. Так воно дійсно і було. Приголомшений поет став на тому, щоб спробувати ще деяких заходів, напр. написати до поета російського Василя Жуковського, що багацько запоміг, десять літ назад, викупу його з кріпацтва. Жуковський, яко вчитель наступника трону, був добре відомий і царю і цариці. Натурально було сподіватися, що цар не відмовив би його проханню зняти з Шевченка заборону малювати. Поздоровляючи 1 січня кн. Репніну з новим роком, Тарас писав до неї [Киев. стар. 1893 кн. 2 с. 268]:
«Задля нового року мені об’явили, що навесні мене знов вирядять на Аральське море. Мабуть звідтіль мені вже не вертатися. За минулі походи не згодилися вдатися до царя, щоб дав мені амністію, та ще знов нагадали пильнувати, щоб я не писав і не малював. От як я зустрічаю новий рік! Чи вже й кінець мого віку буде таким журливим, як сьогоднішній день? В нещасті мимоволі стаєш забобонливим.
Я майже переконався, що вже не бачити мені веселих днів; не бачити людей дорогих моєму серцю, не бачити любої моєї України. Я сьогодні пишу до Жуковського, щоб він випрохав мені дозвіл тільки малювати. Напишіть і ви до нього, коли знайомі з ним; або напишіть до Гоголя, щоб він про мене написав до Жуковського: вони між собою приятелі. Мене жах бере, коли я згадаю про киргизький степ. Коли піду в степ, знов спиниться, і може на довгі роки, а може й навіки, листування з приятелями. Не допусти цього Господи! Пришліть адресу Гоголя, я напишу до його, по праву українського віршомова; особисто я його не знаю.
Я тепер наче той, що падає в безодню: ладен за все вхопитися. Жахлива безнадійність! така жахлива, що тільки одна філософія християнська спроможна боротися з нею».
Далі він просять прислати йому книжку Хоми Кампейського «О подражании Христу» і каже:
«Єдина моя втіха тепер святе Євангеліє. Я читаю його щодня, щогодини. Колись думав я аналізувати серце матері по життю Св. Марії непорочної матері Христової, але тепер! це б було взято мені за злочинство… В якому-то я скорботному становищі! Нужденності матеріальні – нікчемні, як порівняти їх до нужденності душі; а мене тепер кинули на жертву обох їх… Добрий Андрій Іванович [Лизогуб] просить присилати до нього усе, що я намалюю і визначати ціну; але що я йому пошлю, коли у мене закуті і голова і руки».
В листі цьому, опріч виразно висловленого суму, знов бачимо колишні ознаки підупадку духа і безнадійності, великі помилки орфографічні і стилістичні – і разом з тим стрічаємо певну звістку про те, що думка написати «Марію» сплодилася в поетовій голові майже за десять літ ще до того часу, коли він написав цю поему.
В листі до Жуковського [Русский архив, 1898 кн. 12 с. 553], поет, висловлюючи, що найтяжче нещастя його – заборона малювати, каже:
«Згляньтесь на мене! виблагайте мені дозвіл малювати, більше нічого я не прошу. Згляньтеся! оживіть мою убогу, слабу, убиту душу! Напишіть до графа Орлова, чи до кого знаєте іншого і я гляну на божий світ хоч перед смертю; бо життя в казармі і скорбут зруйнували моє здоров’я. Для мене неминуче потрібно б перемінити клімат, але на це я не повинен сподіватися. Я хотів би перейти і лікарі так радять, перейти до війська на Кавказі; але ж мене знов посилають на Сир-Дарію; цей похід для мого здоров’я – чисто душогубний».
Як тяжко допекла душі художника заборона малювати, як вона мордувала його – це знати з того, що 10 січня він приневолив себе написати лист до свого гнобителя – до начальника «III отделения» генерала Дубельта. Якого пекельного мордування треба було зажити на те, щоб у геніального сатирика знялася рука писати до Дубельта просьбу! [Геніальним сатириком називає Шевченка і Більбасов у своїй «Истории Екатерины 2-й», т. 1 с. 359.] Короткий той лист, але який він характерний! не атраментом, а пекучими слізьми та гарячою кров’ю він писаний! читаючи його, так і чуєш, як ридає душа страдальника, покараного єдине за літературний твір такою жорстко-мстивою карою! Шевченко благає Дубельта
«випрохати у найяснішого монарха одну тільки ласку: дозвіл йому малювати». – «Що я на своїм віку, пише він, нічого злочинного не малював, так беру в свідки всемогущого Бога. Дозволом малювати, ви, наче у сліпого, здіймете з очей темну полуду і оживите мою душу убогу. Літа і здоров’я моє знівечене цингою в Орській фортеці, не дають мені сподіванки на поліпшення від служби військової. Благаю вас – покажіть найменшу ласку до моєї долі» [Правда 1804, лютий і Киев. Стар. 1804, кн. II с. 394].
Керваві листи поета-художника до Лизогуба, Репніної, Жуковського не пішли внівець: очевидно оцим благородним людям мусимо дякувати за те, що за нашого кобзаря вступалися графи – Гудович (Лизогубів свояк) і Олексій Толстой (відомий поет і родич братам Перовським –Льву і Василю): вони прохали Василя Перовського, щоб він вдався до Орлова і Дубельта, аби вони випрохали у царя пільгу Шевченкові. Не без того, може, що Жуковський написав і до Перовського і до Орлова.
Не скажу, чи знали Перовські особисто Шевченка; але вони були приятелями Жуковського і Брюлова [Брюлов род. 1799, умер в Римі 1852] і добре знали про долю Шевченка в кріпацтві, про викуп його, про кару його за вірші і про обурення проти його царя Миколи. Тим-то Перовський жодної надії на свої клопоти і не покладав, а радив не нагадувати царю про Шевченка, а підождати доки він забуде про нього, або принаймні доки гнів одлигне хоч трохи. Одначе Андрій Гудович, а ще більш Олексій Толстой, що дуже високо цінив і шанував талант кобзаря України, притьмом стояли на своєму [з приват. листу Л. М. Жемчужникова]. Перовський згодився і вдався до Дубельта з запискою.
«Від часу заслання, – писав Перовський, – Шевченко поводиться, як не можна добре («отлично-хорошо»), він двічі і з великою користю був в експедиції Бутакова і корисно працював над описом Аральського моря. Торік, коли Шевченко вернувся в Оренбург з експедиції, корпусний командир генерал Обручов, впевнившись, що він поводиться найліпше, служить добре і тримається доброго «образа мыслей», прохав дозволу йому писати і малювати; одначе просьби його не вволили в Петербурзі; через що генерал Обручов не насмілюється зробити Шевченка унтер-офіцером; хоча Шевченко вже кілька літ служить звичайним жовніром і не був покараний в солдати без вислуги».
Перовський додав, що Шевченкові вже 40 літ (дійсне йому тоді йшов 37 рік), здоров’ям і на силу він вельми благий і підчас заслання кільки разів хорував на скорбут [Киев Стар. 1898 кн. III с. 422].
Добутками цієї записки була відповідь Дубельта до Перовського: з неї знати – раз, що останній не помилився доводячи Гудовичу і Толстому, що його клопіт буде марним; а друге, що наведена вгорі звістка Чалого про відмову з Петербурга зробити Шевченка унтер-офіцером – єсть помилка. Дубельт 20 лютого відписав Перовському, що на думку графа Орлова рано ще прохати у царя попільжити Шевченка, а коли генерал Обручов тієї думки, що Шевченко заробив на унтер-офіцера, дак від нього ж і залежить безпосередно ця справа [там само 423].
Цікава річ: чому шеф жандармів граф Орлов і цар Микола так запекло не хотіли зняти з Шевченка найтяжчих для нього кайданів: заборони малювати? З першого погляду, коли читаємо в конфірмації власний додаток самого царя про заборону малювати, дивуємось, що в докладі Орлова нема найменшого натякання на потреби, або на основу до такої тяжкої кари, як заборона художникові малювати. Дивуєшся цьому царському додатку і мимо волі шукаєш хоч зерна якого, щоб вивести потребу такої кари, що навіть і приміркувати її не кожен вдатен. Вже ж, річ найпевніша, коли б за Шевченком були які вчинки, яко за художником, коли б своїми малюнками він видався перед III отделением так, як своїми поезіями, то б про це було згадано в докладі, а тож ні слова там: а в конфірмації несподіваний додаток: «заборонити малювати!»
З’ясування, хоч і неповне, причини цього додатку (швидше тільки натякання) стріваємо в Шевченковому журналі [Записки с. 19]. Він каже, що
«бездушному сатрапові і прибічникові царя привиділося, що мене випущено з кріпацтва і виховано коштом царя, а я б то віддячив своєму добродієві тим, що намалював з нього карикатуру. Не тямлю, звідкіль взялася оця дурна байка, тямлю тільки, що вона мене недешево коштує. Гадати треба, що оцю нісенітницю сплели на конфірмації, бо на кінці присуду сказано: «найстрожайше заборонити писати і малювати». Писати заборонили за «баламутні вірші українські», а за що заборонили малювати – того не скаже і сам суддя верховний».
Дійсно, як я вже казав, в докладі шефа жандармів 26 мая р. 1847 [Русск. архив 1892 кн. VII с. 345] про малювання нема ніже єдиного слова. Граф Орлов радив цареві в докладі завдати Шевченка в солдати, з доглядом, щоб «від нього ні в якому разі не виходило баламутних і пасквільних творів». А вже сам цар власною рукою додав «заборонити писати і малювати».
Мені здається, що царський додаток виник от з чого. Перечитавши доклад, цар мабуть спитав: які і про що саме «баламутні і пашквільні вірші» написав Шевченко? Відповіли йому, що Тарас, маючи на думці «Сон», з самого царя і цариці «змалював карикатуру». Слова «змалював» цар взяв буквально і з серця додав абсолютної заборони малювати, – та й доки живий був не спромігся забути про оте «змалював карикатуру» і не хотів скинути з Шевченка тяжкої заборони малювати.
Нічим іншим не можна з’ясовані причину оцієї мстивої кари.
Дак коли ото прийшла від Орлова така прикра відповідь, Шевченкові приятелі в Оренбурзі стали піклуватися і впливати на Обручова, щоб чим-будь полегшити поетову долю, принаймні, щоб визволили його від казарменного догляду і життя та від муштри.
Тоді саме Шевченко, скінчивши вже роботу по експедиції, взявся малювати портрети з оренбуржців і між іншими змалював і портрет з жінки Обручова [Киев. стар. 1886 кн. X с. 13]. Вже ж не без того, що Обручов про це відав, не без того, щоб і сама Обручова не промовила чоловікові своєму доброго слова на користь Шевченкові. Знайшовся і добрий привід. Обручов піклувався вистежити шар кам’яного вугілля на півострові Мангишлаку. 22 січня р. 1850 Обручов писав до начальника 23 дивізії, що літом того року він хоче вирядити під проводом тямущого штейгера відділ на півостров Мангишлак, щоб вистежити в горах Кара-Тау (за 120 верстов від Новопетровського форту) кам’яне вугілля, знайдене там ще р. 1847. До цього виділу і звелів він вирядити Шевченка і Вернера, бо вони люди тямущі і бувалі в Аральській експедиції, вирядити їх так, щоб до початку навігації на морі Каспійському вони були вже в Гурьєвому-Городку, а звідтіль рушили до Новопетровського форту [Истор. вестн. 1886 кн. 1 с. 104 і Киев. стар. 1893 кн. 2 с. 134].
Це могло статись не раніш квітня. Звісно, нічого вельми привабливого в оцій маленькій експедиції не було задля нашого поета, але ж все-таки не було ні казарми, ні муштри, ні догляду – і поет був би собі більш-менш чоловіком незалежним від «дядьки» і п’яного фельдфебеля. Правда, що не солодко було проміняти на степ киргизький товариське життя в Оренбурзі. Тут, осівшись на квартирі у Герна, Тарас тільки номінально, як повідав небіжчик вже Федір Лазаревський, був жовніром; ходив собі дома в одежі цивільній, військової служби на справляв, улаштував собі в флігелі у добряги Герна малярську майстерню, малював та писав. Траплялося і так, що він, пішовши з квартири, кілька день і не зазирав до неї, а перебував у Лазаревського. Одначе виходячи з дому, він завжди надягав солдацьку шинелю [Русск. арх. 1898 кн. 3 с. 470].
Опріч Лазаревського поет доволі часто ходив до одного офіцера з українців. Прийде було, розповідала господиня квартири того офіцера: і коли нема того офіцера в господі, він ходить по хаті та співає. Господиня було подасть горівки і шаткованої капусти. Дуже він любив капусту. А скоро вернеться той офіцер-приятель його, вони сядуть за стіл і розмовляють собі довго-довго, інколи геть за північ, але завжди тихенько, без голосу. Раз якось, прийшовши в веселому дусі до Лазаревського, він написав в його записну книжечку ось які вірші, жартівливі і досі, як каже професор Стороженко [Киев. Ст. 1888 кн. X], невідомі ще:
«Ой у саду, у саду
Гуляли кокошки:
Чорнявая, білявая,
Дзюбатая трошки» і т. д.
Дивом мене дивує, що професор Стороженко поняв віри, що оті нікчемні вірші як само і другі, подані д. Стороженком в Киев. стар. р. 1897 – то твори Тарасового пера. Я не змагаюся проти того, що вірші ті записані рукою Шевченка, але досить раз єдиний перечитати їх, щоб переконатися, що вони, хоч і писані Шевченковою рукою, та не Шевченкові твори. Шевченкові часто траплялося в «записні книжки» вписувати чужі вірші, звісно, ніколи не видаючи їх за свої. По смерті поета не раз траплялося, що володарі тих книжечок друкували з них записані там Шевченковою рукою вірші, яко Шевченкові твори. Опріч того, я стрівав в «Русск. курьере» 1889, нікчемніші, передруковані потім і в «Елисаветградському віснику» і в «Киев. старине» [Киев. стар. 1888 кн. X] вірші, нібито Шевченкові.
«І драгуни і піхота
За Дунай ідуть,
Буде добра їм робота;
Так щасливий путь!
І Чернігів і Полтава
Вишлють козаків;
Нехай буде й наша слава
Між царських полків і т. д.
Оці вірші «вшкварив» би Шевченко під час Кримської війни (1853 – 1856) і подарував їх якомусь українцю, що був «в составе конно козачьего N 2 полка!!» Згадаймо тільки, що Шевченка під час тієї війни мордували в Новопетровському форті, а зорганізовані тоді українські козацькі полки зараз же рушили до Петербургу. Цікава річ – яким чином, сидячи в Новопетровську, Шевченко подарував оті кумедні вірші «українцю» в Петербурзі, та ще які вірші!? діаметрально супротилежні думкам і переконанню його!… Одначе не в тім сила, а в тому, що в нібито-Шевченкових віршах, поданих Лазаревським, нема нічого Шевченківського: ні складу, ні розміру, ні музичності і чистоти мови; нема зовсім навіть нічого й похожого на те, що зоветься поезією й смаком естетичним. Нема в них всього того, чого завжди повно в творах Шевченка.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 43 – 51.