2. Товариство, книги, листи
Олександр Кониський
Таким чином пересидівши два місяці в тюрмі і опинившись у «смердячій» казармі, Шевченко перш за все мусив тяжко каратися муштрою. До муштри не тільки не було в нього жодного хисту, але він, мимо своєї волі, гидував нею.
«Ще як був я дитиною, – читаємо в його журналі [Кобзарь т. III. Записки, с. 18], – мене солдати не вабили, як це звичайно буває з дітьми. А коли почав я приходити до того віку, що вже розумієш справи, дак у мене прокинулося непереможне гидування до «христолюбивого воїнства». Гидування моє більшало відповідно більшанню моїх зносин з людьми оцього «христолюбивого» звання. Не скажу, чи воно случаєм, чи справді так є, але мені не траплялося навіть з гвардії зустріти путящого чоловіка в мундирі. Коли трапиться людина твереза, дак неминуче темна і хвастун. А коли буде хоч з невеличкою іскрою розуму і світу, так теж хвастун, а до того ще й п’яниця, лінтюга і розпутник. Річ натуральна, що гидування зростало у мене до нудоти.
І треба ж було облесливій долі моїй так уразливо і з такою злістю поглумитися з мене: взяла та й пхнула мене в найсмердячу гущу оцього «христолюбивого» стану. Коли б з мене був душогуб, кровопивець, то й тоді не можна б було приміркувати про мене більш тяжкої кари, як завдати мене солдатом до оренбурзького війська. От в цьому причина невимовних моїх страждань; а до всього цього мені заборонено писати і малювати; відібрано у мене найблагороднішу частину життя мого. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б виректи такого холодного нелюдського присуду, а бездушні справники справили його огидливо до ниточки. Поганин Август, засилаючи Назона до хижих гетів, не забороняв йому писати і малювати, а християнин Микола заборонив мені і те і друге».
На лихо Тарасові, найближче начальство його в Орській фортеці – командир роти був людина сувора, строгий формаліст і любив випити. Коли Шевченко вперше ставився перед ним, він не посоромився загрозити поетові різками, скоро він недобре поводитиметься [Чалий с. 66]. Невдатність Шевченка до служби військової була очевидна; кожен, хто б глянув на його вайлувату постать, це зразу б зрозумів. У фрунт становили його наче на те, щоб поглумитися. Уся постать його була важка, вайлувата, зовсім не придатна для солдата [Кам. Волж. Край 1897 N 313]. Але капітан Глоба на це не вважав і налягав, щоб вимуштрувати з нашого поета «бравого солдата».
Шевченко лишив нам споминки про те муштрування:
«Тремтить було серце, – каже він [Кобзарь т. 3. Записки Шевченка, с. 21], – аж замирає, а я мащу собі вуси, одягаюся в мундир і стаю перед лицем командира; а лице у його з хмелю червоне. Здам іспит з муштри і на сам кінець вислухаю, хоч дурне та довге напучування, як бравий солдат повинен поводитися; за що він повинен любити Бога і своїх начальників, починаючи з «дядьки» та капрального єфрейтора. Тепер (1857, себто по 10 роках) сміх та й годі, бо я вже призвичаївся, а тоді було не до сміху. Тоді я мусив похоронити в собі усяке людське почуття, та мовчки, не червоніючи і не полотніючи, слухати моральне напучування з уст грабіжників і кровопийників».
Батальйонний командир Мешков, людина очевидно розумніша і гуманніша ніж командири 3 роти, спостерігаючи, що Шевченко не засвоює собі солдацької муштри, хотів вплинути на його самолюбство і казав до нього, що коли він буде офіцером, дак не вмітиме ступити в гостинному покою, якщо не навчиться «витягувати носок», так як це личить бравому жовнірові. Але на Тараса така осторога ні на волосину не вплинула.
«Мені здається, – каже він [там само с. 19], – що бравий солдат менш ніж осел походить на чоловіка; отим-то я й подумати боюся, щоб не походити на бравого солдата…»
А ще й те:
«Того до віку незабутнього дня, коли мені вичитали конфірмацію, я сам собі сказав, що з мене не зроблять солдата. Так таки і не зробили. Не тільки глибоко, а навіть і по верхам я не вивчив ні єдиного артикулу з рушницею».
Таке тяжке становище, в якому опинився Шевченко в Орську, можна б хоч трошки полегшити якою-небудь розвагою, властивою людям більш-менш культурним, освіченим. Такою розвагою могло б статися товариство, листи приятелів і до приятелів українців, нарешті, читання книжок. Погляньмо, чи було у Шевченка хоч одно що з цього?
Не відомо мені, з яких фактів один з Тарасових біографів – Маслов, а за ним і професор М. І. Стороженко [Киев. стар. 1888 N. 10] кажуть, що Шевченкові було в Орську ліпше, ніж можна було сподіватися.
«Офіцери поводилися з ним по-товариськи, а коли Шевченко і страждав морально, так головним чином з туги за рідним краєм та з мордовливої свідомості свого безправ’я і нарешті через заборону писати і малювати».
Певна річ, що й того, про що каже д. Стороженко, досить на те, щоб така людина, як Шевченко, жахливо мордувалася. Але ж вгорі ми бачили вже і ще побачимо, як впливала на його муштра й казарма. А тепер річ поведемо про відносини до його офіцерів з Орської залоги.
В листі до кн. Репніної Шевченко писав 26 лютого р. 1848: «Офіцери, спасибіг їм приймають мене по-товариськи»; одначе це було таке товариство, що він мусив від нього втікати, бо в тому товаристві «гірш ніж в казармі», додає поет в тому ж таки листі до Репніної,
«і ці люди, да простить їм Господь! претендують ще на освіту – через те, що декого з них прислано сюди з Росії. Боже мій! Невже і мені судилося таким же стати? Страшно».
Та й таке товариство треба було прихилити до себе горілкою. Шевченко уживає простих, але відповідних заходів: купить було чимало горілки та закуски, покличе на полювання офіцерів, а з ними і свого ротного командира та й напоїть їх [Чалий с. 66].
Вельми плачливий приклад моральної низини ми маємо в особі одного з тих офіцерів; приклад, взятий з урядової звістки. Поручник з того самого 5-го батальйону – Бархвіц, не маючи з чим з’їздити з Орська в Оренбург, позичив у Шевченка 68 руб.; та як взяв, так і забув про позику. За два роки після позики Шевченко вдався до свого начальства, щоб виправило з Бархвіца ту позику. На лихо, Шевченко, позичаючи Бархвіцу гроші, не взяв з його документа, а Бархвіц з того й покористувався і відповів начальству, що грошей у Шевченка не позичав, та ще й прохав, щоб начальство «поступило с рядовым Шевченком по всей строгости законов за ложное предъявление претензий» [Киев. стар. 1891 кн. 2 с. 335].
Про товариство між темними жовнірами казарми – нема що й казати. Правда, були між ними теж заслані «господа дворяне»; але годі було й думати про товаришування з ними!
«Доки не закинули мене до Орської фортеці, – каже Шевченко [Кобзарь т. 3, Записки Шевченка с. 26 – 28], – мені й на думку не приходило, що є на світі такі нащадки нашої православної громади, як оці конфірмовані «господа дворяне». Перший поганець з оцього лиходійного кодла вельми вразив мене своїм життям лиходійним, найпаче, коли я почув, що й він «нещасний», такий же, як і я засланець, значить – товариш мій і по долі і по квартирі, себто по казармі. Слово «безщасний» завжди викликало моє спочуття, доки я не почув його в Орську; тут воно стало мені таким огидливим, що я й досі (1857) не спроможуся вернути йому колишнє значення його. По приказу Обручова (начальник Оренбурзького війська) довелося мені сидіти в казематі вкупі з таврованими варнаками, і там я запевнився, що слово «безщасний» більш личить отим таврованим, ніж тим «господам дворянам».
Коли в Орській фортеці Шевченко і зазнав дійсно товариських відносин і розваги, дак єдине між засланими туди за справи політичні поляками. Де з ким з них він небавом сприятелився і приятелював щиро довіку.
Читати у Шевченка, опріч Біблії, спершу нічогісінько не було; тим паче малювання було б йому великою і корисною розвагою; так малювати йому цар заборонив, і заборона тяжко нудила, мордувала його.
«Скільки б можна було зробити малюнків з киргизів, коли б не було заборонено мені малювати! – писав поет-художник до Репніної 24 жовтня 1847. – Дивитися і не сміти малювати, це така мука, яку зрозуміє тільки сущий художник».
Не маючи права малювати, художник бажав хоч трохи задовольнити потребу своєї душі, дивлячись на малюнки. Коли його арештовано у Києві, дак одібрали в його цілий портфель малюнків його з краєвидів рідної України й інших. Портфель той забрав київський губернатор Фундуклей. Прибувши до Орська і гадаючи, що Фундуклей лишив портфель у себе, Шевченко ще 20 червня прохав своє начальство, а потім вдався до Фундуклея листом 16 липня р. 1847, щоб переслали до його портфель і інші речі, які одібрано у його:
«В портфелі тому є оригінальний малюнок відомого французького художника Вато. Коли бажаєте, – писав Тарас до Фундуклея, – придбати собі той малюнок, дак я охоче його продам вам за ціну, яку самі положите. Я уступив би вам і види з київських краєвидів, але ж раз – що вони ще не викінчені, а в друге – вони нагадувати муть мені тут наш Київ прекрасний» [Киев. стар. 1894 кн. 2 с. 321].
Фундуклей на те не відповів нічого, і от через що: коли Шевченко, ще як був у Петербурзі в арешті, довідався, куди його засилають, прохав він шефа жандармів графа Орлова забрати у Фундуклея скриньку з красками і портфель з малюнками і вернути їх йому, Шевченкові. Орлов казав Фундуклеєві переслати ті речі до 3 отд. і коли останнє розгляділо ті краски і малюнки, Орлов 15 липня р. 1847 написав в Оренбург оповістити Шевченка, що ті речі не варто того, аби їх і пересилати, тим-то він, Орлов, звелів лишити їх в III отд. [Истор. вестн. 1880 кн. 1 с. 159].
Таким чином мабуть навіки загинули усі оті малюнки Шевченкові і оригінальний малюнок Вата! Звісно – годі було «рядовому Шевченку» змагатися проти компетенції таких «знавців» в живопису, як Орлов і Дубельт! але ж на серці художника, певна річ, вельми защеміло, коли він довідався, що художницьку працю його і Вата «художники III отделения» призначили мишві на снідання!
Кожна хоч трохи освічена і розвинена людина відає велику вагу листування з кревними і з приятелями. Листи з рідного краю, рідною мовою, прислані на чужину, мають невимовно велику, могутню вагу; вони не тільки наливають в серце утіхи й радощів; вони животворно бадьорять і підносять дух; вони стають певними ліками на нудьгу й сум; вони переносять дух в рідну країну; читаючи їх, якось забуваєш хоч на хвилину, що ти на чужині; тобі здається, що в ту хвилину ти і сам там, звідкіль лист прийшов і ведеш розмову з тим, хто прислав листа.
Так дивився на листування і Шевченко; про це свідчать нам усі його листи, найпаче до Лизогуба, Репніної, до Козачковського, до Бодянського і ін. Те ж саме бачимо і в творах його, писаних на засланні; напр.
«Хіба самому написать
Таки посланіє до себе,
Да все до чиста розказать,
Усе що треба і не треба?
А то не діждешся його,
Того посланія святого,
Святої правди ні від кого…»
Або друге:
І знов мені не принесла
Нічого пошта з України…
Розповівши про колишні братання і т. ін. і сумуючи, що нема листів від колишніх приятелів, поет каже:
«Вони (приятелі) з холери повмирали,
А то б хоч клаптик переслали
Того паперу…
Ой із журби та із жалю
Щоб не бачить, як читають
Листи тії – погуляю…» [Кобзар 1876 т. І. с. 232 і 248]
Отже великої утіхи листування поет наш не мав на засланні, трохи що не до самого кінця року 1847. Він вельми нарікав за це:
«Було на собаку кинь, то влучиш у друга, – читаємо в листі його до Андрія Лизогуба, – а як прийшлось до скруту, так святий їх знає, де вони поділися! чи не вимерли, крий Боже! ні, здраствують, та тільки відцуралися свого друга безталанного! Бог їм звидить! як би вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радості! Так що ж – не догадливі!»
Одначе таке нарікання не про всіх приятелів Шевченкових було правдивим. Ледве хто з них і відав, куди саме доля закинула поета і куди адресувати листи до нього. А скоро в кінці жовтня він обізвався і подав свою адресу до Репніної й Лизогуба, дак вони не гаючись відповіли йому. Мені не відомо жодного листу, писаного Шевченком після лютого р. 1847 аж до жовтня того року, опріч наведеного вгорі листу його до Фундуклея. Але може бути, що він і писав, і легко можливо, що були і такі «щирі приятелі», що одержавши листи від «рядового», та ще засланого в далеку фортецю, не тільки не відважувалися відповідати, але з переляку палили швидше листи засланця. Нічого в цьому разі дуже чудного і невідповідного звичаям нашого заляканого духу і приголомшеного життя я не бачив би.
Запевне відомо досі тільки те, що з Орська Шевченко вислав листи до дійсно щирих своїх приятелів – до Лизогуба і до Репніної 22 і 24 жовтня р. 1847, і знати, що вони не загаялися відповідати. В листі 11 грудня Тарас дякує Лизогубові за відповідь і пише:
«Я з самої весни не чув рідного щирого слова. Я писав туди (на Україну) декому, а вам першим Бог велів розважити мою тяжку тугу в пустині… Бодай і ворогові мойому лютому не довелося так каратися, як я тепер караюся! Ви питаєте: чи не покинув я малювання? радий би я його покинути, так не можна і страшно мучуся, бо мені заборонено писати і рисувати. А ночі, ночі! Господи! які страшні та довгі, та ще й у казармі! Добрий мій друже! голубе сизий! пришліть ящичок (скриньку) ваш, де є вся справа (малярська), альбом чистий і хоч один пензель Шаріона: хоч інколи подивлюся, то все-таки легше стане» [Чалий с. 68].
В першому листі до княжни Репніної, писаному з Орська 24 жовтня р. 1847 [Киев. стар. 1893 кн. 2 с. 262], горопашний страдальник каже:
«Я тепер чеврію в киргизькому степу, в убогій Орській фортеці. Ви зареготали б, коли б тепер мене побачили. Виобразіть собі вайлуватого солдата, гармизу розпатланого, не голеного, з величезними вусами. Ото і буду я. Сміх, а сльози котяться. Що діяти! Мабуть я мало притерпів на своїм віку, і колишні мої страждання, як прирівняти їх до теперішніх, дак то були сльози дитини. Гірко! невимовно гірко. А до всього того мені заборонено малювати і писати, опріч листів. А тут така сила нового. Киргизи такі мальовничі, такі оригінальні і простосерді, самі просяться під олівець, і я божеволію, дивлячись на них. Які прекрасні голови і раз-у-раз поважність без найменших гордощів. Дивитися і не сміти змалювати! Це такі муки, які зрозуміє тільки сущий художник! От вже більш півроку я нічого не відаю про наше письменство. Перешліть до мене твори Гоголя – Письма к друзьям – і Чтения московского археологического общества, що видає Бодянський».
Княжна не загаялася відповідати. Лист її дише теплим та щирим спочуттям і вболіванням до свого друга безталанного. Княжна знати і сама боліє душею, що не спроможна реально запомогти поетові і радить йому – боротися з тяжкою долею [Киев. ст. 1898 кн. 3 с. 424].
Таким чином бачимо, що Шевченка з одного боку – гризла нудьга і скорботи, а з другого – геть чисто нічим і ні з ким було розважити йому тугу. Куди б він не повернувся, до чого б не взявся, замість розваги зазнавав ще більшої туги. Далека чужина, смердяча казарма, барабан, муштри, темне і п’яне товариство, сварка, лайка, бійка… Без краю голий степ, – киргизи, – спокуса писати й малювати, – і заборона чинити те і друге! Яких ще гірших обставин пекельних можна було приміркувати задля поета-художника!
Є ще одна річ, що під таку тяжку годину стає іноді розвагою: це щоденні записки, куди й Тарасові можна б було виливати хоч одну краплю гіркої трути з течії щоденного життя жовніра-засланця. Виливаючи в ті записки болі отруєної душі, – поет-художник був би лишив нам найкоштовніший матеріал життєписний. Чи заходжувався біля цієї розваги Шевченко? Питання цікаве, важне і занадто темне. З листу його до Репніної [Киев, Стар. 1893 кн. II с. 262], писаного 27 лютого р. 1848, знати, що він начебто й брався за щоденні записки.
«З того дня, як прибув я до Орської фортеці, – пише він, – я пишу свій дневник. Я думаю переслати до Вас хоч одну сторінку з нього. Але ж таке одноманітне, сумне, що я сам злякався і спалив свої записки на свічці. Не гаразд я зробив: потім жаль мені стало моїх записок, наче нені своєї дитини, хочби та дитина і каліка була».
Десять років після цього, коли Шевченко запевне вже знав, що цар звелів визволити його з заслання, він дійсно взявся з нудьги писати свої щоденні записки і там на першій стороні (12 червня р. 1857) написав:
«Записки мої годилося б мені розпочати з того часу, коли мене висвячено в новий сан, себто з року 1847. Досі був би вельми здоровий і вельми нудний зшиток. Згадуючи про ті минулі сумні десять років, я вельми радію, що тоді не прийшла до мене думка завести зшиток на записки. І про що б я записував туди? Воно правда, що впродовж отих десяти років я дурно бачив те, що не всякому доведеться побачити. Але як я дивився на все те? Так, як з острожного вікна через грати дивиться узник на веселий поїзд весільний. Самі споминки про те минуле, що бачив я за десять отих років, кидають мене в жар! А що ж би було, як би я списав оту темрявну декорацію і розповів про тих грубіянських лицедіїв, з якими судилося мені справляти монотонну драму десятилітню?»
Таким чином з одних тих самих уст маємо дві діаметрально супротилежні звістки, написані тією ж самою рукою. Яку ж з них треба прийняти за певну? Чи року 1847 Шевченко, перебуваючи в Орську, писав чи не писав свій «дневник?»
Коло цього питання спинявся і професор М. І. Стороженко [Киев. стар. 1888 кн. X] і став на тому,
«що трудно няти віри, щоби поет в цьому разі зовсім забув про свої перші записки щоденні, щоб пам’ять не нагадала йому такого значного вчинку з його скорботного життя. Можна гадати, що він свідомо потаїв правду, бажаючи не підводити своїх добрих начальників; бо їм запевне дісталось би, коли б дійшла звістка, що у Шевченка, наперекір забороні, була спроможність що-небудь творити («сочинять»).
Гадки і виводи проф. Стороженка мене не вдовольняють; жодним чином не можна мені з ними згодитися, бо маємо факти, що супротилежно стоять проти них. Перш за все Шевченко був людина правдива, і найменшого приводу не було йому «таїти правду» в записках р. 1857 і таїти її перед самим собою. Стерегтися йому, як гадає д. Стороженко, зовсім нічого було: він в червні р. 1857 був визволений вже de jure, а de facto, дякуючи новопетровському комендантові І. О. Ускову, перебував за такими обставинами, що годі було сподіватися йому ревізії паперів в нього, а коли б така й сталася, дак він зовсім був забезпечений, що записки його в руки ревізорів не попадуть.
Доказом цього, опріч фактів, про які буде ще річ, стає нам зміст записок. Ганебні вирази в тих записках про своє начальство, про Перовського, Обручова, Орлова і навіть про царя Миколу свідчать, що Шевченко не вважав на обережність і зовсім на турбувався бажанням, щоб не підвести свого начальства. Та й не можна було йому й підвести: він добре тямив, що коли б навіть записки його р. 1857 і попались в небажані руки, дак згадка в них про записки р. 1847 ніяким чином не могла ні на зерно нашкодити нікому: раз через те, що з того часу минуло вже 10 літ; земля приняла старого царя, а новий дав амністію Шевченкові; а в друге, що зрушення заборони писати і він і начальство, яке було біля його р. 1847 – давно вже спокутували. Та на заборону писати Шевченко на першому засланні не дуже й уважав, – як це небавом побачимо, – за що й заплатив вельми дорого.
Одначе ж з того, що думки й виводи д. Стороженка не оправдані, саме питання не перемінилося і стоїть, як і стояло.
Знаємо, що дійсно пам’ять у Шевченка була добра і зрадити йому в такому значному факті вона не могла. Чи вже то не була правда, коли Тарас писав до Репніної, що писав записки і спалив їх?
Записки щоденні – за сім місяців нового життя, за новими обставинами в чужині, – повинні бути великим, грубим зшитком; бо записувати було про що. Значить і спалити їх серед ночі в казармі на свічці діло не легке. Палячи, не можна було не надимити в казармі так, що дим шибонув би в ніс сонним жовнірам, розбудив би їх, і вони, певна річ, наробили б галасу, Тарас не минув би кари.
Але ж не можна гадати й того, щоб Шевченко в листі до Репніної писав неправду.
Таким чином питання зістається без певної відповіді; а на мою гадку було так: Шевченко не писав записок чи дневника р. 1847, а робив собі тільки коротенькі замітки і написав їх такий маленький зшиточок, що його легко було «спалити на свічці», і ще легше забути про нього.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 9 – 18.