5. Похід від Орська до Раїма

Олександр Кониський

Експедиція Бутакова рушила з Орська 11 мая р. 1848 [Туркест. губ. вед. 1891 N. 15 і Киев. ст. 1896 кн. 2 с. 246. Шевченко в «Близнецах» визначав 12 мая, а в другому місці 22 мая, але се очевидно – помилки у нього]. Експедицію становили дві роти жовнірів, дві сотки уральських козаків, гармати і 600 киргизів. Так каже капітан Косарев [Киев. ст. 1892 кн. 2 с. 246]; Шевченко в «Близнецах» [с. 228] додає, що в обозі експедиції було 3000 возів і 1000 верблюдів.

До Раїму експедиція прибула 19 червня, значить цілих шість тижнів вона була в дорозі; а звернувши увагу на те, що з Орська до Раїму – не більш 800 верст, спостережемо, що експедиція щодня проходила менш трьох миль. Воно й не диво: експедиція йшла то голим степом, то глибокими пісками, а спека стояла така, що в піску можна було спекти яйце. Подорож по оцій пустині записав Шевченко в своєму оповіданню «Близнецы».

«Першого дня, – каже він, – я нічого не бачив і не чув опріч хмари куряви та возів, башкирів, верблюдів, напівголих киргизів-погоничів при верблюдах. Другого дня ранок був чудовий. Перед нами був рівний без краю степ, застелений ковилем, немов білою скатертиною. Ніде ні куща, ні балки, нічогісінько, опріч ковилю, та й той і не поворухнеться, наче скаменілий, ні шелесту в степу, ні щебетання пташки; навіть ящірки нема; одно слово – нічогісінько опріч ковилю. Німо, мертво.

Сонце йшло вгору і от степ буцім здригнувсь, поворухнувся і за кілька хвилин на обрію показалися білі хвилі срібні. Степ став морем, а бокові аванпости почали рости, більшати і в одну мить стали кораблями з розпущеними жагликами. Чари стояли не довго; за півгодини степ приняв свій вид звичайний; а з-за обрію стала показуватися біла хмара: то був дим. Горів степ. Під вечір перед заходом сонця стало видно і біле полум’я. Скоро прийшла ніч, полум’я все червонішало і наближалося до експедиції; стало видко червоні язики; увесь обшир, видимий вдень, облився огняними цівками. Картина була дивна!»

Дійшовши обгорілим степом на четвертий день до річки Карабутихи, де був уже форт, експедиція цілий день спочивала. Рушивши далі, перейшли ще дві річки Яман-Кайрокли і Якши-Кайрокли. Фізіономія степу – все таж пустиня. Перейшовши через річку Іргіз, експедиція зупинилася спочивати біля могили «богатиря» Дустана, де стояв зліплений з глини пам’ятник. На цьому саме місці учора натовп хивинців напав на попередній обоз експедиції, кільки чоловіка було вбито, кількох полонено. «Тут, – каже Тарас, – я вперше бачив обезголовлені тулубища людські».

Пройшовши чотири форти, експедиція двічі спочивала біля озера, а потім ночувала й спочивала цілий донь біля річки Амаловни. За оцією гнилою річкою починаються жахливі Каракуми, себто – чорні піски, котрі тягнуться на протязі 80 верстов. День був тихий і палкий. Цілий день ішла бесіда про Каракуми. Хто бував там – розповідав про них жахливі речі. Експедиція рушила геть досвіта, поспішаючи, щоб до спеки перейти піски. Але ж замість спеки, подув такий північний вітер, що люди мусили одягатися в шинелі і три дні не скидали їх.

Опівдня третього дня вітер почав стихати і під вечер зовсім затих. До криниць було ще 10 верстов. Почалася страшенна спека. Ніколи до того Шевченко не зазнав такої великої жадоби пити і ніколи не пив такої паскудної води, як в той день. Передовий виділ, виряджений, щоб знайти і вичистити криниці, не знайшов їх. Експедиція прийшла до гнилої, гіркої і кисло-солоної води: не процідивши її, не можна було в рот взяти, бо вона кишіла вошами і мікроскопічними п’явками. Спочивши, експедиція рушила далі годин за три до світа.

Скоро почало сходити сонце, показалася безкрая блідо-рожева рівнина. То було висхле озеро; дно його покрив тонкий пласт білої, наче цукор, солі. Такі рівнини попадалися вже по дорозі, але ж не такі безкраї, як оця. Світ сліпив очі і не давав дивитися. Чимало людей увечері захорувало на очі; мусили закривати очі волосяними сітками. Потроху – горби піскові меншали і показувалася рівнина; а за нею далеко-предалеко синіла гора.

На четвертий день після того показалася на обрію синя смуга. То було Аральське озеро-море. Два дні по тім експедиція простувала берегами гнилих солоних озер і потім знов вийшла на рівнину з кущами саксаулу. Звідсіль два переходи до озера Камишли-баша (затока річки Сир-Дарії); експедиція рушала вночі, бо в день неспроможна була; спека стояла 40°; на піску за 5 хвилин можна було спекти яйце. Нарешті зробивши ще кільки переходів, експедиція підійшла до Раїмського форту [Раїм засновано р. 1847]. На рівнині вал, а на валу довга казарма, вкрита очеретом. От і увесь форт. Назустріч експедиції вийшла трохи чи не вся залога, з блідими, безрадісними, наче в узників тварями.

З цього коротенького нарису добре знати, яка то тяжка була подорож. Як же в цій подорожі поводився наш славний кобзар?

Про це маємо не однакові звістки.

Капфер, що був за фельдфебеля в одній з тих рот, що перебували в Орську, розповів [Р. В. 1895 N. 242] от що:

«До солдацької звичайної одежі, тим наче до похідної Шевченко не був призвичаєний, бо йому трошки пільжили (!!). Рушили в похід. День був гарячий, без вітру, сонце пекло немилосердно; киргизи поскидали навіть верхні халати. Тільки що переправилися ми через річку Ор і пішли зеленим тоді ще степом, як Шевченко зразу упав. Духота повалила його. Підбігли до нього офіцери, лікарі, ротний командир почав був кричати на нього, та бачить, що діло не гаразд і пожалів його. Положили Тараса на віз і рушили далі. Небавом він очуняв і поправився».

Перший біограф Шевченків, небіжчик Маслов, розповів, що увесь похід з Орська Шевченко зробив пішки, окремо від роти, яко художник-волонтер. Люди освічені, які були в експедиції, поводилися з ним яко з рівнею і де в чому услуговували йому. Перехоже життя повне інтересу, новина враження і привітливе поводження начальника експедиції вернули Шевченкові колишній душевний спокій і примусили забути про сучасне. Привілля широкого степу, яким переходила експедиція, нагадувало Шевченкові рідні його степи українські. Раз він був здивований випалюванням киргизами трави в степу і зараз же змалював картину тієї пожежі.

Не відомо мені, звідкіль Маслов добув такі звістки; гадаю, що від княжни Репніної; а остання теж чула мабуть від когось такого, що сам не був в експедиції, а передавав з чужого голосу. – «Неісходима пустиня» – як називав Шевченко киргизький степ, не могла нагадати йому українських степів, не могли розважити його і ті картини подорожі, які ми бачили вгорі…

У другого біографа – у д. Чалого, записано оповідання капітана Макшеєва, що сам був у тій експедиції, через що звістки його мусимо признати більш відповідними дійсності. Макшеєв в перший день походу спізнався з Шевченком і присогласив його до своєї «джеламейки» (повстяна кибитка). І Макшеєв каже, що Шевченко усе йшов пішки, окремо від роти і не в одежі жовніра. Він був веселим. Походні обставини не тяжили його. В дорозі Шевченко богацько розповідав про дрібні пригоди з свого життя, але нічогісінько не говорив про політичні, чи інші які великі пригоди. З ним була одна-єдина книжка – біблія; але він мало читав і нічого не писав. Про пожежу в степу і Макшеєв розповів те саме, додавши, що малюнок з неї Шевченко зробив на прохання головного начальника експедиції генерала Шрейбера, і подарував йому той малюнок.

Що увесь похід Шевченко зробив пішки, дак це знаємо і з листів його до Бодянського і до Козачковського; але як йому тяжко й дорого дався той похід і плавба по морю, те ми бачитимемо трохи згодом.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 26 – 30.