4. Чутки про експедицію
Олександр Кониський
Новий – 1848 рік поет наш зустрів «наче той Іов на гноїщі» [Киев. стар. 1891 кн. 2].
«Лихо діється зі мною, – тужить він в листі до Лизогуба [Чалий с. 71], – та не одно, а всі лиха впали на мою голову: одно – те, що нудьга і безнадія давить моє серце, а друге те, що нездужаю: з того часу як привезли мене в цей край, перетерпів ревматизм і цингу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю де дітися, і чи не чудно – скажіть: як принесли ваш лист, мені полегшало, так що на третій день мені вже можна було писати оцей коротенький лист».
Листи приятелів з України вельми радували Тараса. З новим роком стали вони приходити частіш; але ж пошта тоді ходила так не хапаючись, що, напр. з Чернігова до Орська, лист ішов 25 день, а з Яготина цілий місяць. «Не знаю, чи зрадів би я так батькові або матері, як вашому щирому слову», – пише він до Лизогуба 1 лютого; а коли одержав він від нього скриньку з малярськими пристроями, дак зрадів так, «наче мала ненагодована дитина, побачивши свою матір». Одержавши 6 березіля той подарунок, поет-художник
«цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав, по тричі цілуючи всяку фарбочку, та, як її не цілувати, не бачивши рік цілий! – Боже мій! Боже мій! – пише він до Лизогуба на другий день, як одержав його посилку, – який тяжкий та довгий рік! та дарма! – Бог поміг – минув таки. Взявши в руки скриньку, я наче перелетів в малярню в Седневі: сьогодні неділя, на муштру не поведуть, цілісінький день переглядатиму твій подарунок! Передививсь, перелічив, все, все до крихітки ціле (в скриньці) і Шекспір і фарби і цизорик!»
На сам кінець листу, просячи Лизогуба писати, Тарас додає: «тільки Бог святий знає, як я радію, коли дійде до мене хоч одно слово з моєї бідної країни [там само с. 72].
Майже одночасно з Лизогубовими листами і подарунком малярський утішила Тараса своїм листом і «друг-сестра» його, княжна Репніна.
«Ні, – писала княжна, – я не засміялась, а заридала б, коли б побачила вас тепер, і молила б Бога дати мойому язику красномовності, щоб утішити вас, піднести дух ваш вище вашої долі гіркої. О! коли б це від мене залежало! але ж я бідолашна, безсила і що зможу я зробити для вас, мій добрий Тарасе Григоровичу! Молитися, щоб Господь укріпив вас, щоб вложив милосердя в серце до тих, що навкруги вас… Як тут усі зраділи, коли прийшов ваш лист. Я розумію ваші муки від заборони малювати. Це суща питка» [Киев. ст. 1898 кн. 3 с. 425].
Оцей лист княжни, писаний 18 січня, Тарас прийняв лишень 12 лютого; одержавши його, поет «немов від тяжкого сну прокинувся». Лист друга-сестри
«переніс мене, – писав Тарас 25–28 лютого до княжни, – з казарми темрявої до рідної України в прекрасний ваш Яготин. Яке чудове раювання виображати собі тих, що споминають про мене! Бесідуючи з вами, я святкую 25 лютого, хоч не так прекрасно, як колись, але тихо-претихо і так весело, так весело, як ніколи не святкував. Оцю велику радість ви мені дали».
Крапля – скрізь краплю починає падати на Тарасову душу цілющий духовий бальзам не тільки в листах Лизогуба і Репніної і в подарунках їх, але і в листах інших людей, як от – Сергія Левицького, Олександри Псьолівни, Лазаревського, Чернишова. Лизогуб і Репніна прислали йому книжок, тих саме, яких він бажав, дві книжки творів Шекспіра, твори Лермонтова, «Євгенія Онегіна» Пушкіна; дві книжки «Полного собрания сочинений русских авторов» і «О подражании Христу». А тим часом і ротним командиром став капітан Степанов, людина не п’юща і не така причеписта, як Глоба. Він, вже ж не без впливу оренбурзьких приятелів Тарасових – Александрійського, Герна, Левицького, Лазаревського і інших, почав, як кажуть, дивитися скрізь пальці на те, що Шевченко добув собі малярські потреби і часом малював – і писав.
Нарешті і з Оренбурга прийшла дуже важна звістка – і вона, певна річ, мала велику вагу на поблажливість Степанова й іншого начальства. Стало відомо, що шеф жандармів, граф Орлов, питає у корпусного командира Обручова – як поводиться Шевченко; який у його «образ мыслей» і чи заслуговує він того, щоб прохати у царя дозволу йому малювати? Начальник 23 дивізії, генерал Толмачов, зібравши звістки про Шевченка, відповів Орлову 30 березіля, що Шевченко поводиться добре, службою займається усердно, «в образе мыслей его ничего предосудительного не замечено» і заслуговує дозволу малювати [Истор. вестн. 1886 кн. 1 с. 160] Така відповідь, вже ж, задля орського начальства стала прямою указкою, щоб воно поблажливо дивилося на малювання Шевченка.
Всі оці дрібнички дали поетові-художнику спроможність хоч трохи відірвати душу й думки від життя казарменного і хоч трошки заспокоювати серце читанням, писанням віршів і малюванням. Одначе перед ним ввижалося нове лихо: похід навесні в степ. Похід вельми жахав його. Знати, що в Орську ходила ще в січні р. 1848 чутка [Чалий с. 70] про цей похід, але очевидно, що Тарас не відав запевне, що то буде за похід, куди саме і задля якої потреби? Він тільки чув, що похід у степ річ тяжка, і боявся, щоб в гурті з іншими не вирядили і його. Чутка про похід стала під кінець лютого виразнішою, і 28 лютого Тарас писав до Репніної [К. стар. 1893 кн. 2 с. 265], що
«навесні сподіваються походу в степ на побережжя Аральського моря, щоб будувати там нову фортецю. Хто бував в тих походах, той, рівняючи їх до життя в Орській фортеці, називає останнє едемом! Яково ж то там, коли тут едем! Одно мене журить: туди не ходить почта і доведеться рік, а може й три, коли переживу, не листуватися ні з ким близьким мойому серцю!… Лякає мене теперішня хвороба – цинга, а в степу, кажуть, вона жахливо лютує! Страх! Перше я дивився на природу одухотворену і неодухотворену,. як на найсуцільніший малюнок, а тепер буцім у мене очі перемінилися: ні ліній, ні барв, нічого не бачу. Чи вже ж оце почуття прекрасного я навіть загубив? А я ж так беріг його! так голубив його! Ні, мабуть я тяжко прогрішив перед Богом, коли так страшенно караюся!»
Жах того сподіваного походу в степ не покидає Тарасової души; пишучи 7 березіля до Андрія Лизогуба [Чалий с. 71], він каже:
«Як пришле Варвара Миколаївна (Репніна) обіцяних книжок, тоді я і тяжкого походу і Аральського моря і степу безлюдного не злякаюся; одна тільки туга гризе моє серце і як заженуть у степ, дак не доведеться ні одного листа прийняти, ні самому послати; бо туди пошта не доходить. От моє горенько! а може доведеться рік, або й другий простерегти нікчемне море».
Похід, що так журив Тарасову душу, був ніщо більш, як приміркована урядом експедиція через степ на Аральське море, щоб описати береги його й збудувати форт біля моря Аральського. З експедицією, властиво морською, під кермою капітана-лейтенанта Олексія Бутакова, мусив іти до Раїму цілий відділ оренбурзького війська і валка киргизів з верблюдами, везучи потрібні харчі, пристрої, а задля плавби по морю двоє розібраних суден. Більша частина війська того повинна була лишитися в Раїмі, яко залога, і там збудувати форт. Шевченко більш за все і боявся, щоб не попасти до тієї раїмської залоги.
Бутаков родом був з Миколаєва, належав до Чорноморського флоту, проживав часом в Одесі, де теж часто проживали і Репніна і Лизогуб. Я гадаю, що Бутаков – був з ними, або принаймні хоч з Репніною, – знайомий, і певна річ, яко людина освічена, він і без того відав про справу кирило-мефодіївців і Шевченка Я певен, що він приїхав до Оренбурга з готовою думкою: чи не можна запомогти Тарасові, взявши його до своєї експедиції. А в Оренбурзі, це ще певніше, вдалися до нього з просьбою про це Тарасові приятелі, і між ними капітан Генерального штабу Карл Іванович Герн.
Бутаков вдався до командира оренбурзького війська генерала Обручова, просячи нарядити до експедиції й Шевченка, яко доброго маляра-художника, неминуче потрібного в експедиції, щоб змалювати береги Аральського моря.
Герн був в Обручова за ад’ютанта, і йому поталанило напутити останнього, щоб вволив волю Бутакова. І от 5 мая бригадний командир генерал Федяєв пише до командира 5 батальйону майора Мешкова: «по наказу начальника корпусу (Обручова) прошу, щоб ви рядового з вашого батальйону Тараса Шевченка завели в реєстр тих 200 жовнірів, що підуть в Раїм, і переписали до 4 батальйону» [Киев. ст. 1800 кн. 2 с. 130].
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 22 – 26.