6. Плавання 1848 р. і зимівля на Кос-Аралі

Олександр Кониський

Червня 19 експедиція прийшла в Раїм і заходилася складувати судна – «шхуни» – задля плавби по морю. Заким ті судна – одно звалося Костянтин, друге Михаїл [Киев. Стар. 1893 кн. 2 с. 240] – складали та риштували, минуло більш місяця. Увесь сей час Шевченко жив з Макшеєвим у кибитці останнього і змалював портрет його аквареллю. Нарешті 25 липня усе було «готово! Парус розпустили» і

«Посунули по сивій хвилі

Поміж кугою в Сир-Дарю,

Байдару, та баркас чималій…» [Кобзарь, 1876 т. І с. 239]

Шість день їздили лиманом Сир-Дарії і тільки 30 липня виплили в море [Оренб. листок 1898 N. 41].

Шевченко ішов на шхуні «Костянтин», якою командував Бутаков. Судно було невеличке. Команди на йому було 27 чоловіка і між ними чотири офіцери. Про останніх була на судні невеличка каютка, де опріч офіцерів містилося ще три чоловіка, між ними і Шевченко [Истор. вестник, 1886 кн. 1 с. 165].

Опріч тісноти, доводилося зазнати великої недостачі в харчах і в прісній воді. Харчі були заготовлені в Оренбурзі задовго до експедиції, а через те скоро попсувались, «сухарі поцвіли, солонина почервіла, масло так згіркло, що каші з ним не можна було в рот взять, зацілів тільки горох, але його було так на омаль, що давали його раз на тиждень» [Оренб. лист. там само].

Два місяці «Костянтин» ходив по Аральському морю; плавба була вельми трудна; досить вже того самого, що море було невисліджене, майже нікому з плавців невідоме; а через те доводилося куштувати плавцям усякого лиха. Увесь час плавби Шевченко змальовував береги Аральського моря.

Два місяці – час вельми малий на те, щоб вистежити, виміряти глибину і обплисти Аральська море. Але ж – скоро наступила осінь – плавба по морю стала неможливою; та й харчів на суднах вже бракувало. Тим-то 7 вересня мусив Бутаков повернути на зимівлю. Зимувати експедиція повинна була в новому форті – на острові Кос-Аралі – що недалеко від Раїму.

До Кос-Аралу пропливли 23 вересня. Тяжко було Шевченкові зимувати в оцій пустині. Бутаков, Макшеєв і інші освічені офіцери, а з ними і Шевченко зимували в тісній халупчині-землянці, харчі були у них дуже злиденні, напр. картопля була великими розкошами. Залогу на Кос-Аралі правили уральські козаки, люди темні, грубіянських звичаїв і великі фанатики своєї «старої віри». Розважав свою нудьгу Шевченко інколи тим, що ходив в Раїм; але небавом мусив лишити і цю розвагу, бо трапилася йому чудна пригода.

За увесь час, як виступила експедиція з Орська, Тарас не голився; виросла йому широка борода. Вона-то й спричинилася тій пригоді. Скоро він приплив до Кос-Арала, уральці, побачивши його бороду, імкнули собі, що вже ж він ніхто більш, як не мученик за віру, і зараз подали про те звістку свойому командирові. Останній, покликавши нашого поета в захисток в очерет, упав йому в ноги і благає: «Благословіть, батюшко! ми про все відаємо». Тарас і собі імкнув: зрозумів, що його взяли уральці за попа та й поблагословив чисто так, як благословляють попи у розкольників. Осавула зрадів, поцілував йому руку, а увечері справив такого бенкету, який Тарасові і в сні не вважався.

Але ж Тарас догадався й собі, що треба бороду зголити і небавом після того пішов до Раїму. Тут уральці з притаєним захватом зустріли його. Начальник їх, взявши у поета благословенне, сунув йому в руку 25 карб. Тарас не взяв. Таке незвичайне безкористя так вплинуло на старого розкольника, що він побажав одговітися потайно в кибитці і коли можна запричаститися з рук такого надзвичайного «пастиря – як я», каже Тарас [Кобзарь т. III. Записки с. 108]. Отже щоб не придбати собі якої незвичайної халепи через таких-от дурнів – я швидше покинув Раїм і почав голитися двічі щотижня. Коли б, додає поет, отака смішна дурниця випала де-будь на берегах Уралу, де б було і жіноцтво, не спекався б я так дешево».

Найбільшої нудьги на Кос-Аралі завдавало Тарасові те, що не приходило до його жодної звістки від приятелів з рідної України. Пошта туди приходила двічі на рік, і під той час коли вона приходила, Тараса саме тоді не було в форті. Через те він на Україну ні до кого не писав; а приятелі не писали до нього, бо не відали, де він. Від 7-го березіля р. 1848 аж до листопада р. 1849 не стрічаємо ніже єдиного листу ні до нього, ні від нього. «Хіба самому написать таки посланіє до себе?» – аже поет, нудьгуючи, що немає ні від кого листів, і тут же нарікає, що його усі забули! тяжко! ніби розпуку чуємо в його словах [Кобзарь 1870 т. 1 с. 233]:

«Неначе лютая змія

Розтоптана в степу здихає,

Заходу сонця дожидає…

Отак-то я тепер терплю

Та смерть із степу виглядаю.

А за що…? їй Богу не знаю.

А все такії її люблю,

Мою Україну широку…

Зима, сніг, вітри з своїм скиглінням і хуртовиною наганяли в наболілу душу поета ще більш туги; а як прийшла кутя свята, з душі тієї вирвалися нікому не зримі ридання в посланні до Федора Лазаревського. Він просить-благає свого друзяку – згадати

{{… в пустині

Далеко над морем

Свого друга веселого

Як він горе боре,

Як він свої думи тяжкі

І серце убоге

Заховавши, ходить собі.

Та молиться Богу

Та згадує Україну…

… Наступає свято!

Тяжко його, друже брате!

Самому стрічати

У пустині…

… Завтра вранці

Завиє голодний

Звір в пустині і повіє

Ураган холодний

І занесе піском-снігом

Курінь – мою хату…

Отак мені доведеться

Свято зустрічати.

Тяжко, смутно, скорботно…

{{Треба б вмерти, так надія

Не вмирає, брате! [там само, с. 245]

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 31 – 34.