13. Слідство над Шевченком

Олександр Кониський

Одержавши наведений вгорі наказ військового міністра з висловленою там царською волею, Обручов 23 червня дав наказ начальникові 2 батальйона підполковникові Чигирю справити формальне слідство над Шевченком, а на другий день послав наказ до орського батальйонного командира, щоб тримав Шевченка в арешті і скоро слідчий скаже прислати Шевченка до Оренбургу, дак вирядити його етапом, під строгою вартою, посилаючи вартовими одного унтер[-офіцера] і не менш трьох звичайних жовнірів [Ист. вест. 1886 кн. 1 с. 168].

От яким страшним Обручов уважав нашого поета! Але, спасибіг Чигирю, він не покликав Шевченка до Оренбургу і тим не дав йому міряти пішки степом трохи не 600 верстов (до Оренбургу і назад) і мордуватися по етапових тюрмах. Чигир сам поїхав до Орська, і тут цілий тиждень робив слідство.

Липня першого привели з каземату до Чигиря на опит Шевченка. Перш за все Чигир казав попові Петру Тімашеву усовістити Тараса, щоб він на опиті говорив правду. Питання Чигиреві і Шевченкова відповідь нічого нового і дуже цікавого не дають нам; знати, що річ велася звичайним шляхом формальним, і що Шевченко не дуже таївся. Цікавіше за все те – показалося, що Шевченко на вірність «службы Его Императорскому Величеству не присягал…» З огляду формального недогляд це великий, і Чигир зараз почав цитати начальника батальйону: чому Шевченко не присягав? Майор Мешков відповів, що військовим звичаєм до присяги приводять новобранців (некрутів) зараз скоро їх приймуть до військової служби. Шевченка прислано з Оренбурга до Орська вже «рядовым». Тим-то він – Мешков – і гадки не мав, що Шевченка не привели під присягу в Оренбурзі і прислали не заприсяглим в Орськ [там само і Киев. ст. 1896 кн. 2 с. 140].

Правда була за Мешковим. Останній, довідавшись тепер, що Шевченко не заприсягав, зараз же казав привести його під присягу. До присяги приводив священник Павловський, і був при тому підпоручник Ростопчин.

Хтось Г. П. Даценко, що р. 1886–89 служив у війську в Орську (людина очевидно мало освічена, бо у нього Новопетровський форт на Аральському морі!) каже, що він на власні очі бачив в Орському архіві лист тієї присяги, підписаний після слова «аминь» так: «Рядовой Тарас Григорьев сын Шевченко»; але ж д. Даценко «не пригадав собі ні року, ні місяця, ні дня, які визначені на тому листі» [Киев. Стар. 1893 кн. 2 с. 257 – 263]. До речі сказати, що д. Даценко примітив, що в архіві нема вже паперів урядових з тих, що належать до Шевченка. Даценко чув, що все, що було цікавого про Шевченка, «взято вже з архіва (невідомо ким) і одіслано до Петербургу». Є і друга звістка, що папери про Шевченка з Орського архіву викрала «одна интеллигентная личность, успевшая эти документы выгодно эксплуатировать» [Кам. Волж. Край 1897 N 307].

Слідчий Чигир на опиті притьмом питав Шевченка:

«Чи то твої твори вірші одібрані у тебе? якого року і місяця, і де ти їх писав? Хто був при тому, як ти їх писав, або виявляв, що то твої вірші? Коли, де при кому ти робив оті малюнки олівцем, що у тебе взяли при ревізії?»

Тарас відповів на це:

«Вірші «Свячена вода» твір Олександри Псіолівни, дістав я їх в Орську р. 1847, при листі, на який не відповідав. Вірші і пісні мовою українською не мої твори, а пісні народні. Я позаписував їх р. 1846 на Волині, Поділлі і по Київщині, вони були вже в «3 отд.» і звідтіль мені їх вернули. Більшість малюнків одібраних у мене я робив р. 1846 на Україні, а деякі на Аральському морі по наказу Бутакова».

На сам кінець опиту Шевченко додав, як він розумів заборону йому писати:

«Я розумів, що мені заборонено писати тільки твори, не дозволені законом, тому-то р. 1847 і писав я до начальника штабу корпуса жандармів (до Дубельта), просячи дозволу малювати портрети й пейзажі. Оце й доводить, що я не гадав, що мені заборонено писати і листи до кревних і до знайомих» [Киев. стар. 1896 кн. 2 ст. 145].

Певна річ, і цар Микола і Орлов і Дубельт – так само розуміли заборону писати; та інакше її і не можна розуміти; бо в конфірмації виразно іде річ тільки про «сочинения» (твори), а не про листи. Значить: річ очевидна, що Обручов, наказуючи 24 липня р. 1850 заборону Шевченкові писати листи без цензури його й іншого начальства, зробив це безправно і надужив своєї власті тільки тому, що Шевченкові, яко жовніру – годі було скаржитися. Але ж суд історії не може лишити без догани таке цілком непотрібне надужиття.

Чигир, скінчивши слідство, подав його 5 липня до Обручова, а Шевченка лишив в арешті. Тим часом шеф жандармів Орлов повідомив військового міністра, що, розслідивши одібрані у Шевченка папери, він переконався, що

«цей жовнір винен тим, що, не вважаючи на царську заборону, дозволив собі писати і малювати і часом носив цивільну одежу. Ні в віршах, ні в малюнках, які одібрано у нього, нема нічого злочинного, тільки в деяких малюнках є сцени «неблагопристойні»; так само і в тих листах до нього різних людей, що одібрано у нього опріч листу Сергія Левицького, висловлено саме тільки дружне почуття і бажання клопотатися про пільгу задля долі Шевченка. Взагалі Шевченкові папери не показують, щоб він тримався колишнього «образа мислей», або щоб писав, чи малював «пашквілі».

Бачимо, що Орлов начебто й по-людськи виводив Шевченка: і очевидна річ, що коли за Шевченком нема жодної вини політичної, опріч, в найгіршому разі, зрушення дисципліни, так ні за що й карати його. Такої думки був і Орлов і писав далі:

«Коли слідство, яке зробило військове начальство, нічого іншого не виявить, дак досить з Шевченка й того, що він висидів в арешті, тільки треба строго впевнити йому, щоб він ні в якому разі не відважувався зрушати царську волю – себто заборону писати і малювати, а начальству треба загадати, щоб пильно доглядало за тим».

До такої думки Орлова пристав і цар, і затверджуючи її власною рукою додав:

«В тому, що Шевченко ходив в цивільній одежі, більш винуваті Шевченкові начальники, треба, щоб їх за те покарано».

Оце повідомлене Орлова дежурний генерал головного штабу генерал Ігнатьєв переказав 30 червня Обручову.

Таким чином до Обручова майже разом прийшли і слідство, зроблене Чигирем, і повідомлення Ігнатьєва. З першого йому видно було, що жодної нової провинності за Шевченком Чигир не вистежив. Значить, відповідно не тільки справедливості й закону, але й царській волі, – годилося Шевченка випустити швидше на волю і на тому покласти край його справі. Чоловік просидів вже в казематі більш трьох місяців: хіба цього мало за те, що в хаті замість шинелі – ходив в жупанині?

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 62 – 65.