19 липня
Тарас Шевченко
По заході сонця вітер подужчав і відійшов до норду. Зрадівши такому несподіваному явищу, я почав ходити круг форту і, поки подали сигнал, обійшов чотири рази. Отже, я зробив 12 верстов, не присідаючи. Прохідка чимала, але я ані на крихту не відчув утоми. Ніч місячна, прекрасна, і я не переніс свого табору до альтанки, зоставивши його під вербою, щоб зручніше було стежити вітер за флюгером, що крутився на голубнику. У форті годинник продзвонив 12-ту. Вітер не перемінився й не ослаб. Добрий знак. У надії на добрий знак я задрімав і на крилах чарівника Морфея [перелетів] до Орської кріпості і в якійсь татарській халупі знайшов М. Лазаревського, Левицького та ще якихсь земляків, що грали на скрипки та співали українських пісень. Я прилучив свій тенор до капелі, і ми співали влад і дружно:
У степу могила з вітром говорила.
Не скінчивши цієї пісні, ми почали другу, а саме «Петруся», і я так голосно проспівав вірші:
Люблю, мамо, Петруся,
Поговору боюся…,
що капела замовкла, а я на останній ноті прокинувся. Пробуркавшись од цього солодкого сну, я подивився на флюгер: вітер, слава Богу, все той самий, не змінився. Покрутився, прочитав скільки пам’ятаю віршів із пісні про щасливого, білолицього суперника Гриця й знов заснув, благаючи [М]орфея продовжити перерваний милий сон.
Морфей сповнив мою молитву, та не цілком. Він переніс мене до якогось східного міста, пообтиканого, як голками, високими мінаретами; в тісній улиці цього східного міста буцімто зустрічаю ренегата Миколу Еваристовича Писарева в зеленій чалмі і з довгою бородою. А безрукий Бібіков і поруч нього Софія Гаврилівна Писарева сидять на балконі і теж у турецькім убранні. Вони щось говорили про київський пашалик. Але мені на лице стрибнула холодна жаба, і я прокинувся. Перенісши одр свій до альтанки, я знов був скорчився під шинеллю, але, хоч як намагався заснути, – не міг. У мене саме снувався перед очима ренегат Писарев із своїм всемогутнім протектором і з своєю бездушною красунею-дружиною. Де він? Що тепер з цим геніальним хабарником і з його ціломудреною помічницею? Я чув тут уже, що його з Києва перевели до Вологди на цивільного губернатора і що в Вологді якийсь підлеглий йому урядовець публічно в церкві підчас служби Божої дав йому поличника. І після цієї воістину урочистої сцени так голосно викритий хабарник невідомо куди подівся.
Дожидаючи ранку, я на цьому важенному фундаменті збудував кістяк поеми на зразок «Анджело» Пушкіна, перенісши місце дії на схід, і назвав її «Сатрап і Дервіш». За кращих обставин я таки виконаю цей удатно запроектований план. Шкода, що я кепсько володію російським віршем. А цю оригінальну поему треба написати конче по-російському.
Маю ще на запас один план, заснований на події в оренбурзькій сатрапії. Чи не додати його, як яскравий епізод, до «Сатрапа й Дервіша»? Не знаю тільки, як мені з жінками бути. На сході жінки – безсловесні невольниці. А в моїй поемі вони повинні грати перші ролі. їх треба вивести, якими вони й справді були, – німими, бездушними пружинами ганебної дії.
Якби я знав, що ця оскубана «Ластівка» (назва поштового човна) не принесе мені волі, я ще сьогодні забрався б до діла всупереч приказці: тихше їдеш, далі будеш.
Поки я записував свої сни, вітер відійшов до весту, і «Жайворонок» (другий поштовий човен) на всіх вітрилах полетів до Гур’єва. Нестерпний вітер, томлива невідомість!