8 липня

Тарас Шевченко

Сьогодні відійшов поштовий човен до Гур’єва. Вітер зюйд-вест. У середу або в четвер він повинен бути на Стрілецькій Косі, в 15 верствах від Гур’єва. В суботу прийме останню оренбурзьку пошту. Неділю посвяткує і в понеділок – назад. Якраз за тиждень. За сприятливого вітру його треба сподіватись 17-го або 18-го дня, і ніяк не далі 20-го. Невже він мені нічого не привезе? Не може бути. Це вже було б умисне тиранство.

Сьогодні ж уранці запросив я до себе на город унтер-офіцера Куліха, того самого, що приніс мені з Уральського «Umnictwo piekne» Libelta. Розмова наша, звичайно, крутилася біля батальйону й особливо біля 2-ої роти, що два роки тому відійшла звідсіля й тепер сюди вернулась. І тоді й тепер я маю нещастя належати до цієї роти. Починаючи від бувшого тоді ротного командира поручника Обрядіна, ми перебрали поодинці всю роту і, нарешті, дійшли до рядового Скобелева. Цей рядовий Скобелев, помимо свого прізвища, був мій земляк родом із Херсонської губернії й особливо [впав] мені в пам’ятку українськими піснями, що їх він співав своїм м’яким тенором навдивовижу просто і прекрасно. З особливою вимовністю він співав пісню:

Тече річка невеличка

З вишневого саду.

Я забув, що я в казармі, слухаючи цієї чарівливої пісні. Вона мене переносила на береги Дніпра, на волю, до мого любого рідного краю. І я ніколи не забуду цього смуглявого, напівголого бідолахи, що, латаючи свою сорочку, переносив мене своїм простим співом далеко-далеко з задушливої казарми.

Статурою й манерами він не був подібний до бравого солдата, за що я його особливо поважав. Але він користувався в роті славою чесного й тямущого солдата. І хоч мав він лице смугляве, незграбне й віспою поцятковане, воно сяяло відвагою й благородством. І я любив його, як земляка і як чесну людину, незалежно від пісень. Він був, як казав мені потайки, збіглий кріпак. Зловили його, як волоцюгу, він прикинувся, що не пам’ятає ані де народився, ані рідні, і його віддали до війська, де й прозвали Скобелевим на честь знаного балакуна – «Русского инвалида» Скобелева. І ось про цього нещасного Скобелева Куліх мечі розповів таку обурливу повість.

Незабаром після прибуття 2-ої роти до м. Уральського командир роти поручник Обрядін узяв до себе за постійного вістовця рядового Скобелева, як тверезого й надійного солдата, але малоздатного фронтовика. А рядовий Скобелев невмисне став повірником сердечних таємниць свого командира й постійним лакеєм його коханки. Не минуло й півроку, як незграбний лакей Скобелев також невмисне став коханцем коханки свого володаря. І якось у хвилини сердечних звірень лукава зрадниця відкрила Скобелеву, що два місяці тому на його ім’я Обрядін одержав із Москви 10 карбованців сріблом від якогось його колишнього товариша (мабуть по мандрах), тепер крамарчука. І на доказ правди своїх слів показала йому конверт із п’ятьма печатками.

А поручника Обрядіна, ще коли був він ад’ютантом батальйону і скарбником, не тільки підозрівали, але й доводили навіть йому крадіж таких пересилок. Та він якось умів ховати кінці в воду і мав взагалі славу порядної людини. Скобелев, довідавшись про таку штуку «батька-командира», з’явився до нього з порожнім пакетом у руці, домагаючись [звороту] вийнятих із нього грошей. Батько-командир почастував його поличником, а він батька-командира – ляпасом. Якби це було сам-на-сам, то на тому б і скінчилось; але тому, що ця сцена відбулася при благородних глядачах, при офіцерах, то засоромлений поручник Обрядін, заарештувавши рядового Скобелева, подав командирові батальйону рапорт про те, що сталося. Внаслідок рапорту переведено слідство, а внаслідок слідства поручникові Обрядінові наказано податись в одставку, а рядового Скобелева віддали під військовий суд. А за присудом військового суду рядовий Скобелев пройшов, як кажуть солдати, крізь «зелену алею» – [себто] крізь 2 000 шпіцрутенів і був засланий на сім літ до арештанських рот до Омського. Сумна і, на нещастя, не єдина така подія!

Бідний Скобелев! ти народився й виріс у неволі. Заманулося тобі покуштувати широкої солодкої вольної волі, і ти залетів до Едикулю (так звичайно солдати називають Новопетровський форт), співучою пташкою з України залетів ти до моєї семилітньої тюрми немов на те тільки, щоб своїми солодкими, тужливими піснями нагадати мені мій любий, мій бідний рідний край. Бідний, нещасний Скобелев! ти чесно, благородно вернув поличника благородному злодієві – грабіжникові, і за це чесне діло пройшов ти крізь шпіцрутени і поніс тяжкі кайдани на береги пустинного Іртиша й Омі. Чи зустрінеш ти у своїй новій неволі такого уважливого і вдячного слухача, товариша твоїх тужливих солодких пісень, яким був я? Зустрінеш і не одного такого самого, як і ти, невільника-сірому, земляка-варнака натаврованого, що проллє сльозу вдячності на твої тяжкі кайдани за потішливі, серцю милі рідні звуки… Бідний, нещасний Скобелев!