10 липня
Тарас Шевченко
Вітер усе той самий. Нудьга – та сама. Дощ і далі обмиває новий місяць. Рідко коли трапляється, щоб він так довго був чемний. Я нерухомо пролежав увесь день в альтанці і слухав одноманітної тихої мелодії, що її вистукували дрібні й рясні краплі дощу на дерев’яному даху альтанки. Намагався кілька разів дрімати, та невдало. Прокляті мухи з усього городу позлітались до альтанки й не дають спокою. Заходився кілька разів будувати надхмарні замки на своїх майбутніх естампах акватинта – також невдало. «Гензеріх» і «Осада Пскова» Брюлова мені особливо не вдавались. Треба уникати на перший раз наготи. Потрібен досвід і досвід, а то з цієї чарівної брюловської наготи на естампі вийде бридота. Я не хотів би, щоб мої майбутні естампи були подібні до паризького естампу акватинта з картини «Останній день Помпеї». Незграбний, гидкий естамп! Зганьблено, спотворено геніальний твір!
У такому поганому настрої зажуреної душі згадав я про «Umnictwo piękne» Лібельта й почав жувати – жорстко, кисло, нудно. Справжній німецький суп-васер. Як, наприклад, людина, що так поважно трактує про натхнення, простосердо вірить, нібито Йосиф Верне звелів себе підчас бурі прив’язувати на марсах до щогли, щоб викликати натхнення. Яке мужицьке розуміння цього невимовно божественного почуття. І в це вірить людина, що пише естетику, трактує про ідеальне, високо-прекрасне в духовій природі людини! Ні, і естетика сьогодні мені не далася. Лібельт, він тільки пише по-польському, а почуває (чого я непевен) і думає по-німецькому, або, принаймні, просякнув німецьким ідеалізмом (колишнім, – не знаю, як тепер). Він скидається на нашого В. А. Жуковського в прозі. Він так само вірить у позбавлену життя красу німецького кволого й довготелесого ідеалу, як і покійний В. А. Жуковський.
1839 року Жуковський, вернувшись із Німеччини з величезним портфелем, начиненим творами Корнеліуса, Гессе та інших світил мюнхенської школи малярства, признав, що твори Брюлова занадто матеріальні та що вони пригнітають до грішної землі божественне, високе мистецтво. І, звертаючись до мене й покійного Штернберга, що саме був у майстерні Брюлова, запропонував зайти до нього полюбуватись і повчитись у великих учителів Німеччини.
Ми не занехаяли скористатися цим щасливим випадком і другого ж таки дня з’явилися в кабінеті германофіла. Та, Боже! що ми побачили в цьому величезному портфелі, що розгорнувся перед нами? – Довготелесих, мертвих мадон, оточених готицькими худими херувимами та інших справжніх мучеників – і [то] мучеників живого усміхненого мистецтва. Побачили Гольбейна, Дюрера, але ніяк не представників малярства дев’ятнадцятого століття. До якої міри, одначе, з глузду з’їхали ці німецькі ідеалісти-живописці! Вони не помітили, що в архітектурі Кленце, для якої вони творили свої бридкі готицькі твори, і тіні немає того, що нагадувало б готичну архітектуру. Дивне, незрозуміле запаморочення!
«Umnictwo piękne» Лібельта сховав я в дорожню торбу і знов надав своїй постаті горизонтальне положення. Що далі буде, – не знаю.
Незабутні, золоті дні! Промайнули ви світлим, радісним сном передо мною, зоставивши по собі незагладний слід чарівливого спогаду. Ми були тоді з Штернбергом юнаками, що ледве в пір’ячко вбилися, і, розглядаючи цю єдину колекцію ідеальної бридоти, висловлювали голосно свої думки і своєю простодушністю довели лагідного, делікатного Василя Андрієвича до того, що він назвав нас зіпсованими учнями Карла Павловича та хотів був уже зачинити портфель перед нашими носами, аж увійшов до кабінету князь Вяземський і перешкодив доброму намірові Василя Андрієвича. Ми й далі із спокійною байдужістю перегортали портфель, і нагородою за терпеливість нам був первісний ескіз «Останнього дня Помпеї», накреслений по-мистецькому пером і злегка поцяткований сепією. За цим геніальним нарисом, майже не зміненим у картині, ішло кілька незграбних рисунків Бруні, що вжахнули нас своєю витверженою одноманітною бридотою. І де, і з якого отруйного джерела зачерпнув і засвоїв п. Бруні цю ненатуральну манеру? Невже це єдине бажання – бути оригінальним так страшно спотворило твори невтомного Бруні? Жалюгідне бажання. Сумний наслідок. І ця людина мріяла ще зрівнятись з Карлом Великим (так звичайно називав Брюлова В. А. Жуковський)!
Один мій знайомий, не маляр і навіть не завзятий, а так собі звичайний аматор мистецтва, дивлячись на «Покрову Божої Матері», образ Бруні в Казанському соборі, сказав, що коли б він був матір’ю цієї негожої дитини, що валяється на передньому плані образу, то він не те що взяти на руки, – боявся б підступити до цього маленького кретина. Заввага надзвичайно справедлива і влучно висловлена. А «Мідний змій» його? Це – юрба бридких і найнезугарніших акторок та акторів. Я бачив цей образ, коли ще він був тільки підмальований, і він пройняв мене жахом. Прикре, та все таки враження! Викінчена ж, ця величезна картина не викликала в мені навіть і цього прикрого почуття. Але ж ціль її була знищити «Останній день Помпеї». Колосальний, та ба! – невдалий намір.