Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

11 липня

Тарас Шевченко

О півночі перемінився вітер. Відійшов до норд-весту. Я налюбувався, як зникають хмарки, і ліг спати. Прокинувся до схід сонця. Небо було чисте. Тільки одна-єдина зірочка, як алмаз, горіла високо на сході. Це, мабуть, Аврора. Сонце не встигло виглянути з-за обрію, як вона щезла. Я весело взявся за свій чайник. І коли все було готове для мого ранішнього самотнього бенкету, я оправив уважно перо, розгорнув свій журнал і, як той мовляв, півбукви не міг написати, так мені раптом стало весело! І я, напившись чаю і наслухавшись щебетання веселих ластівок, пішов до форту замовити торбу для сухарів та взяти другий том Лібельта.

Зайшов до Мостовського; він мені запропонував шклянку чаю, від якого я не мав сили відмовитись, бо чай був із цитриною – нечувана радість у цій пустині. Підчас чаювання він розповів мені, що почалось слідство над нареченими. Слідство почалось медичним оглядом нареченої, як ведеться, в присутності свідків. При цьому лікар Нікольський пустив дотеп, усталивши, що молода – нерозтлінна, що дало привід до масних жартів над нареченим. Гидота!

Замовивши торбу для сухарів, я остаточно спакував свою мізерію, взяв другий том Лібельта і три останні цигари з тих 25 цигар, що прислав мені Лазаревський разом із сепією. Чудові цигари, справжні гаванські. Вернувшись на город, я, як звичайно, до обіду лежав під своєю улюбленою вербою й читав Лібельта. Сьогодні й Лібельт мені видався поміркованим ідеалістом і більше схожим на людину з тілом, ніж на безтелесого німця. В одному місці він (звичайно обережно) доводить, що воля й сила духа не може проявлятися без матерії. Лібельт рішуче покращав у моїх очах. Та все ж таки він школяр. Він пренаївно доводить наявність всемогутнього Творця всесвіту у всьому видимому й невидимому нами світі. І так клопочеться про цю стару, як світ, істину, немов би це його власний винахід.

За обідом було веселіше, ніж звичайно. Комендант кпив з моїх зборів у похід; інші йому вторували більш-менш увічливо; але взагалі вся компанія була, як кажуть, у своїй тарілці. По обіді я, також, як звичайно, заснув під своєю фавориткою-вербою. А надвечір одягнув чистий китель, солом’яного саморобного бриля та й пішов на туркменські «бакчі» (баштани) і, не зважаючи на вбогість зелені, мені й бакчі сподобались.

Я зайшов до господарів в аул. Коло кибиток гралися з козенятами голі, смугляві діти; в кибитках верещали жінки, мабуть лаялись, а за аулом чоловіки творили свій намаз перед заходом сонця. Вечір був тихий, світлий. На обрії чорніла довга смуга моря, а на березі його горіли в червонястому сяйві скелі, і на одній із скель блищали білі стіни другої батереї й цілого форту. Я милувався своєю семилітньою в’язницею.

Вертаючись на город, натрапив я на стежку, на вже засохлому болоті якої виднілись відбитки мініатюрних дитячих ніжок. Я любувався й слідкував за цим дрібненьким дитячим слідом аж поки він зник у степовій поляні разом із стежкою. На город прийшов я до вечірнього чаю і почастував Іраклія Олександровича (коменданта) й Миколу Єфремовича [Бажанова] (завідувача півшпиталю) своїми заповідними цигарами й сам запалив останню.

Всі, почавши від Наташеньки, немало були здивовані, побачивши, що в моєму обличчі стирчала й курилася цигара, а нянька Авдотія, уральська козачка, та зовсім у мені розчарувалась. Вона до цього часу гадала, що я принаймні «часовенный», а я такий самий єретик «щепотник», як і інші. Всі ж взагалі вважали, що мені цигара до лиця і що з цигарою в зубах я подібний до вояжера порядного тону. Такого влучного порівняння я й не думав заперечувати і думкою перелітав на чардак пароплаву «Меркурія» чи «Самолета», а за скромну «расшиву», за бурлацькі пісні, за перекази про Стеньку Разіна забув і думати.

Уж сколько раз твердили миру,

Что лесть гнусна, вредна; все не впрок.

Запаморочений лестощами, я всупереч своєму звичаєві і, розуміється, на шкоду шлункові, не мав сили відмовитися від пельменів. Пельмені були по-мистецькому зготовані, і я віддав їм невдавану пошану. По вечері я довго проходжувався навколо городу і, звільняючись потроху від впливу амбіції, привів нарешті свій гордий дух до нормального стану та тихо заспівав гайдамацьку пісню:

Ой, поїзжає по Україні та козаченько Швачка…

Від цієї улюбленої моєї пісні я непомітно перейшов до другої, не менш улюбленої:

Ой, ізійди, зійди ти, зіронько та вечірняя…

Ця меланхолійна пісня нагадала мені той вечір, коли я й молода дружина Кулішева співали на два голоси цю чарівну пісню. Це було другого дня після їх весілля, в фатальному 1847 році. Чи побачу я цю прекрасну блондинку? Чи заспіваю з нею цю сердечну пісню?

Спомини мене заколисали, я солодко заснув. І бачив у сні Новгород-Сіверський (мабуть, унаслідок недавнього читання «Алексея Однорога»). По вулиці їздили в старосвітському величезному берлині величезні руді п’яні ченці, і між ними опинився мій тверезий друг Семен Гулак-Артемовський. Це все пельмені так наметаморфозили.