5 липня

Тарас Шевченко

Голий ох, а за голим – Бог. З моєї бібліотеки, що її я всю на пам’ять знаю і що вже давно спакував у скриньку, не знайшлося книжки, гідної бути мені супутницею в моїй радісній, самотній подорожі Волгою. «История Донского войска» Рігельмана видалась мені занадто старою супутницею, і я запакував її аж на спід. Що ж робити без книжки в такій повільно-спокійній подорожі, як плавба Волгою від Астрахані до Нижнього? Це завдало мені турботи. І справді, що я буду робити цілий місяць без хоч якоїсь книжки? Але фортуна, ця горда повелителька повелителів світу, ця безока цариця царів, сьогодні – мій лакей. Гірше – бердичівський фактор.

Натішившись прекрасним, свіжим ранком на городі, я в дев’ятій годині пішов до форту. Мені треба було взяти хліба в артільника й оддати насушити [з нього] сухарів на дорогу. Приходжу до ротної канцелярії, дивлюсь, на столі поруч із зразковими чобітьми лежать три досить грубі книжки в сірій потріпаній обгортці. Читаю заголовок. І що ж я прочитав? «Estetyka, czyli umnictwo piękne, przez Karola Libelta». В казармах – естетика! – «Чиї це книжки?» – питаю я писаря. – «Каптенармуса, унтер-офіцера Куліха». Знайшов я вищеназваного унтер-офіцера Куліха, і на питання моє, чи не продасть він мені «Umnictwo piękne», він відповів, що воно належить мені, що Пшевлоцький, виїжджаючи з Уральського до рідного краю, передав йому, Куліхові, ці книжки з тим, щоб той передав їх мені, і що він, Куліх, приніс їх із собою сюди, поклав до цейхгаузу й забув про їх існування, та що тільки вчора вони впали йому в око і що він дуже радіє, що тепер може їх передати кому слід. Для вящої радості я послав по горілку, а книжки поклав до своєї подорожньої торби.

Очевидне, дотикальне діло рук послужливої факторки-фортуни! Отже, з ласки цієї сліпої цариці царів я маю що читати в дорозі, на що я зовсім не надіявся. Читання, правда, не зовсім мені до смаку, але що робити: на безриб’ї й рак – риба. Я, помимо своєї щирої любові до прекрасного в мистецтві та в природі, почуваю непоборну антипатію до філософій та естетик. І це почуття я завдячую спочатку Галичу й остаточно – шановному Василеві Івановичу Григоровичу, що читав нам колись лекції з теорії красних мистецтв, гасло яких було: якнайбільше міркувати й якнайменше критикувати. Чисто платонівська сентенція.

З Лібельтом я трохи знайомий з його «Орлеанської Діви» та з його критики й філософії. З першого погляду він мені видався містиком і непрактиком у мистецтві. Побачимо, що далі буде. Боюсь, коли б зовсім не роззнайомитись.