«Мені здається, я не знаю…»

Тарас Шевченко

Мені здається, я не знаю,

А люде справді не вмирають,

А перелізе ще живе

В свиню абощо, та й живе,

Купається собі в калюжі,

Мов перш купалося в гріхах.

І справді так. Мені байдуже

За простих сірих сіромах,

Вони і Господом забуті.

Так що ж мені тут гріти-дути!

А де оті?? Невже в сажах

Годує хам собі на сало?

А може, й так? Добра чимало

Вони творили на землі,

Ріками сльози розлили,

А кров морями. Люде знають,

Кого годують, доглядають.

І що ж ви скажете: за славу

Лили вони моря кроваві

Або за себе? Ні, за нас!

За нас, сердешних, мир палили!

Поки їх в саж не засадили.

Якби не те, то, певне, б пас

Свинар в толоці. Кляті! кляті!

Де ж слава ваша?? На словах!

Де ваше золото, палати?

Де власть великая? В склепах,

В склепах, поваплених ката[ми],

Такими ж самими, як ви

Жили ви лютими звірми,

А в свині перейшли!..

Де ж ти?

Великомучениче святий?

Пророче Божий? Ти меж нами,

Ти, Присносущий, всюди з нами

Витаєш ангелом святим.

Ти, любий друже, заговориш

Тихенько-тихо… про любов

Про безталанную, про горе,

Або про Бога, та про море,

Або про марне литу кров

З людей великими катами.

Заплачеш тяжко перед нами,

І ми заплачемо… Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм

І чуєм Бога в небесах.

Спасибі, друже мій убогий!

Ти, знаю, лепту розділив

Свою єдину… Перед Богом

Багато, брате, заробив!

Ти переслав мені в неволю

Поета нашого… На волю

Мені ти двері одчинив!

Спасибі, друже! Прочитаю

Собі хоть мало… оживу…

Надію в серці привітаю,

Тихенько-тихо заспіваю

І Бога Богом назову.

Примітки

Джерело тексту:

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 388–390).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 5 у другому зшитку за 1850 рік) та часом перебування Шевченка в Оренбурзі взимку – навесні 1850 р., орієнтовно: січень – квітень 1850 р., Оренбург.

Єдиний відомий текст – автограф у «Малій книжці».

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 560–561 (подано за «Малою книжкою»).

Філософська основа проблематики твору – притаманне багатьом давнім культурам уявлення про метемпсихоз – переселення душ в інше тіло; Шевченкові виявився близьким морально-етичний варіант вчень (давньоіндійського кармічного, піфагорійського платонізму) про залежність переселення душі від морального обличчя померлого. Перша частина твору (рядки 1–31) становить сатиричну медитацію, предметом якої є інститут самодержавства. Друга частина (рядки 32–48) – ліричне звернення до М. Ю. Лермонтова; третя (рядки 49–60) – вдячне послання другові поета М. М. Лазаревському, який надіслав Шевченкові твори Лермонтова.

Саж – хлівець для відгодівлі свиней.

Толока – тут: громадський випас за селом.

В склепах, поваплених катами… – Очевидно, це біблійний образ:

Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти. Так і ви, – назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня! (Матвія. Гл. 23. 27–28).

Де ж ти? Великомученице святий? – Йдеться про М. Лермонтова.

І ми, читая, оживаєм, І чуєм Бога в небесах. – Це ремінісценція з вірша М. Лермонтова «Когда волнуется желтеющая нива»: «И в небесах я вижу Бога». Цей же рядок Шевченко згадує пізніше в щоденнику (запис 7 червня 1857 р.).

Ти, знаю, лепту розділив Свою єдину… – Ремінісценція євангельської притчі:

«І сів Він навпроти скарбниці, і дививсь, як народ мідяки до скарбниці вкидає. І багато заможних укидали багато. І підійшла одна вбога вдовиця, і поклала дві лепти, цебто гріш. І покликав Він учнів своїх та й промовив до них: “По правді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозства свого все, що мала, – свій прожиток увесь…”» (Марка. Гл. 12. В. 41–44).

Ти переслав мені в неволю Поета нашого… – Друг Шевченка М. М. Лазаревський, з яким поет познайомився в Оренбурзі 1847 р., на його прохання, висловлене в листі від 20 грудня 1847 р., надісланому Лазаревському в Петербург, переслав Шевченкові твори М. Лермонтова [див. лист М. М. Лазаревського до Т. Г. Шевченка від 12 лютого 1848 р. // Листи до Тараса Шевченка. – С. 54–55]. Однак через те, що пересилка відбувалася через проміжних адресатів, Шевченко не встиг одержати книжку до відправлення в Аральську експедицію і одержав її, очевидно, вже після повернення в Оренбург – наприкінці 1849 року.

В. Л. Смілянська

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 220 – 221 (канонічний текст), с. 682 – 683 (примітки).