Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

[Вступ]

Тарас Шевченко

Все йде, все минає і краю немає,

Куди ж воно ділось? відкіля взялось!

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе… умирає… одно зацвіло,

А друге зав’яло, навіки зав’яло…

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім, і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться, в жолобок, криницю

І в море безкрає, і будеш сіять,

Як над Вавилоном, над його садами

І над тим, що буде з нашими синами;

Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,

Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою.

Співать тобі думу, що ти ж нашептав.

Порай мені ще раз, де дітись з журбою?

Я не одинокий, я не сирота,

Єсть у мене діти, та де їх подіти?

Заховать з собою? – гріх, душа жива,

А може, їй легше буде на тім світі,

Як хто прочитає ті сльози-слова…

Що так вона щиро колись виливала,

Що так вона нишком над ними ридала.

Ні, не заховаю, бо душа жива.

Як небо блакитне, нема йому краю, –

Так душі почину і краю немає.

А де вона буде? химерні слова!!

Згадай же хто-небудь її на сім світі,

Безславному тяжко сей світ покидать.

Згадайте, дівчата, – вам треба згадать!

Вона вас любила, рожевії квіти,

І про вашу долю любила співать.

Поки сонце встане, спочивайте, діти,

А я поміркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля,

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Сини мої невеликі,

Нерозумні діти,

Хто вас щиро без матері

Привітає в світі??

Сини мої! орли мої!

Летіть в Україну,

Хоч і лихо зострінеться,

Так не на чужині.

Там найдеться душа щира,

Не дасть погибати,

А тут… а тут… тяжко, діти!

Коли пустять в хату,

То зострівши насміються,

Такі, бачте, люди,

Все письменні, дрюковані

Сонце навіть гудять.

«Не відтіля, каже, сходить.

Та не так і світить,

Отак, каже, було б треба…»

Що маєш робити?

Треба слухать, може, й справді

Не так сонце сходить,

Як письменні начитали…

Розумні та й годі,

А що ж на вас вони скажуть?

Знаю вашу славу!

Поглузують, покепкують,

Та й кинуть під лаву.

Нехай, скажуть, спочивають,

Поки батько встане

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани.

А то дурень розказує

Мертвими словами;

Та якогось-то Ярему

Веде перед нами

У постолах. Дурень! дурень!

Били, а не вчили.

Од козацтва, од гетьманства

Високі могили,

Більш нічого не осталось

Та й ті розривають.

А він хоче, щоб слухали,

Як старці співають.

Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори,

От де слава!!! а то співа:

Грає синє море,

А сам плаче, за тобою

І твоя громада

У сіряках!.. Правда мудрі!

Спасибі за раду:

Теплий кожух, тілько шкода

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Вибачайте… кричіть собі,

Я слухать не буду,

Та й до себе не покличу,

Ви розумні люди –

А я дурень, один собі

У моїй хатині,

Заспіваю, заридаю,

Як мала дитина.

Заспіваю, – море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю, – розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий крили,

Отамани на вороних

Перед бунчуками.

Вигравають… а пороги

Меж очеретами

Ревуть, стогнуть, розсердились,

Щось страшне співають.

Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю,

Чого, батьки, сумуєте?

«Невесело, сину:

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна…»

І я плачу, а тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани; – всі в золоті

У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будовали.

Як козаки на байдаках

Пороги минали,

Як гуляли по синьому,

Грілися в Скутарі,

Та як, люльки закуривши

В Польщі на пожарі,

В Україну верталися,

Як бенкетовали.

«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!»

Козаки гукали;

Шинкарь знає наливає

І не схаменеться.

Кобзарь вшкварив, а козаки –

Аж Хортиця гнеться.

Метелиці та гопака

Гуртом оддирають,

Кухоль ходить, переходить,

Так і висихає.

Гуляй, пане, без жупана,

Гуляй, вітре, полем.

Грай, кобзарю, лий, шинкарю,

Поки встане доля.

Взявшись в боки, навприсідки

Парубки з дідами.

«Отак, діти! добре, діти!

Будете панами».

Отамани на бенкеті,

Неначе на раді.

Похожають, розмовляють,

Вельможна громада –

Не втерпіла, ударила

Старими ногами.

А я дивлюсь, поглядаю,

Сміюся сльозами,

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю; –

Я не одинокий, є з ким в світі жить,

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє; байрак гомонить;

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько Гриця дівчина співає,

Я не одинокий, є з ким вік дожить.

От де моє добро, гроші,

От де моя слава,

А за раду спасибі вам,

За раду лукаву.

Буде з мене, поки живу,

І мертвого слова,

Щоб виливать журбу-сльози.

Бувайте здорові,

Піду синів випровожать

В далеку дорогу.

Нехай ідуть, може найдуть

Козака старого,

Що привіта моїх діток

Старими сльозами,

Буде з мене. Скажу ще раз:

Пан я над панами.

Отак, сидя кінці-стола,

Міркую, гадаю,

Кого просить? хто поведе?

Надворі світає,

Погас місяць, горить сонце,

Гайдамаки встали;

Помолились, одяглися,

Кругом мене стали.

Сумно, сумно, як сироти,

Мовчки похилились.

«Благослови, кажуть, батьку,

Поки маєм силу;

Благослови шукать долю

На широкім світі».

«Постривайте… світ не хата,

А ви малі діти,

Нерозумні. Хто ватажком

Піде перед вами,

Хто проведе? Лихо, діти,

Лихо мені з вами!

Викохав вас, вигодував,

Виросли чималі,

Йдете в люди, а там тепер

Все письменне стало,

Вибачайте, що не вивчив,

Бо й мене хоч били,

Добре били, а багато

Дечому навчили!!

Тма, мна знаю, а оксію

Не втну таки й досі.

Що ж вам скажуть? ходім, сини,

Ходімо попросим.

Єсть у мене щирий батько

(Рідного немає),

Дасть він мені раду з вами,

Бо сам здоров знає,

Як то тяжко блукать в світі

Сироті без роду,

А до того душа щира,

Козацького роду,

Не одцуравсь того слова,

Що мати співала,

Як малого повивала,

З малим розмовляла,

Не одцуравсь того слова,

Що про Україну

Сліпий старець сумуючи

Співає під тином.

Любить її, думу правди,

Козацькую славу,

Любить її, – ходім, сини,

На раду ласкаву.

Якби не він спіткав мене

При лихій годині,

Давно б досі заховали

В снігу на чужині,

Заховали б та й сказали, –

Так якесь ледащо…

Тяжко, важко нудить світом,

Не знаючи за що.

Минулося, щоб не снилось:

Ходімо, хлоп’ята,

Коли мені на чужині

Не дав погибати,

То й вас прийме, привітає,

Як свою дитину.

А од його, помолившись,

Гайда в Україну».

Добридень же, тату, в хату,

На твоїм порогу,

Благослови моїх діток

В далеку дорогу.

С.-Петербург 1841 апреля 7.