Гупалівщина

Тарас Шевченко

Зійшло сонце; Україна

Де палала, тліла.

А де шляхта, запершися

У будинках, мліла.

Скрізь по селах шибениці,

Навішано трупу –

Тілько старших, а так шляхта -

Купою на купі;

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

Їдять шляхту, клюють очі,

Ніхто не боронить…

Та й нікому; осталися

Діти та собаки;

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо

По всій Україні,

Гірше пекла, а за віщо,

За що люди гинуть?

Того ж батька, такі ж діти.

Жить би та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться,

Треба крові брата, крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і на дворі

І весело в хаті.

Уб’єм брата, спалим хату –

Сказали і сталось.

Все б, здається… ні, на кару

Сироти остались;

В сльозах росли, та й виросли,

Замучені руки

Розв’язались; і кров за кров,

І муки за муки.

Болить серце, як згадаєш –

Старих слав’ян діти

Впились кров’ю, а хто винен?

Ксьондзи, єзуїти!.. (13)

Мандровали гайдамаки,

Лісами, ярами,

А за ними і Галайда

З дрібними сльозами.

Вже минули Воронівку,

Вербівку, в Вільшану

Приїхали; хіба спитать,

Спитать про Оксану?

Не спитаю, щоб не знали,

За що пропадаю…

А тим часом гайдамаки

Й Вільшану минають.

Питається у хлопчика:

«Що, титаря вбили?»

«Ба ні, дядьку; батько казав,

Що його спалили

Оті ляхи, що там лежать,

І Оксану вкрали,

А титаря на цвинтарі

Вчора заховали».

Не дослухав… «Неси, коню»

І поводи кинув.

«Чом я вчора, поки не знав,

Вчора не загинув?

А сьогодня, коли умру,

З домовини встану

Ляхів мучить. Серце моє!

Оксано! Оксано!

Де ти?» Замовк, зажурився,

Поїхав ходою.

Тяжко йому, сіромасі,

Бороться з нудьгою,

Догнав своїх. Боровиків

Вже хутір минають.

Корчма тліє з стодолою,

А Лейби немає.

Усміхнувся мій Ярема,

Тяжко усміхнувся,

Отут… Отут… позавчора

Перед жидом гнувся,

А сьогодня… та й жаль стало,

Що лихо минуло!

Цабе яром гайдамаки

З шляху повернули.

Наганяють півпарубка.

Хлопець у свитині

Полатаній, у постолах,

На плечах торбина:

«Гей, старченя, постривай лиш!»

«Я не старець, пане!

Я –… гайдамака».

«Який же поганий,

Відкіля ти?» «З Керелівки» (14).

«А Будища знаєш,

І озеро коло Будищ?»

«І озеро знаю,

Отам воно, оцим яром

Втрапите до його».

«Що, сьогодня ляхів бачив?»

«Нігде ні одного,

А вчора було багато,

Вінки не святили,

Не дали ляхи прокляті,

Зате ж ми їх били,

І я й батько святим ножем,

А мати нездужа,

А то й вона б…» «Добре, хлопче,

Ось на тобі, друже,

Цей дукачик, та не згуби…»

Узяв золотого,

Подивився: «Спасибі вам».

«Ну, хлопці, в дорогу.

Та, чуєте, без гомону.

Галайдо, за мною,

В оцім яру є озеро,

Ліс попід горою,

А в лісі скарб, як приїдем,

То щоб кругом стали,

Скажи хлопцям, може льохи

Стерегти осталась

Яка погань». Приїхали,

Стали кругом ліса,

Дивляться – нема нікого.

«Ту їх достобіса,

Які груші уродили,

Збивайте, хлопята,

Швидше! Швидше! отак! отак!»

І конфедерати

Посипалися додолу,

Груші гнилобокі.

Позбивали, упорались,

Козакам нівроку,

Найшли льохи, скарб забрали.

У мертвих кишені

Потрусили, – та й потягли

Ще карать мерзенних (15).

Приписи Т.Г.Шевченка

13. До унії козаки з ляхами мирилися і якби не єзуїти, то, може б, і не різалися; єзуїт Поссевін, легат папський, перший начав унію в Україні.

14. Керелівка, або Кариловка – село Звенигородського повіту. Червонець, що дав Залізняк хлопцеві, і досі єсть у сина того хлопця, которому був даний, я сам його бачив.

15. Село Будища, недалеко од Керелівки, в яру озеро і над озером ліс невеликий, зоветься Гупалівщиною за те, що там Залізняк збивав ляхів з дерева. Льохи, де був захований шляхетський скарб, і досі видко, тілько вже розруйновані.