У Переяславі

Павло Зайцев

Доїхавши до Москви залізницею, Шевченко в товаристві Хрущова в кінці травня або на самому початку червня виїхав кіньми на Україну. Хрущов мав маєтки на Сумщині й Лебединщині й запросив Шевченка до себе. Вони спинилися в Орлі, де був на службі Федір Лазаревський, і Шевченко відвідав свого оренбурзького друга. Уперше Шевченко в’їздив тепер на українську територію не з Орловської губернії від Севська на Есмань, а їхав через південну Курщину, мабуть через Путивль, згадуваний іще в «Слові о полку Ігореві», і десь 5 червня був уже в Сумах, на мальовничих берегах Псла.

Мало в усій Україні таких чудових закутків, як ця північна частина Слобожанщини, де Псьол, звиваючись, як змія, розпливається по луках десятками вузьких рукавів, де з високих гір правого берега поетичної річки відкриваються чудові панорами лісів і лугів з пишними дібровами, де на плідному чорноземі буяє пребагата рослинність. Шевченко зрисував під Сумами одне з наймальовничіших урочищ на Україні – Стінку. Дорога до Лебедина йде високою площиною, то віддаляючись, то наближаючись до Псла. 7 червня поет прибув уже до маєтку Хрущова – Лихвина. Тут відпочивав він три дні. Хрущови прийняли його дуже гостинно, гостинно зустріли його й лебединські українці. Пані Хрущовій залишив він на спомин свою ідилію «Весінній вечір» – це свідчить про те, що серед рідної природи й у товаристві милих господарів він віджив тут трохи душею.

У Лебедині познайомився з трьома братами Заліськими, відомими «варенушниками». 9 червня на хуторі Хрущових Нов, над Пслом, відбулося веселе «варенухопитіє», при традиційній полтавсько-слобожанській «каші», що її готують в казанку на повітрі, виїжджаючи на прогулянку десь над річку. Поспішав на Золотонощину до Максимовичів, до Дніпра. У Лебедині, може від Хрущова, дістав дуже добрих коней, бо вже 10 червня був у далекому Пирятині, переїхавши впоперек цілу Полтавщину. Написав тут пісню: «Ой, маю, маю я оченята». Хотів поглянути на дорогі серцю закутки, повні далеких і тепер привабливих споминів молодости. Напевне відвідав під Пирятином і яготинський парк, господарі якого жили в Москві, і Закревських у Березовій Рудці, де колись писав свої «універсали», бо взагалі тягло подивитися ще раз на місця, що нагадували йому його «молодий і грішний рай»… Замість того, щоб із Пирятинщини вирушити просто до Михайлової Гори, 12 червня завернув іще на північ, на Переяславщину, до Козачковського – подякувати другові, що не забував його на чужині, поглянути ще раз на найулюбленіші місця над Дніпром, що як чарівне мариво, леліяли його поетичну уяву серед рудих пустельних оренбурзьких степів, – побачити, як

…сивий наш козак

Дніпро з лугами виграває,

поглянути, як

Собор Мазепин сяє-біліє,

Батька Богдана могила мріє;

Київським шляхом верби похилі

Трибратні давні могили вкрили;

З Трубайлом Альта між осокою

Зійшлись-з’єднались, мов брат з сестрою,

подивитись і на правий берег Дніпра, де

… Трахтемирів геть горою

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею лихою,

Як п’яний старець торбинки,

на старе «Монастирище, колись козацькеє село». Тут у вересні 1845 року при заході сонця пережив одну з найбільших своїх мистецьких емоцій. Ще сім років тому на засланні пам’ятав усе так, як би воно перед очима стояло, коли писав Козачковському:

«Чи пам’ятаєте нашу прогулянку в Андруші і за Дніпро – до Монастирища на гору? Згадайте той чудесний вечір, ту широку панораму, а посередині довгу широку фіолетову смугу, а за тією фіолетовою смугою блищить, неначе з золота кутий, переяславський собор. Яка ж чудесна урочиста тиша! Пам’ятаєте? Ми довго слова не могли промовити, аж поки білесенька, ледве помітна цяточка заспівала:

Та яром, яром за товаром.

Чудесний вечір, чудесний край, і пісні дивні! Багато добрих споминів заховав я про старий Переяслав та про Тебе, друже мій щирий!»

У Переяславі ж написав свій «Заповіт», у його околицях повстали «Кавказ» і «Посланіє», – занадто багато було з ними зв’язано в минулому! Був такий зворушений, що, ввійшовши до хати, по 14 роках розлуки, мовчки вітався з господарями! Це було 12 червня – у дев’яту п’ятницю, коли в Переяславі відбувається ярмарок. Оговтавшись, пішов подивитися на ярмарок, а потім висловив бажання поїхати до Дніпра – хотів знову при заході сонця ще раз оглянути чарівну панораму, подивитись на гори, куди на засланні мріяв принести й покласти своє «серце замучене, поточене горем».

Не міг дочекатися, аж запряжуть коні. Пішов сам уперед. Увечорі ловили рибу й варили «кашу» над Дніпром. «Ніч була тиха, місячна, українська ніч з міріадами зірок на чистому небі. Своєю величавою красою вона привітала так давно знайомого їй поета, – оповідав потім Козачковський. – Дивлячись навкруги й любуючись чарівною красою, Тарас казав: «Як добре було б жити поетові, коли б йому можна було бути тільки поетом і не бути громадянином!»» Контрасти між тими почуттями, що їх будила в його душі краса природи, та гіркими переживаннями, що приносила політична дійсність, все життя бентежили його душу. Це вже він не раз висловлював у поезіях і може найяскравіше тоді, коли думки його летіли саме до цього чарівного закутку України, де хотів бути й похований:

І все те, все те радує очі,

А серце плаче – глянуть не хоче…

У хвилини, коли такі думки його обсідали, вирвалися у нього колись навіть слова жалю, що доля порізнила його з природою, що кинула його в вир боротьби, яка немилосердно покалічила його життя:

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю?!

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав,

Не був би в світі юродивим,

Людей і Бога не прокляв!

бо люди взяли його «з святого неба»

І писать

Погані вірші научили…

У місячну ніч над Дніпром роздумував тепер над своїм життєвим призначенням, над суперечністю між своїм фатальним покликанням і ідеалом сумирного життя «у нашім раї на землі». Був тепер там, де мріяв хоч раз іще побувати, де в мріях бачив себе сивим старцем, що, надивившись на «Божий рай», самотній вертає «в хату спочивати». І хоч «позички зносили» були його силу, але вона до нього вернулася, і міг іще не тільки просити Бога, як на засланні,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі,

але й знайти собі дружину,

щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри

Та на лани широкополі.

У цю місячну поетичну ніч думка ця, що з нею виїхав на Україну, не могла його особливо не займати: аджеж він був саме в тих місцях, з якими все життя зв’язував мрію про своє родинне щастя. Другого дня, 13 червня, поплив дубом по Дніпрі до близької Прохорівки, – плив повз ті гори, на одній з яких незабаром знайшли вічний спочинок його тлінні останки.