Третій арешт

Павло Зайцев

Щоб добре зрозуміти, чому це сталося, треба знати, що не встиг іще Шевченко одержати паспорт на виїзд із столиці, як III Відділ 23 травня [1859 р.] повідомив київського, полтавського й чернігівського жандармських полковників про те, що він їде на Україну, і наказали їм за ним стежити. Петербурзький обер-поліцмейстер, видавши 25 травня Шевченкові паспорт, 25 травня із свого боку поспішив сповістити про виїзд Шевченка відповідних цивільних губернаторів. Кожен із них сповістив про це начальників міської й повітової поліції у своїй губернії. Між іншим, київський губернатор видав їм наказ мати найсуворіший нагляд за Шевченком, якщо він з’явиться в підлеглих їм місцевостях. Таким чином не тільки політична, а (десь по 10 червня) і загальна поліція скрізь чекала на приїзд Шевченка, але ніде не напали на його слід, бо він затримався на кілька днів на Слобожанщині, а потім не брав, мабуть, ніде коней на поштових станціях, та й ніде довго не затримувався. До Максимовичів приплив річкою. Поліція ніде на нього доти не наткнулася.

Але коли він з’явився на початку липня в Корсуні у Варфоломея, то відомості про його перебування там дійшли до канівського повітового «ісправника», і він, донісши про це губернаторові, почав за Шевченком стежити, взявши його під «суворий секретний нагляд». Коли не Шевченко 5 липня приїхав до Межиріча у справі придбання землі в Парчевського, то це викликало сенсацію, і 7 липня про це вже довідався ісправник і теж почав за Шевченком уважно стежити, «потвердивши це кому слід», як писав губернаторові, тобто давши відповідний наказ поліційним агентам.

На тлі цих даних постать шляхтича Козловського, що, ніким не прошений, з’явився під час обміру землі на Мотовилівщині, ніби на полювання, і розпочав із підхмеленим поетом якісь богословські розмови, набирає цілком виразних рис. У тому, що він був підісланим до Шевченка аґентом, переконує й те, що, не зважаючи на гострі насмішки Шевченка й те, що поет назвав його «алтынником» (хабарником), довідавшись, що він служив колись у поліції, – цей «дворянин» все таки прийняв від Шевченка запрошення взяти участь у сніданку.

Після обміру землі Шевченко їздив до Кирилівки, Корсуня й Городища, а коли 13 липня, переїхавши Дніпро човном, наближався до садиби Максимовичів, його заарештував мошенський «становий пристав» Добржанський і завіз до своєї квартири в Мошнах. 14 липня Шевченка допитував там черкаський ісправник Табачников і жандармський офіцер Крживицький. Вони вже перед тим допитували свідків – Вольського, Козловського й Моленцького, а також карбівничого межиріцького маєтку селянина Садового, що теж був при обмірі землі під Пекарями. Щоб допитувати свідків, треба було звідкись дістати якісь відомості про те, що діялося 10 липня на Мотовилівщині, а відомості ті безперечно дав поліції Козловський. Як свідок, він поводився стримано, орієнтуючись на Вольського. Вольський добрий знайомий Варфоломея і, як видно з даних про нього, людина шляхетна, зовсім не хотів шкодити Шевченкові. Головним свідком був карбівничий Садовий. Садовий потвердив, що Шевченко блюзнив.

Ісправник Табачников на другий день вислав рапорти генерал-губернаторові краю й київському губернаторові. Навівши зізнання Садового про поетові блюзнірства, Табачников писав, що той самий Садовий зізнав, ніби Шевченко висловлював їх тому, що був п’яний, а Вольський і Козловський, «ніби потверджуючи вище подане про блюзнірство і про те, що Шевченко був п’яний», казали, що відразу завважили, що Шевченко або божевільний, або не в повному розумі, бо «коли починає щось говорити, а вони не можуть зрозуміти і просять пояснення, то він лає їх грубіянськими словами». У пересланих до Києва Табачниковим матеріалах слідства було ще додане зізнання Вольського, що «Шевченко оповідав щось із свого твору, з якого він [Вольський] нічого не розумів». Писав Табачников і про те, що «серед службовців межиріцького маєтку розійшлися чутки, нібито Шевченко, крім блюзнірства, говорив іще названим особам, які були з ним, що не треба ні царя, ні панів, ні попів».

Козловський, як і Вольський, свідчив, що «проти уряду» Шевченко «нічого особливого» не говорив, але ж мусів бути ще хтось, хто такі чутки розповсюджував, і особою такою і був Козловський, бо Моленцький був 10 липня такий п’яний, що нічого не пам’ятав і не міг навіть нічого свідчити.

Ширячи такі чутки серед службовців, Козловський, як свідок, нічого не говорив про це, бо не хотів своєї ролі виявити перед Вольським.

Шевченко зізнав, що він, «оскільки пам’ятає, нічого лихого не говорив», що він на це «ніколи б не міг наважитися, бо добре знає свої відносини з урядом і знає, що за ним стежать».

Рапорт свій Табачников закінчив висновком, щоб Шевченкові заборонили далі їздити по Україні і щоб його вислали «на місце служби до Петербургу».

Жандармський офіцер Крживицький теж вислав своє, менш докладне й більш стримане донесення полковникові київської жандармерії Грибовському.

На щастя Шевченка, генерал-губернатор кн. Васильчиков передав ведення цієї справи урядовцеві своєї канцелярії українцеві Маркові Андрієвському. Андрієвський відразу представив Васильчикову два проекти розв’язання справи й навіть приготував у двох редакціях відповідні папери – або вислати Шевченка з жандармом до Петербургу, або спровадити його до Києва – і, очевидно, зумів переконати Васильчикова, що краще зробити це останнє, бо той наказав спровадити Шевченка до Києва.

Від 13 до 18 липня Шевченко сидів у домовому арешті в Мошнах під наглядом пристава Добржанського; від 18 до 21 – в Черкасах, від 21 до 27 – знову в Мошнах. Він мав свободу, тільки що до нього увесь час був приставлений «сотський». У супроводі дітей станового їздив поет і в гості, і на прогулянки. Подбали про нього і Симиренко з Яхненком. Симиренко їздив до впливового управителя мошенських маєтків кн. Воронцова – полковника Ягницького і просив його виручити поета з біди, але заходи Ягницького не дали результатів.

Нарешті, 27 липня його в супроводі поліції повезли до Києва, куди він прибув 28 або 29 липня. 31 липня ген.-губ. Васильчиков доручив Андрієвському «докладно допитати Шевченка», стараючись переконатися в тому, які його погляди («образ мыслей»). 6 серпня Шевченко написав власноручно свої зізнання, а Андрієвський представив їх Васильчикову з прихильною для Шевченка думкою.

Наслідком цього було те, що Васильчиков особисто порадив Шевченкові виїхати з України, а шефові жандармів вислав рапорт, у якому вся ця історія була освітлена, як освітлив її у своєму зізнанні сам Шевченко. Кн. Васильчиков писав :

Незабаром після приїзду сюди Шевченка дістав я відомості, що він має намір будувати для себе дім у с. Пекарях, Черкаського повіту, і що, вибираючи місце для дому, Шевченко частував горілкою присутніх при тому службовців фільварку і вів невідповідну розмову, у якій відкидав нібито існування Бога й святість Пресвятої Діви.

З огляду на те, що така розмова могла викликати пересуди, я наказав спровадити Шевченка до Києва і доручив одному з приділених до мене урядовців для особливих доручень допитати Шевченка.

У поясненні своєму Шевченко розповів, що, бажаючи купити… у поміщика межиріцького маєтку Парчевського шматок землі, щоб на ньому назавжди оселитися, він укупі з землеміром поїхав, щоб вибраний ним ґрунт зміряти; під час праці прибув до них якийсь Козловський у дивному одязі, над яким він, Шевченко, почав сміятися; за сніданком Козловський розпочав з ним богословську розмову; щоб припинити цю розмову, Шевченко сказав, що теологія без живого Бога не може створити навіть древесного листка; згодом Козловський знову запитався Шевченка, що він думає про Матір Ісуса Христа, на ще Шевченко відповів: перед Матір’ю Того, Хто постраждав і вмер за нас на хресті, ми повинні благоговіти, (бо) якби Вона не родила Бога, то була б звичайною жінкою.

Урядовець, що відбирав наведене пояснення, засвідчує, що Шевченко, оскільки можна вивести із спостережень над ним і міркувань його про різні предмети, – безумовно відданий вірі своїх предків і що в ньому помітна навіть вроджена, зовсім не захована нехіть до всього латинського й польського.

Оцінюючи пояснення Шевченка, я приходжу до висновку, що обвинувачення, яке його обтяжило, могло виникнути з незрозуміння його особами, з якими він вів розмову, або, може бути, викликане було й незадоволенням, що його збудив він у Козловському своїми насмішками над ним і різними відповідями на його розмови про богословіє. Тому я, не надаючи справі цій особливого значення, залишаю її без наслідків і дозволив Шевченкові, згідно з висловленим ним бажанням, повернутися до Петербургу».

У кінці київський генерал-губернатор додав:

«Якби Шевченко побажав оселитися в тутешньому краї, то я вважав би, що треба відхилити цей його намір. Оселення його тут я не вважаю за відповідне не тому, щоб він викликав побоювання своїми давніми політичними поглядами, а через те, що він відомий тут як людина, що скомпрометувала себе з політичного погляду; вчинки його й слова деякі особи можуть витлумачити в іншому сенсі, надати їм особливого значення й накликати на нього підозріння й обвинувачення, як то було в описаному вище випадку».

Так залагодив справу кн. Васильчиков уже по виїзді Шевченка з Києва. Поки це сталося, Шевченко пробув у Києві більше, як два тижні. Був він під наглядом київської поліції. Київські українці ним заопікувалися. У Києві жив Сошенко. Через нього Шевченко познайомився із своїм майбутнім біографом М. Чалим, потім із о. П. Лебединцевим, з протоєреєм о. Юхимом Ботвиновським, з багатим київським купцем Балабухою тощо. Розшукав іще, крім Сошенка, й інших своїх давніх приятелів, між ними свого товариша з Академії Гудовського, що мав у Києві фотографію. У Гудовського спочатку навіть і оселився.

Через вимушену бездіяльність не міг нічого іншого робити, як ходити по знайомих. Як скрізь і завжди, так і тут у Києві його радо приймали й гостили. Одного разу у о. Ботвиновського весела забава затяглася до пізньої ночі. Зовсім несподівано Шевченко о 3 год. почав прощатися. Гостинний господар наказав замкнути ворота. Шевченко розгнівався і так гостро протестував, що о. Ботвиновський мусів уступитися.

Виявилося, що причиною його несподіваної втечі був уже відомий нам Аскоченський, той самий, який 1846 року пророкував Шевченкові, що він попаде в москалі, тобто до війська. Очевидно, Шевченкові в поведінці цього гостя щось видалося підозрілим. По цьому випадку він постановив перенестися на життя кудись далі від центру міста.

Прогулюючись по мальовничих окраїнах Києва, набрів він якось на Преварці (Пріорці) на , що звернула на себе увагу тим, що на подвір’ї порозвішувані були дитячі сорочинки. Шевченко зробив цікавий психологічний експеримент, – звернувся до господині з просьбою притулити його на якийсь час у кредит: він не мав уже грошей, бо залишив їх у Максимовичів. Несподівано господиня на таку пропозицію згодилася. Шевченко замешкав тут у чисто українській, а до того не зовсім сільській обстанові. просту хатину Коли не бував у місті, то проводив час, бавлячись із дітьми господині і з цілої околиці. Коли служниця Оришка почала прати Шевченкові хустки до носа, то знайшла позав’язувані в узликах гроші: в одному 25 карбованців, у другому 3. Господиня знайшла ще в одній його книжці 15 карбованців. Поет ніяк не міг собі пригадати, коли й за яких обставин їх туди поховав. У неділю за ці «дурні якісь гроші» він справив бенкет для дітвори з цілої околиці. Накупив їм іграшок і ласощів і тішився їхньою радістю, – бігав з ними, сміявся, бавився. Взагалі дітям дозволяв із собою робити, що хочуть.

Нарешті дістав із Петербургу гроші. Уже 11 серпня мав від генерал-губернатора Васильчикова дозвіл виїхати до Петербургу. «Дозвіл» цей означав припинення поліційного слідства й фактично був наказом покинути Україну. Замість п’ятьох місяців пробув там Шевченко тільки 2 місяці 10 днів. Мав повне право нарікати на людську підлість, що перервала йому перебування на Україні й позбавила його можливості здійснити заповітні мрії про власну садибу над Дніпром, а може й одружитися, але найбільше мусів нарікати на самого себе. Знову його нездержливість і необережність у відносинах із людьми довели до біди, яка тільки завдяки київським друзям не скінчилася гіршими наслідками. У стані піднесення, особливо під чаркою, забував про все і бозна з якими людьми вдавався в непотрібні й небезпечні розмови.

13 серпня він скінчив у Києві свої прощальні візити. Провівши вечір у давніх Кулішевих приятелів Красковських, наслухавшись чудових співів пані Красковської, вранці 14 серпня на світанку виїхав від своїх симпатичних господарів з Преварки. Розплатившися з ними за все, щедро обдарував чесну Оришку, що не хотіла втаїти знайдених у його хустках грошей, сусідові ж робітникові, що його посилав собі по горілку, дав тільки 10 копійок, бо той «потурав старому голову морочити».