На батьківщині
Павло Зайцев
Гостинно зустріли його Максимовичі, що давно вже чекали на нього. Гостював у них і перебував у тій околиці тижнів зо два. Невеличкий домочок Максимовичів з верандою, що виходила на Дніпро, стояв на високій горі, порослій чудовою дібровою. Шевченко цілими днями мандрував по околицях – по розляглих прохорівських і келебердянських полях і луках, вдивляючись у «сині гори за Дніпром» між Пекарями й Каневом і їх зрисовуючи. Вертався часто тільки на ніч. Розмовляв багато з селянами, випиваючи з ними іноді й по чарці.
У кінці червня Шевченко переплив на правий берег Дніпра, щоб їхати до рідної Кирилівки. По дорозі заїхав до Городища, щоб оглянути велику цукроварню колишніх кріпаків Яхненка й Симиренка і познайомитися з її власниками. Не міг він не чути про діяльність цих українських капіталістів – промисловців-піонерів, що, вийшовши з кріпаків, робити чудеса: ставши мільйонерами, вони не тільки не визискували місцевої людності, до якої самі належали й із середовища якої самі вийшли, а навпаки – і високими ставками платні, і культурними інституціями, що їх створили при своїх фабриках і майстернях, підносили й економічний добробут краю, і культурний рівень місцевого населения.
Шевченка зустріли тут з надзвичайною гостинністю й пошаною. Господарі й їх управитель О. Хропаль були свідомими українцями. «За кілька хвилин» по приїзді Шевченко «був зо всіма, як свій». Улаштували його там з великим комфортом. Він відпочивав тут душею. Був у веселому настрої: оповідав веселі анекдоти, читав із узятої з собою в подорож захалявної книжечки свої невільницькі поезії – читав артистично, так, як він умів те робити. Справивши на господарів і все їхнє оточення велике враження, він сам завдячував свій добрий настрій всьому тому, що тут побачив. Старий Яхненко і його шваґер Федір Симиренко були українськими «Фордами» тих часів. Фабрика їх своїм великим виробництвом цукру й величезною механічною майстернею відома була мало не на всю Росію. І справді тут, за кріпацтва, панував добре оплачуваний вільний труд робітників, що працювали з вільного найму – тоді, як на поміщицьких фабриках безбожно експлуатовано робітників-кріпаків.
«Дбайливість і опіка господарів фабрики щодо добробуту робітників і службовців була надзвичайна: добре упоряджені з санітарного боку казарми (для робітників), парові лазні, розкішний шпиталь із багатою аптекою, прекрасна церква, бібліотека, школа з 150 учнями, що їм викладали учителі, які здебільшого мали університетську освіту» – все це за тих часів було чудом. Шевченко був усім цим так захоплений, що, коли оглянув школу, то, обійнявши й поцілувавши Яхненка, з почуттям промовив: «Батьку! Що ти тут наробив!» – і на очах його показалися сльози. Зворушення поета було зрозуміле: світлі враження з перебування в Городищі були потвердженням багатьох його переконань, його віри в творчі сили свого народу, підставою надій на його світле нове творче життя по тому, як він звільниться з путів неволі.
На засланні в розпачі кликав до Бога:
Дай мені хоч глянуть
На народ отой убитий,
На тую Украйну!
А коли приїхав і глянув, то пережив серцем не одну тяжку муку.
Їхав і тепер до рідної Кирилівки, щоб іще раз побачити, як його брати й сестри
І діточок своїх ведуть…
Під’їхавши до батьківської хати, де виріс і звідки його вигнала лиха мачуха, обіймав і цілував Микитину жінку Палажку, що була сама вдома. Сльози текли з його очей, і не міг нічого вимовити із зворушення. Стара хата похилилася, дерева коло хати, що їх пам’ятав і на засланні так яскраво описував, згадуючи своє дитинство, були позрубані. Розпитуючи братову про її життя, нічого веселого не міг почути. Пішов потім до сестри Ярини. Як і Микитина жінка, так і Ярина збентежені були цією несподіваною зустріччю. Ярина оповідала потім:
«Я вже й не пам’ятаю, що зо мною діялося тоді! От ми сиділи на призьбі, він, сердешний, положив голову мені на коліна, та все просить, щоб я розказувала про своє життя гірке».
Тяжке було те сестрине життя і, оповідаючи його перебіг, наплакалася вона доволі, поки не довела оповідання до кінця – до смерти чоловіка-п’яниці, за яким їй гірко жилося і якому брат-поет ще за студентських часів свого життя грозився, що «коли він не схаменеться, то опиниться там, де йому й не снилось». Тішився, що сестра-невільниця тепер хоч від лихого чоловіка вільна.
Другого дня, на Петра, пішов до кирилівської церкви, де колись співав на крилосі, де читав псалтир над небіжчиками. По службі Божій його шкільні товариші поприходили до Микитиної хати. Вчора сестра Ярина, сьогодні всі розпитували його про те, «чи скоро вийде та воля». Що міг їм сказати?
Брат Йосип був жонатий із Мотрею Шевченківною (не родичкою, лише з однаковим прізвищем), що мала брата Варфоломея. Цей Варфоломей був економом чи управителем у кн. Лопухіна. Знав його поет перед тим дуже мало (якщо взагалі знав особисто), але пам’ятав, мабуть, добре його пророчу пересторогу: «буває, що за правду принудять за дев’ятими воротами гавкнуть». Від Кирилівки до Корсуня, де жив Варфоломей, було близько, і Шевченко поїхав до нього. Можливо, що ним керувало бажання побачитися із свояком, що «вибився в люди» з кріпаків, і бажання побачити чудові околиці річки Росі, а при тому всьому практичний і досвідчений Варфоломей був поетові потрібний як можливий помічник і певний дорадник у справі, що його тоді найбільше займала: він міг йому дуже помогти купити ґрунт під садибу над Дніпром, що його Шевченко, перебуваючи в Прохорівці, вже, здається, був наглянув. Мабуть, і брати поетові радили йому звернутися до Варфоломея. Десь 30 червня або 1 липня Шевченко приїхав до мальовничого Корсуня. Подобалась йому і родина свояка, і він сам, національно-освічений, як на сільську людину, і зарадний, – подобався й розкішний князівський парк на берегах скелястої красуні-Росі.
З короткою перервою прогостював тут Шевченко днів із десять, зрисовуючи старі дерева й мальовничі закутки в парку, бавлячись із дітьми Варфоломея, записуючи в альбомі цікаві пісні, що їх тут і в родині свояка, і поза нею чув, або просячи й інших їх собі записувати. Дорожній альбом поета збагатився і рисунками, і цікавими записами. 5 липня він виїздив на Черкащину до Межиріча, де жив поміщик Парчевський, у зв’язку з наміром придбати собі в нього ґрунт між селом Пекарями й Каневом. Зараз же знову вернувся до Корсуня, а 9 липня або 10 вранці знов прибув до Межиріча й другого дня з управителем Парчевського Вольським поїхав до урочища Мотовилівщина над Дніпром, за селом Пекарями.
Була це гора з плескуватим високим підніжжям-терасою – місце і дуже мальовниче, і догідне для збудування хати. Приїхали сюди Шевченко і Вольський із землеміром, і коли скінчили обмір ґрунту, Шевченко почав усіх частувати. Ще перед тим несподівано прибули туди нібито на полювання родич землеміра Козловський і ще якийсь панок, обидва – службовці межиріцьких маєтків Парчевського, поляки. Козловський з’явився у фраку й білих рукавичках. Шевченка насмішила поява «такого франта» серед гір і лісу, і він почав його гостро висміювати, але потім, бачачи, що Козловський ображається, Шевченко його перепросив, і коли всі приступили до закуски, то він і «франта у фраку» запросив до гурту. Коли всі добре підпили, то розпочалися розмови, які стали приводом до того, що Шевченка 13 липня заарештувала поліція, нібито за «богохульство».