4. Провина фальшивих «друзів» Шевченка

Олександр Дорошкевич

Хто ж винен у трагічній, болючій розв’язці цього останнього Шевченкового роману? Ще більше, як це робив Кониський у своїй біографії, ми мусимо всю відповідальність скласти на ближче Шевченкове оточення, на тих його фальшивих «друзів», які своїми міщанськими головами не здібні були зрозуміти психіки великого поета й поклали собі за всяку ціну розірвати це сватання.

Тепер, мабуть, можна сказати, що тут першу скрипку грав Василь Білозерський, людина взагалі невеликого масштабу і чималою мірою зачеплена «непорушними» традиціями українського лівобережного поміщика. З наведених документів ми бачимо, що Білозерський (як і Матвій Симонов) був у Стрельні 27 липня, коли Шевченко освідчився Ликері, коли він признався Надії Забілиній, «що він любить сю дівчину і має одружитись з нею».

Уже 2-го серпня, тобто за кілька днів після цієї події, він у докладному листі інспірує М. Я. Макарова, виявляючи тим свою цілковиту поінформованість у справі. Протягом цих кількох днів він тричі був з Шевченком сам-на-сам, переконуючи його в недоцільності сватання і всіляко розчаровуючи в Ликериній постаті. Білозерському ретельно допомагали його сестри (він сам каже в листі, що це все «выведено из моих личных и сестриных наблюдений»), на чуття яких важко звіритись. Аджеж примітивізм мислення, класова обмеженість і міщанські забобони Олександри Кулішевої надто відомі всім, хто мав терпіння й упертість знайомитись з її листуванням, велерічивим і беззмістовним, з її «мемуарами», неправдивими й мстивими.

Переживаючи саме тоді глибоку моральну депресію в зв’язку з новими захопленнями свого чоловіка, II. Куліша, вона, звичайно, не могла оцінити Шевченкових намірів інакше, як з погляду традиційного «буржуазного щастя». Несвідомо навіть для себе вона збільшувала негативні риси Ликериної вдачі, помічаючи їх лише після того, як вона стала за Шевченкову наречену. Її позиція зрештою цілком збігається з позицією Надії Забілиної, гостро-вороже ж тенденційне ставлення Надії Михайлівни до Ликери виразно бринить в її листі до Макарова, а вузько міщанський світогляд виступає хоча б у тих сценах, що їх описує в своїх споминах її дочка Н. Кибальчич.

Таким чином, не нормальний розвиток відносин між поетом і Ликерою, а розрив за всяку ціну – ось що стало завданням Білозерських. Як шлях до цього, був метод відволікання справи, з відповідним посиланням на від’їзд Ликериного хазяїна М. Я. Макарова. Що це відволікання в інтересах шлюбних традицій конче потрібне, Білозерські переконали й Шевченка. З цього погляду дуже характерний Шевченків лист до М. Я. Макарова з 30. VII. 1860. З одного боку він по-наївному щиро заявляє, не знаючи гіркої правди:

«Бог в лиці Надежди і Александри Михайловни помагає мені одружитися з вашою дочкою і сестрою Ликерою»…

А потім з сумом додає, не підозрюючи тут жадної інспірації:

«Бо вона (Ликера) 28 июля при купних наших друзьях сказала вона мені, що без братнього і батьківського вашого святого слова вона не дасть мені свого такого ж слова (розумна і щира душа)».

Кінець-кінцем Шевченко був переконаний, що йому побратись можна буде тільки після Покрови (тобто після 1-го жовтня) [Лист до В. Шевченка. Листування (III том), с. 194].

За розрив Білозерські завзято агітують перед М. Я. Макаровим, у руках якого був формальний дозвіл на шлюб. Макаров у цей час перебував за кордоном, лікуючись в Аахені. 17 серпня р. 1860 Макаров писав М. О. Марковичевій: «Я остаюсь в Аахене до 1-го сентября нового стиля безвыездно, а 1-го сентября возвращаюсь прямо в Петербург» [Твори Марка Вовчка, т. IV, с. 387].

Невідомо, чому він затримався за кордоном і коли саме повернувся додому; можливо, що сентенція В. Білозерського («время тут много значит» і і передчуття Ол. Кулішевої («А мы говорили, что тоже не считали нужным говорить о том, что еще не окончено») вплинули на Макарова і він вичікував в Аахені кінця закрученої в Петербурзі гри. Цю думку деякою мірою стверджує і лист Тургенєва до Анненкова з 31. VIII. 1860 з характерною допискою Анненкова:

«Боюсь только, как бы это письмо не застало вас уже в Аахене, так как, по письму таинственной Марьи Александровны (Марко Вовчок), Макаров поскакал расстраивать свадьбу Шевченка».

І примітка Анненкова:

«При моем отъезде из Аахена, Н. Я. Макаров еще оставался там, так как свадьба Шевченка с горничной девушкой графини Ка-ой расстроилась сама собой за отказом невесты» [П. В. Анненков – Шесть лет переписки с И. С. Тургеневым. «Вестник Европы», 1885, т. II. с. 474].

Це цікаве свідчення, на яке зовсім не посилались попередні дослідники цього питання.

Виходить, що історією Шевченкового сватання цікавились інші члени гуртка Карташевської – Тургенєв, Анненков, Марко Вовчок – і брали найближчу участь у розв’язуванні цього прикрого епізоду. А друге – що Тургенєв чітко з’ясував «цілеве завдання» М. Я. Макарова: «расстроить свадьбу Шевченка». Його «батьківські» культурні листи до Шевченка й Ликери, що їх наводить М. Чалий у своїй книзі, – то тільки певний тактичний прийом, розрахований на те, щоб затягти формальний бік шлюбу і тим збільшити шанси на розрив. І ці свої батьківські поради Макаров зробив під цілковитим впливом В. Білозерського.

Це легко довідатися з такої порівняльної таблиці:

Отже зовнішня «принципова» згода, а поруч із цим серйозна облога знесиленого і самотнього поета – от тактика його найближчого оточення. Поруч з такими «прихильними» листами Шевченкові й Ликері, М. Макаров того ж дня (13/25 серпня 1860 р.) виявляє справжній (не дипломатичний тільки!) свій настрій у листі до Надії Михайлівни, відповідаючи на одержані листи Білозерських :

«Боже мій… Боже мій… Що то Ви допустили скоїтись, добріша, любезніша Надія Михайлівна!.. Чудно і грішно сказати, але коли б Ликера поластилась жареною куркою і віддалась лакеєві, кишені котрого мабуть і досі мають знаки тієї птиці, то серце моє не було б так розбите, як воно тепер розбилось, при читанні остатніх одержаних мною писем. Я не можу сказати, щоб знав Ликеру так як Ви, – але я давно розгадав її. Яке погане літо!.. Який тяжкий час!..» [Цього листа подає Н. Кибальчич («Зоря», 1892, № 5, с. 83), не згадуючи прізвища Макарова, але з тексту листа неважко вгадати його автора, як це й зробив Кониський (II, 352)]

Соромливу завуальованість В. Білозерського (і Ол. Кулішевої) М. Макаров розкриває в цьому листі з усім цинізмом і одвертістю: поза поетом, присипляючи його довір’я, творилася глибока інтрига за цілковитою запорукою членів найближчого його оточення. Цікаво, що цим методом двоєдушності простували й інші близькі Шевченкові люди, напр. Михайло й Олександер Лазаревські: відповідаючи на щирого, суто родинного листа Шевченкового з 28.08.1860 [Листування, с. 919] цілковитою і зворушливою згодою [Листування, 334], старенька А. О. Лазаревська разом із тим радить синам:

«Если вы и многие находят невыгодною женитьбу Шевченка, то почему его не отвлекут; мне кажется, что он Михайла и Василя послушал бы, вот попробуйте уговорить его» [Катерина Лазаревська. – Шевченко і брати Лазаревські. «Україна», 1928, І, с. 51].

Усі, хто був тоді в Петербурзі, і «отвлекали» і «умовляли» поета всіма способами. Не дивно, що внаслідок цих консолідованих дій стався розрив між Шевченком і Ликерою, хоч поет заховав свою наречену раніше в К. Іванової, а потім (як згадує в своїй статті М. М. Макаров)

«нанял для нее отдельную квартиру, кажется где-то на Офицерской, и обставил ее со всей роскошью, какую только позволяли его скудные средства».

Перейдім тепер до розгляду фінальної сцени. Розрив стався десь у першій половині вересня, цілком несподівано для поета. Ми можемо навіть точніше вказати ці повні трагічних переживань дні. Ще 6-го вересня Шевченко сповіщає Макарова про те, що до приїзду Макарова і Карташевської («До Вашого з В. Я. благословенія») він перевіз Ликеру до К. Іванової, також у листі до Н. Забілиної іменує Ликеру «любою», а вже 14-го присвячує Макарову свій відомий вірш «Барвінок цвів і зеленів», звідки розрив виступає, як факт доконаний. Докладніше переказує про цю подію М. Карташевська в своєму листі до В. Аксакової з 13. IX. Уривок цей, що я його вперше опублікував р. 1926, дозволю собі тут навести з огляду на його інтерес.

13 IX 1860. Знаешь, какой еще сюрприз нас ожидал здесь? Свадьба Шевченки расстроилась, и я рада за эту бедную Лукерью. Какая дрянь и подлец должен быть этот Шевченко! Он горький пьяница, и вот недавно он ее уговорил поехать с ним гулять на острова, завел ее в трактир и напился пьян; возвращаясь домой, опять напился и в этом виде едва не поколотил ее, приказывая ей служить ему, как служит горничная своим господам. Но Лукерья недаром сама казачка и раболепного духа не имеет. Она вовсе ему не подчинилась, у них вышла ссора, и она объявила, что ни за что за него не идет.

Андр. Ник. (Маркович) должен был в это дело вмешаться, узнать решительно, как они хотят, сделать даже очную ставку. И тот и другой в восхищеньи, что расходятся. Он говорит, что она очень нервная и беспорядлива, что у ней в комнате все не прибрано и что он такой жены не желает. Странная взыскательность для такого, как Шевченко. Она же не хочет выходить за пьяницу и буяна.

И все-же остается пожалеть бедную Лукерью. Хороша она будет горничная, после этого, что у ней на уме. Надобно было ему вскружить ей голову всей этой историей. Сколько он заказал ей костюмов, и так как он живописец, то всякий костюм он сначала сам рисовал и по своему заказывал. Но все это и все подарки он требует назад.

Отже, коли взяти на увагу вислів Карташевської «недавно» (тобто не сьогодні і не вчора), а також кілька днів прикинути на окреме життя Ликерине десь на Офіцерській вулиці, то можна вважати, що ця подія сталася 9-11 вересня р. 1860.

Чому ж, зрештою, стався цей розрив 9-11 вересня, коли «передшлюбний період» мав тривати аж до 1-го жовтня? Про це існує кілька версій. Тургенєв і його коло (Анненков) кажуть, що Ликера «отказала своєму жениху», бо її «вероятно, запугали немолодые лета Шевченка, его нетрезвость и крутой нрав». Щось подібне каже й М. Карташевська, заявляючи, ніби Ликера «объявила, что ни за что за него не идет» і ніби безпосередньою причиною сварки був черговий дебош Шевченка десь у шинку на островах.

Правда, Карташевська трохи суперечить собі далі, де переказує: «И тот и другой в восхищеньи. что расходятся», але ж основна її концепція сумнівів не викликає. Ця суперечність найбільше і виступає з того, що. як видно, Карташевська переказує плітки, які ходили з приводу цієї події між тодішнім петербурзьким громадянством, ворожим до поета, а не на власні очі бачене.

Карташевську ми в цих записах розуміємо як людину, що радіє з Шевченкової невдачі: усі її побоювання й хвилювання обмежуються тим, що з Ликери після цієї події вже не буде гарної покоївки. Вона належить до тих же земляків і землячок (а надто панночок), про яких писав поет своєму братові Варфоломеєві 22 серпня, що вони, почувши про Шевченкові наміри, «ще трошки подурнішали». Проте вартість цього листа, не зважаючи на його класово-дворянський тон, у тому, що це єдиний документ, де про момент розриву переказується безпосередньо, за кілька днів після події.

Цікаво, що цю саму версію, тільки з додатком нових вигаданих епізодів, повторює відомий П. Мартос у своїх реакційних «Эпизодах из жизни Шевченка»:

«Лукерья, вследствие этого важного события, как невеста великого человека, сделалась Лукерьей Ивановной и ездила в карете, но в один прекрасный вечер Шевченко, пьяный, сильно побивши свою невесту, прогнал ее от себя. Она вновь обратилась в Лукерью просто и опять поступила в горничные».

Ця версія безперечно виникла серед реакційно-поміщицьких кіл, які бачили в Шевченкові свого класового ворога і намагались усяково його здискредитувати.

Другу версію подає Н. Кибальчич – ніби причиною розходження була неохайність, нечепурність Ликерина, якої не міг терпіти Шевченко. Що така версія якусь підставу в собі має, доводить Карташевська своїм листом, де подає, між іншим, і другий черговий варіант сенсаційної події:

«Он говорит, что она очень нервная и безпорядлива, что у ней в комнате все не прибрано и что он такой жены не желает».

Проте цілковиту рацію має Кониський (II, 355), коли відмовляється навіть змагатися з цим кепсько збудованим варіантом: факт, що Ликера «не причесана или заспана» (на це вказує в своєму листі Олександра Кулішева), аніяк не міг бути головною пружиною цієї трагічної історії. З боку Н. Забілиної ця версія – свідоме бажання затушкувати дійсну причину розриву.

Нарешті третю версію обстоює в цитованій статті М. М. Макаров:

«Для научной подготовки своей невесты он подыскал какого-то учителя, так как признавал себя неспособным в деле преподавания. Сам Шевченко жил тогда в здании академии художеств и невесту свою навещал ежедневно, в свободные часи. И вот однажды, придя к ней в неурочное время, он застал ее с нанятым для нее педагогом… далеко не за уроками… Это был совершенно неожиданный и страшный удар для Шевченка, разрушивший самые его заветные мечты о тихой семейной жизни на родной Украине и, кроме того, нанесшей глубокую рану его чуткому самолюбию».

Що Шевченко запросив для свого подружжя спеціального вчителя – це дуже цікавий факт, відомий іще, скільки знаємо, з наведених споминів В. Карташевської (тобто з одного «макаровського» джерела). Ми тільки знаємо з Шевченкового листа до В. В. Тарновського (7. VIII. 1860), що поет хотів познайомити свою наречену з своєю письменницькою роботою, втягти її – ми би сказали тепер – у процес свого виробництва: Шевченко дарує сто примірників «Кобзаря» і від її (також від свого) імені прохає 50 примірників передати чернігівським недільним школам, а 50 київським [мені здасться, що цим подарунком треба з’ясувати оте настирливе бажання Шевченка стягти з Ликери 4 карб. і вимогу надіслати їх «от своего имени» до Чернігова. Можливо, що частину цих «Кобзарів» Ликера десь поділа, тому й зрозуміла Шевченкова сентенція: «Цією ціною окупить вона і свою і мою погану славу». Пор. нотатку М. Н[овицького] в «Листуванні», с. 932].

Шевченко передає їй граматку і бере вчителя. На жаль, ці заходи Шевченкові, як видно з Ликериних мемуарів, не дали певних наслідків [ось як з’ясовує це питання з Ликериних слів уже р. 1911 Ів. Белоусов: «Из разговора с Лукерьей Ивановной мне стало ясно, что она очень мало помнила своего жениха. В то время, когда он сватался к ней, она не могла понять его значения и просто считала его «паном», – лысым, сердитым, но, как она предполагала, богатым, – и это ей льстило: она, простая крепостная девка, горничная, слуга – сама будет госпожей…» «Литературная среда. Воспоминания 1880 – 1908». С. 343], але характерні для того, щоб з’ясувати, як саме уявляв собі Шевченко своє майбутнє подружжя.

У Макарова і Карташевської ловеласом і переможцем над Ликерою виступає вчитель. У К. Юнге, як знаємо, фігурує інший персонаж: «И вдруг светлым надеждам поета грубо был положен конец: он застал Лукерью en flagrant délit». Про льокаїв же згадує і Н. Кибальчич, хоч і не робить з своєї характеристики ширших висновків:

«Ходила вона завсігди невмивана, з чорною шиєю і нечесаними косами; проте була дуже кокетна і любила красуватись своїм тонким, гнучким станом, задля чого надівала шнурівку під вишитою сорочкою і заводила любовні інтриги з сусідськими лакеями, що таскали їй на гостинець жарену дичину у кишенях» [«Зоря», 1892, № 5, с. 83. «Ветреною» іменує Ликеру Ол. Кулішева в своєму листі, а Н. Забілина докоряє їй за «вечорниці» з москалями].

Досить докладно наводить цю ж причину розриву С. Крапівіна в своїх споминах «Жуткий вечер из жизни Т. Г. Шевченка» [«Пчела» 1878, № 5, с. 66]; цю версію цілком приймає М. Чалий.

«По его же собственным словам, она иногда бывала до такой степени груба и даже цинична во время заигрыванья с нею дворовых ловеласов, что у него «якось погано скребло на серці». Однажды, например, он совершенно нечаянно увидел, что его будущая «дружина» подвергается безцеремонному анатомическому осмотру какого-то неспециалиста по медицине, что, разумеется, оскорбило Тараса Григорьевича и за его «каторжну личину, Луцьку», не остававшуюся в долгу у анатома, и за себя лично, как ее нареченого жениха.

При первой же встрече один на один он упрекнул ее в том, что она «не шанує» – не уважает своего тела и допускает подобное обращенИе с собою; но она ответила ему смехом и… обещанием, что «цього добра» довольно еще останется и на его, значит, мужнину долю… Оттого, говорит, меня и примечают, что я молодая, красивая и мякенькая; а меня, не бойтесь, не убудет. Еще, говорит, и венца не видали, а вы уже беретесь, паночку, меня бедную муштровать по-своему».

Цілком ясно, що в цьому оповіданні С. Крапівіна, переказуючи про київське життя поета р. 1859, подає просто одну з мандрівних тоді версій. І от ця нова варіація «популярної» легенди несе нову мотивацію розриву: «нефахівець у медицині», «лобуряка» («лоботряс»).

Нарешті мусимо сказати, що деякі дослідники (Кониський) не беруться тлумачити цього факту: «що саме спричинилося розцуранню, нестеменно певної відповіді не маємо». Сама Ликера в розмові з К. В. Шероцьким дуже плутано освітлює цей епізод, ніби уникаючи чіткої відповіді. Вона виразно тільки обвинувачує в цьому найближче Шевченкове оточення: Кулішева ніби казала їй про поета: «Ти не знаєш його. Він сибіряка й п’яниця», а Макаров її «хотів собі приобрісти». У розмові з І. Белоусовим Ликера деталізувала цю свою тезу:

«А дальше Лукерья Ивановна жаловалась, что их разлучили по злобе паны, которых Тарас Григорьевич не любил и рассказывал про них много нехороших вещей: за это паны все делали на зло Тарасу Григорьевичу и не хотели сделать того, что он хотел» [Литературная среда, с. 248].

Ликера вірно тут намацує певні настрої найближчого оточення – про це ми не раз говорили на попередніх сторінках, але це не позбавляє пізніх мемуарів Гликерії Івановни Яковлевої тенденції затьмарити, «замазати» в цьому епізоді її індивідуальну вину.

Яка ж з цих версій, на підставі досі відомих матеріалів, найбільше наближається до правди? Перш за все, цілком ясно, що не Ликера «відмовила» своєму нареченому, а сам Шевченко, з болем сердечним і надривом, зірвав з нею всякі зносини, вимагаючи навіть повернення всіх своїх, щирим чуттям виповнених, подарунків. Я цілком одкидаю першу версію – про Шевченків бешкет, бо вона надто відгонить тенденцією пояснити відомим лихом Шевченковим і цей конкретний випадок, та й його далеко не всі мемуаристи стверджують. Можна припустити, що неохайність була властива Ликері, бо цей мотив бринить у кількох спогадах, але ж ця риса могла бути одною з причин розходження, навряд навіть чи головнішою: спомини Н. Кибальчич безперечно перебільшують цей епізод. Надто серйозно ставився поет до одруження, щоб міг так необмірковано його зірвати, та ще з причини, яка надається до виправлення.

І от, мені здається, що версія Макарова і Крапівіної, яка вже має за собою певну традицію, найсильніша, найнатуральніша серед усіх інших: це фліртування, залицяння Ликери, і саме тоді, як поет не дозволяв собі зневажливої про неї думки, як він високо ідеалізував її в своєму листуванні і поетичних творах. Це, справді, могло просвітлити його затканий пристрастю розум і трагічно ствердити ті наклепи й нашіптування, що вже їх давно й постійно він чув від своїх приятелів.

І тут роль того оточення, «громадянства», справді таки негативна: воно раділо тоді, коли поет переживав пароксизми повної розпуки. Я не можу пристати остаточно на думку П. Зайцева, який навіть обвинувачував декого з Шевченкових приятелів у симуляції цієї Ликериної «зради» – не можу тому, то не маю безсумнівних документальних фактів. Але що події з самого початку, принаймні з 27-го липня, розгорталися саме в цьому напрямі – сумніву немає. Хто тут винен – В. Білозерський. М. Макаров чи А. Маркович – це зрештою річ зовсім другорядна [про останніх двох говорить Ол. Кулішева в листі до газети «Биржевые ведомости», написаному з приводу споминів Брешко-Брешковського (цього листа «Б. в.» я здобути не міг, а цитую з «Киевской старины», 1904, 7-8, с. 24): «К сожалению, Н. Я. Макарова (брат г-жи Карташевской), который все знал и с которым моя сестра поэтому поводу вела переписку, нет уже в живых. Остался только один свидетель, это сенатор Андрей Николаевпч Маркович, близкий нам и бывавший у пас». Тут Ол. Кулішева стверджує правдивість споминів Н. Кибальчич, але ж кількома рядками вище заявляє, ніби «тогда Лукерья была уже невестой Шевченка, и следовательно, советоваться со мной ей не было надобности». Цим твердженням Ол. Кулішева заперечує факт поданого нижче свого листа до Макарова, тим самим знецінюючи свою заяву щодо споминів Н. Кибальчич].

Важливо те, що заміри людей, соціально чужих поетові, нарешті здійснилися хоч би що: поет не розвіяв своєї трагічної ізольованості й самотності, як він того здавна бажав. Чи вони справді «інсценували» цю зраду своєї покоївки, чи тільки гіпнотизували й переконували безпорадного поета, – ми про це певно не знаємо і ніколи, мабуть, про це не довідаємося. Та й яку це ціну має? Ми встановили головне: в гарячковому, одчайдушному замірі скласти собі нове оточення, яке відповідало б його соціальній природі, поет зазнав гіркої й остаточної поразки. Опінія добре організованого, хоч і надламаного вже тоді суспільства ще раз перемогла. Ніби на початку справді здавалося, кажучи словами Ол. Кулішевої, що «він створив собі ідеал і не хоче глянути звичайними очима». Ідеал жорстокими, безпардонними руками розбито, і образ прекрасної Дульцінеї в надто прозаїчному вигляді опинився перед сумними очима нашого романтика.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 194 – 203.