2. Джерела про відносини Ликери й Шевченка
Олександр Дорошкевич
Варт перш за все нагадати про дати й побутові обставини в цій історії, щоб потім особливо уважно визначити такі непевні в мемуарній літературі моменти: 1) час знайомства Шевченка з Ликерою; 2) постать самої Ликери; 3) обставини Ликериного життя в стані поетової «нареченої»; 4) причини розриву Шевченка з нареченою; 5) поетичні на цю подію відгуки. У цьому розділі своєї статті я наведу кілька вірогідних споминів і документів про цю справу.
Найпевнішу версію початкової стадії дає син М. Я. Макарова, Микола Миколович Макаров (1863 – 1917), у статті «Последняя любовь Тараса Григорьевича Шевченко (из семейного архива)»; ці матеріали «из семейного архива» були в руках М. К. Чалого, коли він компонував свою відому книгу («Жизнь и произведения Тараса Шевченка», 1882), але Чалий так довільно цитував ці матеріали, що викликав справедливі нарікання наступних дослідників [як Кониський у своїй «Хроніці» (2, 342) і П. Зайцев («Русский библиофил», 1914, І, с. 22, прим. 1)]. Цю свою статтю М. М. Макаров свого часу видрукував у маловідомому виданні, про що навіть не знали дослідники [про це маємо коротенькі звістки в журналах: «Киевская старина», 1899, кн. 10, с. 25-26 (документи), і «Літературно-науковий вісник», 1900, І, с. 66. Оригінал цієї статті р. 1926 переслав мені зять М. М. Макарова – І. П. Голубйов, якому я й на цьому місці складаю свою подяку. Між іншим, у рукописному відділі ВБУ (III, № 7825) зберігається лист М. М. Макарова з 17. X. 1889 до редакції журналу «Киевская старина» з пропозицією передати цю статтю й оригінали Шевченкових листів, але з невідомих причин стаття в журналі «К. Старина» не появилася]; отже ці перекази Макарова мають чималу фактичну вагу, хоч і складав він їх, очевидно, на підставі усної традиції. Наведу кілька уривків з цієї статті.
«За год с небольшим до смерти Тараса Григорьевича, в зиму 1859-60 года, случилось событие, само по себе довольно мало важное, но по своим последствиям имевшее несомненное влияние на преждевременную кончину талантливого поэта.
Событие это до сего времени в достаточной степени не освещено; по крайней мере, почти во всех, до настоящего времени вышедших жизнеописаниях Шевченка, в конце замечается существенный пробел: в них или вовсе не говорится, или упоминается только вскользь о его последнем увлечении, его несчастной или, вернее, злополучной любви к крепостной девушке моего покойного отца. Николая Яковлевича Макарова, некоей Лукерьи Полусмаковой…
… Дело в том, что к концу [18]59 года, к праздникам Рождества, в Петербург из Полтавской губернии перебралась моя бабушка по отцу, Анастасия Александровна Макарова, захватившая с собою, в качестве горничной, крепостную девушку Лукерью Полусмакову.
В Петербурге бабушка поселилась у своей замужней дочери, моей тетки, Варвары Яковлевны Карташевской, жившей с мужем на углу Ямской и Малой Московской, в большом доме, принадлежавшем семье Карташевских и населенном исключительно членами этой многочисленной семьи.
Квартира моей тетки или, вернее, ее мужа, ныне покойного Владимира Григорьевича Карташевского, в то время смело могла быть названа «литературною», так как в ней, по крайней мере, раз в неделю сходилась поиграть в карти, поболтать и поужинать компания. членами которой состояли: Тургенев, Писемский, Некрасов, Ф. И. Тютчев, критик П. В. Анненков, который потом и породнился с нашей семьей, женившись на сестре моей бабушки Глафире Александровне, урожденной Ракович, украинская писательница Маркович, известная под псевдонимом Марко Вовчок, историк Кулиш и многие другие лица, имевшие соприкосновение с этим кружком.
Нечего и говорить, каким желанным гостем был там Тарас Григорьевич Шевченко. К этому времени относится первая из сохранившихся записок Шевченка к моєму отцу, в которой идет речь именно об одном из таких вечеров… [7.02.1860. Т. Шевченко – Листування, с. 182. або в моїй статті «Життя й революція», 1926, 9, с. 77]
Вскоре по прибытии в Петербург вывезенная бабушкой Лукерья заболела какой-то накожной болезнью и была помещена в больницу.
Болезнь оказалась просто-напросто чесоткой, и Лукерья через несколько времени вышла из больницы. значительно переменившись к лучшему по внешности, т. е. белая и румяная. Она была высокого роста, статная, то что называется belle femme, имела хорошую косу, красивые глаза и белые зубы; но, – и в этом сходятся все свидетельства очевидцев, – она не отличалась правильными чертами лица или оригинальностью выражения, а являла из себя самый ординарный тип простой украинской крестьянской девушки.
Появление Лукерьи в ее преобразованном больницею виде навело отца моего на роковую мысль. Желая особенно угодить Шевченку, он вздумал сшить для Лукерьи настоящее украинское платье, со всеми его яркими и пестрыми атрибутами, с тем, чтобы она в этом наряде прислуживала за столом, когда в числе гостей будет Шевченко. Подобная затея легко могла прийти в голову ярому украинофилу; на Шевченко же она произвела совершенно неожиданное впечатление, необыкновенные последствия которого читатель сейчас узнает со слов очевидцев.
Мне остается только пояснить, что, за отъездом бабушки и выездом семьи Карташевских и отца моего на лето за границу, Лукерья была помещена к двум сестрам Василия Михайловича Белозерского: Александре Михайловне Кулиш и Надежде Михайловне Забело, которые в это лето нанимали дачу в Стрельне и вели общее хозяйство».
«Он признался», – згадує друга мемуаристка В. Я. Карташевська, – «что на старости лет ему хотелось бы жениться и иметь такую обстановку с хаткой и садиком. На его горе, в [18]59 году maman приехала ко мне и привезла с собою Лукерию. Она ему очень понравилась. Действительно, она была молода, свежа, но я уверяла его, что нравственно она ничего не стоит; ко всем своим недостаткам она была очень ленива.
Он поэтизировал се и говорил, что все эти недостатки пройдут, когда она будет чувствовать себя свободной. Он ошибался. По приезде моем в Петербург, я просила братьев дать лакею Николаю свободу, а позже и Лукерии дали свободу. Это не изменило ее к лучшему.
Я вспомнила, что Лукерья приехала в Петербург совсем больная: доктор объявил у ней чахотку (?). Мы все потревожились, и добрый Nicolas сам отвез ее в больницу, где она провела шесть недель. После болезни она очень расцвела, и бедный Шевченко более прежнего влюбился.
Весной в [18]60-м году я с больным мужем уехала за границу, а Лукерью поместила у жены Кулиша. Там Лукерья не хотела работать, и Шевченко перевез ее к своим приятельницам, m-me Ивановой, сестре графини Толстой. Ее там баловали и носили на руках. Нашли нужным взять ей учителя, который, как говорили, начал за ней ухаживать. Бедный Шевченко не выдержал, разбранил ее и прогнал. Лукерья писала мне за границу, что она умоляет меня опять взять се в услужение. Но я категорически отказала и советовала искать места [Из воспоминаний В. Я. Карташевской о Т. Г. Шевченке. «Киевская старина, 1900, № 2, с. 62].
Третю редакцію цього епізода дає Катерина Юнге, дочка гр. Толстого й авторка теплих про Шевченка споминів.
«Моя тетя, Екатерина Ивановна, также подробно описывала смерть и похороны Шевченка. Она говорила о тех огорчениях. которые ускорили его кончину. Огорчения эти, вследствие которых он, по словам тети, и запил, причинила ему история с знаменитой Лукерьей.
Последняя была горничной в знакомом Шевченку доме, молодая, здоровая хохлушка. Увлекшийся мечтатель соткал себе целую поэму на самой грубой канве: простую девку он, своим поэтическим воображением, превратил в чистую, непосредственную представительницу украинского народа, с которым он жаждал слиться, который хотел соединить с интеллигенцией; в той же девушке видел он и залог идиллического личного, долгожданного счастья.
Тетя и друзья предупреждали его, но он не слушал, не верил, и Лукерья сделалась его невестой. Т. Гр. просил тетю, чтобы она у себя поместила Лукерью до свадьбы; зная эту девушку и предвидя всему этому дурной конец, она не согласилась, но помогла невесте найти квартиру и устроиться. Шевченко ежедневно бывал у нее, но никогда не оставался позднее девяти часов вечера, чтобы не компрометировать девушку, которую уважал и ставил так высоко.
И вдруг светлым надеждам поэта грубо был положен конец: он застал Лукерью en flagrant délit с лакеем. Когда она увидела, что поправить этого дела уже нельзя, то отвечала нагло: «Разве я бы я за тебя, такого «старого та поганого» пошла, кабы не подарки, да не то, чтобы быть барыней?» В слишком глубокую грязь упал он с той вышины, куда занесли его орлиные крылья» [Воспоминания Е. Ф. Юнге, урожден. граф. Толстой. 1843-1863. К-во «Сфинкс», без року, с. 312-313].
Близький до прихильних поетові споминів К. Юнге варіант дає П. Чубинський, що його друкує М. Мікешин у своєму журналі «Пчела» при Ликериному портреті (1878 р., с. 31). Цей переказ цікавий тим, що вийшов трохи з іншого середовища – від Костомарова й Чубинського, але коли згадати, що К. Юнге була в приятельських стосунках з Костомаровим, то можна не помилитись, що тут спільне джерело (роль П. Чубинського тут неясна). Подаю тут уривок з цього рідкого видання:
Осенью 1860 года, в одном знакомом семействе, он встретил горничную девушку – Лукерью и встретил в весьма привлекательной обстановке: дивчина была недурна, довольно полна, в изящном малорусском костюме; семейство, в котором она жила, восхищалось ею и не пожалело издержек на довольно дорогой и изящный костюм. Тарас Григорьевич пленился дивчиной и вообразил ее себе цельной натурой, изящным самородком, посватался и сватовство его было принято.
Он хотел развивать ее и снабжал книгами (она была полуграмотгна), но, как видно, интересы мысли не очень волновали дивчину и городская обстановка – среди лакеев и горничных не могла ее не деморализовать. Шевченко скоро разочаровался. Н. И. Костомаров, встретясь с ним после сватовства, в театре, где давали любимую Тарасом Григорьевичем оперу «Вильгельм Телль», спросил: коли ж твоє весілля? – Мабуть тоді, коли і твоє.
Затем, в один из антрактов, он объяснил, что это была история Дон-Кихота с Дульцинеей, влюбившегося в воображении и видевшего в дивчине не то, чем она была. Разочарование Шевченка повело к тому, что он даже хотел уничтожить портрет своей бывшей невесты, но заботливая рука спасла его и сохранила, как память об этом запоздалом увлечении маститого певца Украйны».
Найдовші перекази про всю цю історію, яка, видно, сильно схвилювала петербурзьке буржуазне громадянство, ми маємо в спогадах Надії Кибальчич, доньки Н. М. Забілиної [Воспоминания о Т. Г. Шевченко (из рассказов моей матери). «Киевская старина», 1890, № 2, с. 175-184, і «Зоря», 1892, № 5, с. 82-86] і в листах «дієвих осіб» – Ол. Кулішевої, Н. Забілиної, Л. Полусмакової і В. Білозерського, що їх в уривках навів Чалий [Жизнь и произведения Т. Шевченка, 1882, с. 163 – 172], а згодом я в своїй статті [«Життя й революція», 1926, № 9], і друкую додатком тут. Наведімо з першої статті, з фактичного боку не скрізь певної, деякі уривки. Ось характеристика Ликериної вдачі:
«Ликера з першої ж пори показалась дівчиною лінивою, не чепурною і дуже легкодушною (в російському тексті: «ветреною»). Вставала вона ранком пізніше як мати, нічого у кімнатах не робила і тільки одно – усе вишивала якісь листви, що немов би то їй загадала її пані. Ходила вона завсігди невмивана, з чорною шиєю і нечесаними косами; проте була дуже кокетна і любила красуватись своїм тонким гнучким станом, задля чого надівала шнурівку під вишитою сорочкою, і заводила любовні інтриги з сусідськими лакеями, що таскали їй на гостинець жарену дичину в кишенях…
Ликері годі було років з двадцять, але красивою, у строгім змислі її не можна було назвати – так собі приємна, українського типу дівчина: середнього росту, кругловида, трохи веснянкувата, кароока, рот маленький, уста пишні, вишневі, коси густі, темно-русі… Тільки постать її, тонка у стану і пишна у плечах, була дуже гарна, і Ликера те добре знала… Зодягалась вона завсігди по-українському. Як на просту дівчину – додає мати – вона була дуже хитра й розумна».
Далі Надія Кибальчич із слів своєї матері переказує про сватання Шевченка до Ликери («… любить сю дівчину і має одружитись з нею»). здивування й «саботаж» з боку тимчасових Ликериних панів, про увагу Шевченка до своєї нареченої, переїзд Ликери на інше приміщення і про трагічний між ними розрив. Єфремов, компонуючи примітки до Шевченкових листів, уже зазначив перебіг подій у споминах Надії Кибальчич. Нам у подальших рядках доведеться констатувати й деякі недоладності в цих споминах. Проте в головному вони вірно визначають етапи цієї тяжкої історії і дають мало чи не єдиний своєю повнотою до них коментар.
У примітці я дозволю собі нанести найголовніші абзаци з листа Н. Кибальчич до редактора «Киев. старины» О. С Лашкевича 21. IX. 1889; вони подають цікаві нюанси до її друкованих редакцій.
Зная, как легко набросить тень на самое чистое, святое, и понимая, какую на посторонний взгляд двусмысленную роль мог играть Шевченко в своей романтической истории с Лукерьей, моя мать давно задумала написать свой «воспоминания», – тем более, что до нее дошли слухи, будто где-то и кем-то было уже напечатано об этом факте его жизни…
Но не имея сама времени, она поручила это мне, как пламенной, можно сказать «с колыбели» – почитательнице нашего незабвенного поэта и вообще особе склонной к литературному труду (в чем сама редакция могла многократно убедиться).
Имен особ, игравших в «романе» Шевченка известную роль, мать не желает печатать – также как и своего собственного, – на что редакции следует обратить внимание при печатании «писем» Шевченка, но так как вам нужно может быть их знать, она соглашается частным образом сообщить:
1) г-жа N. – Карташевская,
2) г. N. – ее брат – Макаров,
3) г. N. N. – их кузен – Маркевич,
4) графиня N. – Толстая.
Сестра матери – Александра Михайловна Кулиш, и первая ее встреча с Шевченком произошла в х. Мотроновке, Борзенского уезда, Черниговской губ.
Во всяком случае, если редакции понадобятся какие сведения, я с удовольствием сообщу их, если можно будет…
Мать старалась добросовестно передать, что ей известно было, если же и есть какая ошибка – погрешность ее памяти…» (Рукоп. відділ ВБУ, III, № 7802).
Окрему групу документів становлять листи до М. Я. Макарова (що виїхав саме тоді за кордон, але найближчу участь брав у ліквідації цього сватання) таких осіб: самої Ликери – писаний рукою Олександри Кулішевої, Олександри Кулішевої, Надії Забілиної і Василя Білозерського. Ці листи варті того, щоб у них уважно вчитатись. З одного боку перед нами постає байдужа постать самої нареченої, яка не має певного плану щодо свого майбутнього і яку з усіх сил розраджують авторитетні в її очах люди. З другого боку єдиним фронтом виступає родина Білозерських, що їй довелося тут зіграти роль не цілком безстороннього інформатора і дорадника з панськими, мовляв Шевченко, забобонами.
Василь Білозерський і Олександра Михайлівна Кулішева принципово ніби визнають слушність соціального добору для Шевченка:
«Действительно для Тараса Григорьевича (пише В. Білозерський) нет другого выхода, как жениться на простой девушке и поселиться у себя на хуторе»…
Але тут же констатують різко негативні риси в Шевченковій обранці:
«Выбор его едва ли может принести счастье им обоим. Лукерья умна, в этом нет сомненья; но она видит в Т. Г. не более, как будущего старого мужа, который завезет ее куда-то, куда ей вовсе не хочется, и так мало она надеется быть довольной и счастливой, что не чувствует к нему даже признательности».
«Вы вообразить себе не можете, – додає Ол. Кулішева, – до чего я была изумлена не тем, что он хочет жениться на горничной, а тем, что он избрал себе в подруги Лукерию! Что на это сказать, зная отчасти очень незавидные качества, привившиеся к Лукерии посредством ли рабства или она от рождения так испорчена».
Найгірше характеризує Ликеру її фактична господиня на цей час, Надія Забілина (Білозерська), обвинуваючи її в розпусті, ледарстві, неслухняності: ця господиня, не зважаючи на кардинальну зміну в Ликериному стані, намагається
«нисколько не уступать ей й держаться тону прежнего, хозяйки с горничной, с которой говорю по-приятельски, но требую дела, хотя дела не бывает».
Отже принципова формула Білозерських у своїй першій частині («Для Тараса Григорьевича нет другого выхода, как жениться на простой девушке») цілком зникає перед другою частиною з її величезним арсеналом Ликериних хиб. Забігаючи трохи наперед, скажу, що в оцінці Білозерського виявилася його психіка дрібномаєткового хуторянина, трохи декласованого, тільки трохи покрапленого ідеологією українського різночинця-культурника. У своїй промові над Шевченковою труною Білозерський висловив це своє характерне здивування з могутньої постаті поета і цілковите його нерозуміння:
«Хто ж ти такий, що так орудував нами за життя свого, і правиш душею нашею і з сії труни тісної? На що ти жив у світі? Чом не затерла тебе гіркая доля, як перед тобою і за тобою позатирала вона чимало братів наших убогих і безталанних? Тепер зрозуміли і свої і чужі, на що здався твій вік недовгий» [«Основа.», 1801, кн. 3, с. 7].
Оскільки саме Білозерський не розумів стану Шевченкової психіки в цей час, доводить просте зіставлення одного абзацу з його листа й власного висловлювання поета. 2 серпня Білозерський авторитетно пише до М.Макарова:
«Я представляю себе состояние его души так: он недоволен своею поспешностью, сознает, что ошибся, что действительность не осуществит его надежд, но по самолюбию, по упрямству, по безвыходности своего положення не видит возможности сойти с дороги, на которую ступил, и втайне от себя самого (? О. Д.) желает, чтоб посторонняя сила свела его с опасного пути».
А майже одночасно, 5 серпня, Шевченко пише свою ліричну патетику, повну обурення супроти Ликериних панів і порадників:
Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа,
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі… («Ликері»).
Отже листи Білозерських, що ми їх уперше публікуємо без змін, дозволяють нам виявити ту «хитру механіку», якою оплутали його ніби найближчі його друзі, а насправді – люди, що не здолали піднестись над рівень своїх класових традицій і побутових забобонів.
Нарешті нам варто послухати й самих дієвих осіб цієї драми – Ликери Полусмакової і Тараса Шевченка. З опублікованих уже документів я дозволю собі нагадати дещо найцікавіше, найхарактерніше. Нижче я подаю лист Ликерин до Макарова, що його вперше опублікував Чалий; лист, безперечно, стилізований, перепущений через психіку Олександри Михайловни Куліш (Ганни Барвінок). Але крім того ми маємо Ликерині спомини, складені вже геть пізніше, коли життя потрощило міщанське щастя її царськосельської голярні і сама вона зрозуміла, з ким її мало не звела доля. Ці спомини ми маємо аж у трьох редакціях: першу – і найстаршу – переказав нам Брешко-Брешковський, що його відвідала Ликера ще р. 1904, тобто 44 роки після описуваних вище подій [«Биржевые ведомости», 1904 р. з 26 квітня, № 211 (вранішн. вип.), «Киевская старина», 1904, кн. 6, с. 121-122 («Документы»). Лист О. Кулішевої з приводу фейлетону Брешко-Брешковського див. у «К. Старине», 1904 р., 7 – 8, с. 24]; другу записав покійний К. В. Шероцький від Ликери в Петербурзі р. 1910 [Шевченкова наречена. «ЛНВ», 1911, II, с. 275 – 289]; нарешті, деякі уривки подав відомий перекладач Шевченкової поезії на російську мову І. Бєлоусов з р. 1911 [Пор. «Литературная среда. Воспоминания 1880 – 1928». М., 1928, с. 242 – 248]. З цих трьох редакцій певну вагу мають лише дві, бо зустріч Бєлоусова з Ликерою була досить випадкова й не виявила нових моментів у давньому епізоді.
У цих мемуарах звертає на себе увагу те, що Ликера докладно говорить про знаки «матеріальної» уваги Шевченка до неї, замовчуючи моменти духовного впливу:
«Він мені подарунки подавав. Ото він мені привіз з Федором перший подарок – шість пар козлових черевиків на шнурках, бо мої були з пальцями, і плед привіз, а після книжечку і дерев’яний хрестик гарної роботи… Він каблучки привіз. А на другу неділю привіз Євангеліє в білому перепльоті і з золотими замками. Затим привіз мені три низки коралів і сережки з медальйонами»…
Байдуже, що в інших спогадах не сходяться оті «знаки уваги», проте мав рацію П. Зайцев, коли заявив, що «Ликера була жадна до нарядів і грошей. Шевченко витрачав на придане їй великі гроші» [«Русский библиофил», 1914, І, с. 22]. Записна книжечка з власноручними записами великого поета, що її вперше подав П. Зайцев зі збірки С. Лазаревського (тепер вона належить Інститутові Т. Шевченка в Харкові і, свідчить, як «по-хазяйському» хотів Шевченко задовольнити власницькі інстинкти селянки Ликери Полусмакової.
З цих же споминів не видно, щоб Ликера любила поета. Розуміється, перебільшує П. Зайцев, коли каже: «Вона не тільки не відповідала Шевченкові чуттям, але з властивою їй брутальністю знущалася з його і з його пристрасті». Вона ставилася до цієї події з погляду своєї жіночої кар’єри – не більше. Цікаво, що вона замовчує обставини свого розриву з Шевченком: безперечний доказ, що вона відчуває тут свою вину, хоч уперто констатує ворожі намовляння панського оточення. Крізь численні фактичні помилки Ликериних мемуарів виступає оця основна тенденція – скласти пеню за розрив на своє середовище, зокрема на Кулішиху і Макарова.
Значно більше й значно певніших ми маємо висловлювань у Шевченка з приводу цього епізоду. У своїх листах до П. Забілиної, до М. Макарова, до Варф. Шевченка, до А. Ол. Лазаревської, до В. Тарновського (та, мабуть, до інших осіб) Шевченко з великою радістю сповіщав про свій намір, хвалив свою наречену і прохав товариської допомоги [усі ці листи подано в Шевченковому Листуванні, т. III, сторінки 192 – 199, 919]. Згадувані вже поетичні відгуки на цю подію і Ликерин портрет його роботи доводять об’єктивно, що справді велику борозну проорала ніжинська дівчина в психіці поета.
Примітки
Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 177 – 186.