3. Перебіг взаємин

Олександр Дорошкевич

Ми можемо тепер зробити деякі висновки з цього багатющого матеріалу, освітливши на підставі поданих згадок ті питання в цьому романічному епізоді, що ми їх поставили на початку цієї статті.

Коли Шевченко побачив Ликеру? Дехто з мемуаристів і біографів каже, що це перше знайомство відбулося влітку 1860 р., в Стрельні вже, мало не того ж дня, який описує в своєму листі Олександра Кулішева [Ол. Кониський. «Жизнь украин. поэта Т. Шевченка», 1898. с. 699. Подібне ж помічаємо ще в Чалого, назв. тв. 163. Н. Кибальчич, «Киевская старина», 177].

М. Макаров у наведеній вище статті фіксує час, коли Шевченко міг зустрітися з Ликерою (різдвяні свята 1859 р.), чим у грубих рисах розв’язує сумніви й гіпотези попередніх дослідників [з сими фактами в основному сходяться й Ликерині свідчення: «ЛНВ», 1911, кн. II, с. 284, або в «Биржевых ведомостях» («Невеста Т. Г. Шевченко»), 1904, № 211. Тільки Ликера згадує початок р. 1859: «Одну зиму ходив до Карташевських, а на літо поїхав». Ця версія має опору в споминах С. Крапівіної «Жуткий вечер из жизни Т. Г. Шевченка», і її підтримує К. Шероцький. Проте з усієї відомої поки що документації ясно, що Ликера та її коментатори відомі їм з інших джерел події 1859 р. механічно змішують з подіями 1860 р. (Крапівіна згадує навіть про «розрив…»). Крім того, р. 1859 у Шевченка були інші об’єкти його матримоніальних планів].

З тезами Макарова збігаються подані спомини Карташевської, з яких навіть можна зробити висновки, ніби Шевченко закохався в Ликеру ще до від’їзду Карташевських за кордон, тобто навесні р. 1860. Це не зовсім так, і тепер, мені здається, можна точніше означити час захоплення Шевченка Ликерою.

14.01.1860 Макаров нише Маркові Вовчку за кордон:

«Шевченка я что-то давно не вижу; с ним что-то странное происходит. Он как будто бы влюблен. Право. Притом он стал ужасно раздражителен: кроме того, мне как-то почудилось, что он может быть очень неблагодарен. Только пожалуйста, пускай этого никто кроме Вас не знает. О Вас же Шевченко всегда вспоминает с самою нежною любовью и жаждет получить портрет Ваш» [Твори Марка Вовчка під ред. Ол. Дорошкевича, т. IV, с. 380].

Хоч у примітці до цього абзацу я був висловив здогад, що ці відомості Макарова торкаються Шевченкових стосунків із Ликерою [Назван. твори, с. 590], але ж більше шансів за те, що тут спостереження Макарова говорили про інші об’єкти Шевченкової уваги. Принаймні саме в листах цього часу (12.01 і 1.02) до Варф. Шевченка поет настирливо згадує Хариту Довгополенкову, яка йому «спать не дає». Харита помалу зникає з Шевченкового листування після 22. IV. 1860, коли Варфоломей сповістив поетові негативне рішення корсунської дівчини-кріпачки. Ще 29.VI поет згадує якусь Наталку Шулячівну, але прохає Варфоломея ніяких конкретних пропозицій їй не робити; вже 27.07 Шевченко освідчився Ликері. Коли згадати, що 30. V. 1860 поет прохає свого академічного побратима Ткаченка «накинути оком полтавку кирпу чорнобривку», то можна вважати червень місяць за початок роману Шевченка з Ликерою. Початок нового чуття відбився і на поетичній творчості Т. Шевченка. Я вважаю, що поезії 24 і 25. VI уже цілком свідчать за новий настрій великого поета («Над Дніпровою сагою» і «Росли укупочці»). Надто виразно говорить він про свої нові плани в поезії «Росли укупочці». Кінець її такий:

Подай же нам, всещедрий боже,

Отак цвісти, отак рости,

Так одружитися і йти,

Не сварячись в тяжкій дорозі,

На той світ тихий перейти –

Не плач, не вопль, не скрежет зуба –

Любов безвічную сугубу

На той світ тихий принести.

Отже в червні місяці р. 1860 розпочалася ця «последняя любовь» Шевченка. Чи було це справді «любов», а чи це тільки одна – найневдаліша – спроба поетова зарадити своєму лихові, своїй безвідрадній самотині? До першої думки схиляється К. Шероцький:

«Зате серйозність Шевченкового чуття до Ликери лежить за межами всяких сумнівів: що він до всього брався цілком серйозно, свідчить хоч би той факт, що для будучого мешкання свого в парі з Ликерою він наготував навіть палива» [ЛНВ, 1911, II, с. 280. Цю думку повторює і Н. Брешко-Брешковський: «Все это, в связи с подарками и необычайной заботливостью, говорит о серьезности увлечения великого украинского поэта» – чи не під впливом Ликериних слів].

Це та традиція, яка початок свій бере ще в відомих споминах Ів. Тургенєва:

«Шевченко влюбился в эту Лукерью и решился жениться на ней; Кар[ташев]ские сначала диву дались, но кончили тем, что признали ее невестой поэта и даже начали делать ей подарки и шить приданное; с своей сторони Шевченко усердно готовился к свадьбе, к новой жизни» [Кобзарь з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського, с. VI-VII].

До цієї ж думки, очевидно, схиляється і Н. Кибальчич, особливо в українській редакції своїх споминів: «… як полюбився він з Ликерою, то, запевно, увесь час проводив з своєю милою у «тихих розмовах»… Навпаки, П. Чубський майже цілком відкидає щирість чуття Шевченкового Ликери, звучи його навіть «удаваним»:

«Низка шлюбних заходів з удаваним (несвідомо, звичайно) коханням і без оного (хоч би епізод з Харитиною) свідчить про те. що поет втратив владу над жіночим серцем» [ЗІФВ, кн. 21-22 (1929), с. 108].

Звичайно, важко говорити про юнацьке захоплення Шевченка Ликерою, про здійснення саме в особі цієї дівчини його давньої мрії знайти собі друга в житті й позбавитись бурлацької самотності. Вірно й глибоко зауважив ще перший біограф Шевченка В. П. Маслов:

«Это не была мечта поэта-художника об идиллическом счастии, хотя и выразилась в стихотворении совершенно идиллического содержания, – это просто была потребность усталой, надломленной жизни свить свое покойное гнездо и дожить остаток дней с кроткой, любящей подругой» [Тарас Григорьевич Шевченко, с. 41].

Може навіть мав деяку рацію М. Костомаров, коли писав до Д. Мордовцева 1.03.1861: «Осенью он хотел жениться: ему не удалось; самая эта попытка была, кажется, порывом отчаяния» [Данило Сліпченко-Мордовець. – За крашанку писанка П. Ол. Кулішеві, Спб., 1882, с. 24]. Так «порыв отчаяния» правив лише за стимул і не відкидав щирості в стосунках. Шукаючи собі цю подругу на майбутнє, Шевченко носив у серці ідеал селянської дівчини. Те, що він висловив у повісті «Художник» (див. motto до статті), те, що він художньо інтерпретував в інших повістях на кріпацькі теми («Музыкант», «Прогулка с удовольствием и не без морали», «Капитанша»), зовсім з його боку не випадково: образи вірних і чесних дружин з селян він свідомо протиставляє розпусному, брехливому й зрадливому панству. Цілком щиро пише поет Варфоломієві 7. XII. 1859:

«Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народа, та й якже себе поєднать з собачою панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку» [Листування, 178].

Ідеал «справжнього незалежного родинного життя» найчастіше поєднувався для його, як і для героя «Капитанши», в союзі з селянкою [«Поэмы, повести и рассказы»… (1888), с. 383]. Затушковувати й зневажати цей суто класовий критерій Шевченка – значить не розуміти класовості Шевченкової психіки й зовсім не рахуватися з фактами. Коли П. Чубський висловлює свою власну сентенцію про Шевченка:

«Культурні інтереси в’язали з оточенням, чужим, ба навіть ворожим його соціальній природі, і шлюб у тих умовах безсилий був повернути до оточення, яке б їй відповідало» [Кохання в житті Шевченка та Куліша, с. 107],

то тим самим він сходить з шляху наукової інтерпретації революційного Шевченка. Аджеж, крім автентичних поетових свідчень, чимало з безсторонніх мемуаристів стверджують це органічно-класове шукання Шевченка знайти собі подругу серед рідного йому селянства. Так, ще р. 1874 констатує цю рису в Шевченка В. Маслов, по свіжих, мовляв, слідах і переказах:

«Вышедший, по счастливой случайности, из среды простого, крепостного сословия, он всю жизнь оставался преданным и неизменно любящим сыном своего народа, и, чтоб подкрепить эту связь, он задумал жениться не иначе, как на дочери того же народа, и притом на бедной и крепостной сироте-работнице. Напрасно друзья и знакомые подсмеивались над этой странной идеей Шевченка, как человека талантливого, образованного и развитого, – он отвечал: «Я, по плоті і духу, син і брат нашого безталанного люду…» [Назв. твори, с. 42].

Ось свідчення Полонського:

«Говорили мне, что в это время он уже был в связи с какою-то бедной молоденькой мещаночкой, был к ней привязан всей душой и ворковал как голубь, когда она приходила к нему на свидание – в худых башмаках, в одном платке и дрожа от холоду в морозные ночи. Только таких и мог любить Шевченко: я бы вообразить себе не мог его влюбленным в какую-нибудь светскую барышню. Казалось, старая закоренелая вражда ко всему господскому до такой еще степени жила в нем, что самое знакомство с барышнями он считал как бы некоторым с его сторони снисхождением. Он был демократ не по теории, не по своим взглядам на жизнь, но, так сказать, демократ по натуре» [Кобзарь, 1876 р., с. XI].

«К женскому полу относился (он) совсем оригинально» – констатує і Мікешин [Кобзарь, т. II (1876) с. XXI]. Я тут зовсім не маю наміру перевірити фактичного боку свідчень Полонського: я мушу констатувати лише думку багатьох його сучасників про соціальний критерій великого поета в доборі собі нареченої. Жодні ламентації П. Чубського не здібні знищити того, що велика частина й сучасних дослідників уже прийняла [напр. П. Зайцев («Р. библиофил», 1914, II, 22): «Что предметом его увлечения была именно простая, крепостная девушка – это понятно: Шевченко не изменил среде, из которой сам вышел… Даже когда он невольно увлекся хорошенькой и бойкой Пиуновой (артистка Шмидгоф), то она ему во сне представлялась оборванной нищей – «покрыткой»]. Як каже Юнге.

«простую девку он, своим поэтическим воображением, превратил в чистую непосредственную представительницу украинского народа, с которым он жаждал слиться, который хотел соединить с интеллигенцией»…

Я не відкидаю того, що в цих кваліфікаціях сумного епізоду виступає світогляд самого критика чи мемуариста. Позиція самого Шевченка найпослідовніша й найвиразніша. Гурт Білозерських – Карташевських – Макарова, «принципово» ухвалюючи намір Шевченків, а практично всіляко його руйнуючи, репрезентує типово-дворянську, поміщицьку групу, частково тільки збиту з своїх класових позицій успіхами дрібнобуржуазного руху 18]60-х рр. Тургенєв, Полонський виявляють великопанське й великодержавницьке ставлення до мужицького поета (так і згадується іронічна оцінка Тургенєва в листі до Марка Вовчка: «И журнал у них на такой славной бумаге, и Шевченко такой великий поэт»…).

Інтересна позиція К. Іванової і К. Юнге, що засвоїли вже «народницьку» фразеологію: Шевченко своїм шлюбом робив певний соціальний акт, характерний для [18]60-70-х рр. (цю думку краще обгрунтував В. Маслов, типовий народник-семидесятник). Нарешті існувала ще оцінка українських лібералів-культурників типу М. Костомарова, що кваліфікувала Шевченка, як «народного», тобто селянського поета, мало не з містичним хистом. Навіть беручи це все на увагу, ми стверджуємо нашу думку про цей епізод: тікаючи від самотності й класової ізольованості, Шевченко шукає соціально спорідненого середовища.

Далеко складніше питання про індивідуальність Ликери, про її духовний портрет. Чи відповідала вона поетовим надіям і його образові жінки? Мало не всі мемуаристи й дослідники, що намагалися висвітлити Ликеру-людину, дають їй здебільша негативну оцінку, констатуючи разом із тим її фізичну привабливість і цю зовнішню рису підкреслили Н. Кибальчич, Ів. Тургенєв, М. Макаров). Ликера лине до грошей, ледача, хитра, неохайна. Вона легковажна і немає твердих моральних принципів, моргаючи на сусідніх льокаїв. Наведені вище характеристики Н. Забілиної і В. Білозерського синтезують найбільше негативного з Ликериної вдачі: «Она такая изворотливая лгунья, такая голова умная и душа черная».

Проте ці характеристики сильно перебільшені. Олександра Кулішева в своєму листі не змогла вказати конкретної відворотності чи злочинності Ликериної вдачі. Навіть В. Білозерський пише Макарову в поданому листі:

«Лукерья – умна, в этом нет сомненья: но она видит в Тарасе Гр. не более как будущего старого мужа, который завезет ее куда-то, куда ей вовсе не хочется, и она так мало надеется быть довольной и счастливой, что не чувствует к нему даже признательности».

А М. Карташевська в своїх невиданих листах до В. С. Аксакової, характеризуючи Ликеру Полусмакову, свідчить, що та сама мріяла про подорож (лист з 3. IX. 1860):

«Вчера был Шевченко, а сегодня приходила его невеста. Много рассказывала, как они думають устроиться, и между прочим, что жених ее говорит, что в Малороссии по зимам скучно, и потому она будет ездить зимой или в Париж или в Петербург. Вот как судьба забавляется над людьми. Лукерья в Париже! Чтобы избежать скуки, живя на собственном хуторе! Дико все это звучит» [Листи в Пушкінському Домі; уперше цей (і дальший) абзаци подано в моїй статті «Життя й революція», 1926, № 9].

Н. Кибальчич навіть переказує анекдоту, що Ликера розмовляла з гр. Толстою про літературу і до того «так хитро виляла, що трудно було догадатись, що вона нічого у тому не тямить». Сам Шевченко, розуміється, був про неї високої думки (лист до Варфоломея з 22. VIII. 1860). Дальша життєва доля Ликерина – її «кар’єра» з царськосельським перукарем – зовсім не свідчить за її дурнуватість чи нежиттєздатність, хоч повні себелюбної фантастики її мемуари якнайкраще виявляють її надто пізні жалі за українським поетом. У заміжжі вона шукала задоволення одвічних дрібновласницьких інстинктів селянина – «вибратись у люди». Для неї одруження з Шевченком – лише епізод, який дозволив би їй піднестися на вищий щабель громадської драбини й економічного добробуту, хоча б і на «зло дівчатам Карташевським».

Отже справжнього кохання до великого українського поета в Ликери, звісно, не було та може й бути не могло з огляду на відмінність віку. Була тільки звичайна зацікавленість селянської дівчини в епохальній для неї перебудові свого життя. Звідци ті запитання Шевченкові, що за них Ликера зазнала осуду з боку Олександри Кулішевої, звідци захоплення тими подарунками, що про них згадують майже всі мемуаристи. Такий «практицизм» цілком зрозумілий і законний з Ликериного боку і не може викликати жодного здивування, тим більше ганьблення з нашого боку.

Сам Шевченко, як видно, привчав її до відповідальної ролі ощадної господині, придбавши для неї записну книжечку, щоб нотувати «приход» і «расход». Сторінки з цієї книжечки свого часу подав до відому П. Зайцев, а тепер я дозволю собі продемонструвати фототипію з двох сторінок цієї книжечки; ці сторінки цікаві тим, що тут поєднуються Шевченкові записи з записами Ликериними; отже джерело Ликериного практицизму не тільки «в жадности к деньгам» полягає, але й у початкових спробах ощадної організації родинного життя.

З листа Ликериного до М. Я. Макарова, що ми його друкуємо з оригіналу, ми ясно відчуваємо вагання засватаної дівчини, її намір спертися на досвід своїх панів не тільки з огляду на юридичну від них залежність, але й через деяку неясність ситуації для неї самої. Умовляння відкинутись, безперечно, могутнім потоком ішли від її тимчасових володарів – Кулішевої, Забілиної, Білозерського. а це не могло не справити на недосвідчену дівчину певного враження. Ликерин лист писаний рукою Олександри Кулішевої, отже він – свідомо чи несвідомо – «піднесений» під власну концепцію переписувача, загострюючи чи підкреслюючи неясні сумніви Ликери. Якщо в Ликери й помічалися деякі вчинки «екстравагантні» й антипатичні, то цілком можна приєднатись до Шевченкових слів, що їх переказує Білозерський у своєму листі:

«Он все оправдывал рабством, утверждая, что свобода и довольство подействуют на нее благодетельно и сделают ее такою, какою ему хочется ее видеть».

Таким чином Ликера – звичайна селянська дівчина, трохи попсована гнилою дворянсько-міською цивілізацією. Її негативні риси можна пояснити нормальними причинами: 1) деморалізаторським впливом її соціального стану – кріпацтвом і 2) відсутністю правдивого чуття до українського генія.

Приблизно так кваліфікує Ликерину роль й Олена Пчілка, яка зустрічалась з Ликерою в [18]90-х рр.:

«Одягнена вона була по-простому. З пошануванням згадувала Шевченка, але говорила про нього як про пана, «бо в сурдуті він був», хоч зауважувала, що був він десь то не з великих панів, бо поводився просто. Ролі Шевченкової в історії України вона не розуміла. Згадувала, як умовляли її (?! О. Д.) вийти заміж за Шевченка і що це було б їй вигідно, та тільки вона була, мовляв, дуже «проста» і тому не пішла за Шевченка. Була вона непогана, огрядна, робила враження служниці у панів» [Олена Пчілка. – «Оповідання з автобіографією». Харків, 1930, с. 38].

Треба додати, що мотивація Ликери в переказі О. П. Косачевої дечим розходиться з відомими фактами.

Трохи ніби суперечить цій характеристиці Ликери, яка в більшості писань про неї виступала в ролі «злого генія», непристойна Ликерина записка до Шевченка, як і та кваліфікація в устах «нареченої» про свого майбутнього чоловіка, що її переказують листи Забілиної і Кулішевої, спомини Кибальчич та інші джерела. Публікуючи частину згаданої записки. Зайцев заявляє, що Ликера знущається з Шевченка та його чуття.

Я дозволю собі тут навести повний текст цієї записки, не зважаючи на її «нецензурність».

Тон записки справді вражає, своєю брутальністю і цинізмом. Я. не маючи під руками оригіналу, висловив був навіть здогад, що П. Зайцев ухопився за який-небудь «інспірований» апокриф [«Життя й революція», 1926, № 9, с. 86] Тепер, звичайно, доводиться цей здогад відкинути, бо поверхове навіть порівняння письма в поданих аркушиках записної книжечки і в цій «цидулі» дозволяє говорити про спільного автора. З самого тексту цієї ганебної цидулі цілком ясно, що написано її в часи конфлікту між Ликерою і Шевченком, у часи гострого між ними непорозуміння. Не маючи під руками цих Тарасових записок, ми не можемо точно сказати, коли саме трапилось це непорозуміння. Але багато шансів за те, що це непорозуміння, на яке так цинічно реагувала Ликера, і єсть остаточний розрив між поетом та його нареченою.

Аджеж ми можемо припустити наявність листів Шевченкових до Ликери навіть у дні його великого обурення й розчарування, і «посильною» відповіддю на ці листи й була подавана Ликерина записка. Треба додати, що й сам Шевченко не міг тримати себе в певних межах, коли вирішив піти на конфлікт з Ликерою: про це свідчить відомий переказ Н. Кибальчич про тяжкі сцени, що відбувались у приміщенні її матері. «Душі моєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки. Чудне щось робиться зо мною», – констатував він у листі до тієї ж адресатки. Отже на підставі цієї Ликериної записки не можна робити загальних висновків про «глузування» з чуття великого поета: це тільки некультурне реагування в часи загострення конфлікту, коли и противна сторона не цілком володіла своїми нервами…

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 186 – 194.