1. Ликера Полусмак у житті Шевченка

Олександр Дорошкевич

Романічними епізодами в Шевченковому житті мало цікавилися біографи та історики літератури: ніби не до лиця вони були суворому революціонерові, непохитному борцеві за соціальне й національне визволення України. Вони не мали особливої ваги в розумінні того блискучого комплексу Шевченкової спадщини, з якою поет увійшов до історії нашої літератури: салонним кавалером, митцем легкого флірту Шевченко не був ніколи, і ми не уявляємо собі такого ученого «статистика», який урахував би Шевченкові симпатії з такою ж принаймні ретельністю, як це робиться щодо Пушкіна [хоч «крепостная любовь Пушкина» в умовах поміщицького побуту може мати й деякий соціальний інтерес: П. Щоголев. – Пушкин и мужики» (1928)].

А проте саме цей бік Шевченкової психіки, дуже мало досліджений, викликає чимало цікавості своїми романтичними таємницями, своїм глибоко захованим віддихом геніальної індивідуальності. І не тільки фрейдисти мусять учепитися за романічні факти з Шевченкового життя й жіночі образи з Шевченкової творчості, як це талановито, але однобоко зробив д-р С. Балей ще р. 1916 [пор. рецензію А. Лур’є в журн. «Червоний шлях», 1928 р., кн. 3]: кожний, хто пильно шукає зв’язку між дійсним, непідфарбованим життям поетовим та його творчістю, повинен свою спостережливість звернути і в цей бік.

Шевченко не мав своєї Лаури – і тому його лірика тільки епізодично зв’язана з конкретними жіночими постатями, але він мав свою Беатріче – і то не тільки в символічному образі кучерявої Оксани. Надземна романтика жіночої постаті, що колись вабила уяву великого італійського поета, увесь час була властива й Шевченкові, як вона властива ідеалістам [18]40-х рр. Звідси, мабуть, ці постійні, вперті шукання «спорідненої душі», що тягнуться через усе Шевченкове життя, як і вічні нарікання на самотність, на безрадісність існування. Звідси, мабуть, і та надзвичайна ідеалізація жінки-покритки, жінки-матері, жінки-дівчини, що рішуче вирізняє творчість нашого поета серед низки геніальних його сучасників, і деякий «автобіографізм» змальованих у нього жінок, за влучною думкою д-ра С. Балея:

«Почуття осамітнення, бездольності, нудьги, незаспокоєної любовної туги, почування, які переповнювали душу Шевченка, являються головним мотивом переживань жінок, ним зображених» [З психології творчості Шевченка. Львів, 1916 р., с. 47].

Правда, у житті Шевченко був позбавлений впливів обмеженої міщанської етики – відомі його бурхливі пригоди з випадковими, на гроші ласими жінками, відомі й прикрі наслідки цього в його надірваному організмі. Сам поет, переказуючи р. 1852 д-рові Козачковському симптоми своєї хвороби, одверто констатує, як це й личить у листі до лікаря:

«Фишер (лікар кн. Репніна. О. Д.) тогда в Яготине пояснил мне причину моей болезни тем, что будто бы я торопился жить. Чем же тепер истолковать ее, разве только тем, что я тепер слишком медленно и однообразно живу. Правда, я и тепер не могу похвалиться очень девственною жизнью… Я здесь советовался с врачом, он уверяет меня, что это следствие частых жертвоприношений Пафосской богине» [Листування, с. 55].

І ці «жертвоприношення» відбувались і в оргіастичному гурткові Брюллова, Яненка й Кукольника, і серед байдикуватих мочимордів, і «в очаровательном семействе m-me Гильде», і в інших, статистикою (на щастя!) незареєстрованих місцях.

Але річ у тім, що Шевченко ніколи не переносив подібних обставин свого особистого життя, яке не могло подобатись вузьким міщанам або й нещирим моралістам, на тематику своєї поезії, крім, може, відомого пародійного звертання до «великомучениці-куми» (мені здається, що це звертання автор не призначав до друку, як і багато з його необроблених речей, які згодом потрапили до «Кобзаря»). Шевченкова поезія справді таки була глибоко моральна, позбавлена того нашарування нездорової еротики або й цинізму, яке так і б’є з Пушкінових поезій (цього, звичайно, не можна сказати про його карикатури).

Цієї моєї думки ніяк не може зрозуміти Петро Чубський у статті «Кохання в житті Шевченка та Куліша» (ЗІФВ, кн. 21-22, 1928). Чубський докторально заперечує проти моралізаторства (що він учув у дослідах акад. С. Єфремова), проти недооцінки цієї проблеми в першій редакції моєї статті, а натомість висуває «пафос констатування факту», забуваючи, що «серйозний історик літератури» повинен не тільки «сконстатувати факт», але й витлумачити його, утворити з окремих фактів цілу систему, характерну для письменника та його суспільного класу.

Зрештою, прочитавши мораль про «пафос констатування факту», Чубський сам з цієї позиції рішучо сходить і виповнює свою статтю найнебезпечнішими й найсуб’єктивнішими твердженнями, ніби навмисне скерованими проти автора цих рядків. Так, на всі лади повторюючи перший абзац моєї статті («Романічними епізодами…»), автор цілком ігнорує всю іншу частину її, тобто 99 її відсотків: аджеж саме тут я закликаю дослідників «свою спостережливість звернути в цей бік» (с. 73).

Або, майже цілком приєднавшись на с. 101 до моєї думки: «салоновим кавалером, митцем легкого флірту Шевченко не був ніколи й бути не міг», автор на с. 102 намагається заперечити цьому на підставі «свідчення сучасників». Висловивши з приводу князівни Репніної цілком справедливу, на нашу думку, сентенцію: «Соціальної безодні засипати жодному коханню не сила» (с. 104), на с. 107 Чубський відкидає близьку до цієї сентенції мою формулу стосунків з Ликерою і свавільно ігнорує численні висловлювання поетові з цього приводу (пор. наведену в motto цитату з повісті «Художник»).

Таких тверджень, де автор сам собі суперечить, можна було б навести ще кілька (пор. вище с. 21), але я вважаю цю полеміку за цілком непродуктивну і повертаюсь до головної своєї думки: для мене, як і для кожного «серйозного історика літератури» (не біографа, не психолога, не романіста, нарешті!), важлива не гола статистика поетових «скороминущих захоплень і навіть зв’язків», а те, які поетичні мотиви зрослі на цих «захопленнях». Ідучи від поетичних висловлювань до захоплень, я й фіксую свою увагу на Ликері.

Проте з Шевченка був поет-лірик par excellence. тобто він емоціями жив, емоції найбільше й найгостріше відчував. Ось чому його поезія не може не відбивати тих епізодів з його особистого життя, які зворушували, збурювали його емоції. І серед цих епізодів величезної ролі набував його любов, його прихильність до жінки, його зустрічі з жінками.

Серед галереї жіночих постатів, що збуджували глибші реакції в великому поетові й залишали якийсь слід у творчості, здавна вже звертали на себе увагу дві – Варвара Репніна і Ликера Полусмакова, князівна і недавня кріпачка. Дальші наші рядки ми присвятимо другому епізодові, що закінчився надзвичайно трагічно, може навіть прискоривши поетову хворобу, як дехто здогадується. Епізод цей відбився в Шевченковій поезії кількома ліричними шедеврами, породивши гіркі ремінісценції в дальших поезіях і згадки в Шевченковому листуванні.

Ликера, дівчина-кріпачка з Ніжинщини, трагічним відблиском промайнула на схилі Шевченкового життя, завдавши йому багато безнадійних хвилин, усвідомивши в ньому почуття своєї ізольованості в тодішньому суспільстві. Прекрасно він висловив свій настрій у вірші «Н. Я. Макарову», стилізованому піл народно-поетичну символіку:

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався,

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався;

Потоптав веселі квіти,

Побив, поморозив…

Шкода того барвіночка. –

Й недосвіта шкода!

Зрозуміло, що ми присвячуємо цьому загадковому епізодові в Шевченковому житті окрему статтю; не зважаючи на чималу мемуарну й дослідчу літературу, ми маємо переглянути деякі тези в цій літературі, до кінця, на нашу думку, не розв’язані.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 174 – 177.