5. Впливи Герцена у поезії Шевченка

Олександр Дорошкевич

Проте ми можемо вказати й певніші подібності між Герценовими творами і Шевченковими поезіями. Ці подібності трапляються двох категорій – тематичного й суто стилістичного типу. Герценів вплив найбільше позначається на таких поезіях: «Неофіти», «Юродивий», «Слава» і «Я не нездужаю нівроку» (з них перші три написані в Нижньому Новгороді); епізодично, певна річ, ці впливи відгуком далеким проступають і в дальших поезіях.

У великій поемі «Неофіти» Шевченко відзначив згадувану вже добу: початок царювання Миколи 1-го. Саму концепцію поеми тепер уже остаточно розшифровано [Пор. академічне видання «Щоденних записок», с. 637, стаття про «Неофіти»], і для нас жодних сумнівів бути не може про те, що під Децієм чи Нероном Шевченко подав Миколу І з його розпусним життям, а під християнами – декабристів. І цю концепцію Шевченко взяв у Герцена, з його захопленої легенди про саможертву героїв 14-го грудня, хоч, треба сказати, саме тоді в російському суспільстві взагалі відживався палкий інтерес до історії декабристів чи не під впливом того, що за амністією Олександра 2-го всі вони (крім трьох) повертались з Сибіру.

Цікаво, що Шевченко ніде не позначив свого обізнання з українським декабризмом (хоч згадки про нього не раз трапляються і в Герцена), а зупинив свою творчу увагу виключно на соціально-психологічних взаєминах самодержавного і «народного», правдивого початків у житті. Між іншим, мусимо зауважити, що саму алегорію – порівняння Росії XIX століття з імператорським Римом – ми не раз зустрінемо і в Герцена (чи в Герценових виданнях). Ось, напр., примітка до статті Огарьова з цитованої вже книги «14 декабря 1825 и имп. Николай»:

«Напрасно сравнивают царствование Николая с римским императорством: в римском императорстве бывали величавые злодейства, в прошлое же царствование злодейство было мелкое и грязное» (с. 248).

Плеханов влучно викривав й джерело цього порівняння – писання утопійних соціалістів:

Не завадить відзначити, що французькі соціалісти того часу взагалі вбачали чимало спільного між станом сучасного їм європейського суспільства і станом Рима в добу християнства» [Г. В. Плеханов. – А. И. Герцен, с. 78. Наведу ще цитату з «Былого и дум» («Пол. звезда» на 1855 р. – 2 вид. с. 171): «Эти ненависти принадлежат не народам, а государствам, народы виноваты только в невежестве, а как им что-либо знать, когда им проповедывают целую ложную религию крови и безумия, народной исключительности, чести, знамени, права сильного, всю эту тупую и ограниченную доблесть патриотического эгоизма, против которой уже восставали первые христиане, и которую теперь так усердно проповедуют последние». Або от уривок з надзвичайно цікавої статті на економічні теми «Философия революции и социализм» («Полярн. звезда» на 1855 р., с. 36): «Если читаешь их писання (Сен-Сімона, Фур’є, Кабе, Прудона. О. Д.), не держась мертвой буквы, а вникая в дух, нельзя не увидеть, что действительно мы теперь разрабатываем то самое учение, которое древние начали усматривать по указанию Христа».].

Друга річ, «Юродивий», – це уривок більшої поеми, що її збирався писати Шевченко в Н. Новгороді. Уривок цей не викінчений – Шевченко не завів його до своєї рукописної збірки поезій Б. Сюжет його накреслив Шевченко ще 19 липня 1857 р., згадуючи разючі епізоди з свого минулого життя й записуючи їх у щоденні свої записки для майбутньої поеми. Тут уже фігурують і Писарев, і «бездушная красавица» Писарева, і безрукий Бібіков, і одчайдушний урядовець, який публічно затопив у пику «гениальному взяточнику» (Писареву). Шевченко тоді ж назвав сюжетний «каркас» – «Сатрап і дервіш»; згодом, уже в Нижньому Новгороді сидячи, він береться до цього плану 8-го грудня 1857 р.: «Не знаю, когда я приймусь за Дервиша и Сатрапа, а поползновение большое чувствую к писанию». («Щоденні записки», ред. С. Єфремова, с. 130). За чотири дні він додає:

«Сегодня же принимаюсь за Сатрапа и Дервиша, если бог поможет окончить с успехом, то посвяту его честным, щедрым и благородиым землякам моим. Мне хочется написать Сатрапа в форме эпопеи. Эта форма для меня совершенно новая. Не знаю, как я с нею слажу» (с. 133).

Після того Шевченко ніде про цю епопею не згадує. Натомість у паперах Л. Жемчужникова зберігся цей уривок «Юродивий», який дехто з дослідників (акад. С. Єфремов) уважає за початок або пролог задуманої епопеї [див. примітки акад. С. Єфремова в зазначеному виданні «Щоденних записок» на с. 471 і 635. Пор. Дневник під ред. І. Айзенштока, с. XVII, XVIII (прим. І), XXII]. На мою думку, це не зовсім так. У первісному плані поеми «Сатрап і дервіш», «место действия» відбувається десь на сході, і головні герої примарюються Шевченкові «в турецком костюме». Уривок же «Юродивий» сюжетно розпадається на дві частки: перша – Бібіков, поєднаний з Писаревим; друга – Микола І і декабристи, отже ні слова про схід, крім загально-вживаного епітету «сатрап», не маємо.

Далі, 19-го липня Шевченка цікавив суто психологічний бік фабули – лицемірство сатрапа, який використовував свою владу для задоволення низьких фізіологічних інстинктів. Тільки так можна зрозуміти вказаний у поета паралелізм задуманої поеми до сюжету Пушкінового «Анджело». В уривкові «Юродивий» поет у першій половині розгортає згаданий 19-го липня тільки побічний епізод: «…В Вологде какой-то подчиненный ему чиновник публично, в церкви, во время обедни, дал ему пощечину», при чім приточує цей епізод до самого Бібікова, тобто кардинально міняє фактичну основу епізоду і підкреслює громадський в ньому бік (цікаво, що подібний випадок переказує кореспондент Герцена про московського поліцмейстера Берінга, з якого «сорвали эполеты и дали ему несколько пощечин». «Колокол», № 5).

Нарешті, «Юродивий» заводить до поеми основний момент» – декабристів (пор. «Щоденні записки», 472), але цей «новий момент» робиться найголовнішим у поетовому задумі й руйнує ввесь попередній план психологічної поеми з східного побуту. Поет дає ось якими словами цей свій новий задум:

А я полину на Сибір

Аж за Байкал, загляну в гори,

В вертепи темнії і в нори

Без дна глибокії, і вас,

Споборники святої волі –

Із тьми, із смрада, із неволі,

Царям і людям на показ,

На світ вас виведу надалі

Рядами довгими в кайданах…

Останні підкреслені рядки виразно свідчать, що поезія «Сатрап і дервіш» у грудні 1857 р. уже уявлялася Шевченкові як епопея про загнаних у Сибір декабристів, тобто по суті це вже мав бути цілком інший твір, лише назвою, і жанром, цілком формально, зв’язаний з попереднім поетовим задумом. Коли «Неофіти» найбільше мали виявити своєю прозорою алегорією розпусту й жорстокість Миколи І («вони ще не викінчені» – писав Шевченко Лазаревському), то епопея «Сатрап і дервіш» повинна була художньо «свободной, искренней песней», відтворити життя декабристів по далеких сибірських копальнях.

«Юродивий» – це випадковий ескіз до цього нового плану. Цілком ясно, що таке кардинальне перетворення попереднього художнього задуму сталося цілком під впливом Герцена, який у своїх численних виданнях такий пієтет до декабристів висловлював. Між іншим, у збірнику «Полярная звезда» на 1856 рік вміщено знамените Пушкінове «Послание в Сибирь», що окремими зворотами нагадує кінець Шевченкового «Юродивого»:

Как в ваши каторжные норы

Доходит мой свободный глас…

Певна річ, друкованих матеріалів про перебування декабристів у Сибіру Шевченко знайти не міг, а тому мусив живитися виключно усними переказами («Щоденні записки» свідчать, з якою уважністю Шевченко випитував декабристів, що їх бачив у Н. Новгороді, про побут і окремі епізоди з життя товаришів). Обмеженість і випадковість цих переказів чи не стали за причину того, що великий поет далі ескізу не пішов?..

Але не тільки на «каркасі» нової епопеї лежав Герценів вплив: він позначаються й на стилістичних деталях. Розгляньмо ці деталі.

Уже початкові епітети, до Миколи І приточені, відгонять Герценовим словником. Наприклад: «Во дни фельдфебеля-царя (у Герцена «высочайший фельдфебель» – із споминів про Полежаєва та інших місць); капрал («капральская палка» – VIII, 87). Оцей вираз, нібито стилізований під звичайні трафарети царських маніфестів –

І «благосклонні пребували

Всегда к єфрейторам своїм» –

дуже нагадує такі рядки про Миколу І в уривкові з «Былого и дум» («Полярная Звезда» на 1856, вид. друге, 1858, с. 4):

«Я не верю, чтоб он когда-нибудь страстно любил какую-нибудь женщину, как Павел – Лопухину, как Александр – всех женщин, кроме своей жены: он пребывал к ним благосклонен», не больше.

Беремо дальший уривок:

А ми дивились і мовчали,

Та мовчки чухали чуби, –

Німії, подлії раби,

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п’яного!

У ч. І «Колокола» вміщене «Письмо издателю», підписане літерами «Р. Ч.» («Русский человек»; згодом виявилося, що автор листа – Н. Огарьов). Беручи на увагу, що перше число «Колокола» особливо вразило Шевченка, можемо припустити деякі стилістичні ремінісценції звідти. От уривок із статті Огарьова:

«А знаете ли, какой положительный вред может выйти из того, что мы поклоняемся правительству – с теми же уловками раба, как мы поклоняемся Западу или русской старине? Наша лакейская оппозиция введет правительство в совершенное заблуждение, потому что из-за прикрас лакейского языка она никогда не выскажет ясно, чего она хочет от правительства, что ему надо делать» (с. 4).

Певна річ, деякі елементи цієї фразеології були відомі раніше з Шевченкових поезій («раби»), але хронологічна близькість цих двох літературних фактів – Огарьова і Шевченка – дозволяють припускати тут деяку фразеологічну спільність [між іншим, Огарьов у своїй статті «Разбор книги барона Корфа» цитує лист Олександра І до міністра Кочубея: «Я чувствую себя несчастным в обществе таких людей, которых не желал бы иметь у себя лакеями»].

Надто цікавий оцей знаменитий абзац:

Не вам,

Не вам, в мережаній лівреї

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу! Розпинать,

А не любить ви вчились брата!

Тут ми відчуваємо безпосередній відгук Герценових філіпік проти Миколиних агентів, якими оточив себе новий цар Олександр II, які навіть працювали в редакційних комісіях і готували селянську волю («свободу», «правду пресвятую»). «Донощик» – тут чи не натяк на Якова Ростовцева, що його так гостро картає Герцен за провокаційну роль в рухові декабристів. Принаймні в ч. 4 «Колокола» (1 жовтня 1857) читав Шевченко «Письмо к имп. Александру II», де саме Ростовцеву накидається донос на декабристів (IX, 31).

А в згадуваному вже виданні «14 декабря 1825 и имп. Николай» Огарьов з величезним обуренням переказує факти зради (з боку Шервуда, Майбороди, Комарова), а особливо освітлює ганебний вчинок Ростовцева. який до останнього дня зберігав навіть гарні відносини з декабристами:

«Здесь мы должны заметить историческую разницу: незабвенный Иуда Искариотский предал Христа после трапезы, а Ростовцев прежде донес на товариша, а потом с ним пообедал» (с. 258).

От беру випадкову цитату про Миколаєвських агентів:

«Вырощеные, выпрямленные, застегнутые и пущенные на свет Николаем, эти нео-гатчинские воины мира, эти якобинцы шагистики, эти Клейнмихели под разными названиями – Катениных, Горштенцвейгов, Тимашевых, эти люди консерватизма, строя, погончиков и петличек, прикинулись реформаторами. Катенин – Лютер! Тимашев – Гус! Кто во что гаразд, тот то и улучшает… пекутся о цивилизации, об эмансипации, распространяют свет, строются в уровень века, чувствуют силу новых идей»… (IX, 251) .

[Пор. такий абзац з «Полярн. звезды» на 1857 р. вид. 2, с. 19: «… Александра еще окружают николаевские люди, люди раболепия и неправды, люди корыстные, люди, скрывающие под видом важности ограниченность и невежество, фельдфебели в чине государственных сановников».]

Цікава згадка Шевченкова про Вашингтона:

Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись!

У Герцена ми не раз зустрічаємо хвальні епітети Вашингтонові, який трактується справжнім, безкомпромісовим оборонцем політичної волі в Америці (пор. IX, 218 і XIII, 332). Вашингтон – герой демократичної буржуазії. У статті «Русский заговор 1825 года», яка, правда, за Шевченкового життя появилася лише чужоземними мовами (французькою, німецькою, італійською), Герцен дає Вашингтонові кваліфікацію, дуже близьку Шевченкові. Робить це він, характеризуючи Пестеля; отже, знаючи пильний інтерес Шевченка до декабристів, особливо до тих ватажків, що їх стратив Микола І, можна передбачати, що саме це місце Шевченкові було відоме. Якщо погодитися з моєю думкою, що «Юродивий» – це ескіз до більшої поеми про декабристів, то можна гадати, що обережний поет перечитував для своєї теми всі матеріали й джерела, які поширювалися тоді серед російської радикальної інтелігенції. Отже він мав би обізнатися і з французьким текстом цієї великої розвідки. Тут читаємо (подаємо російський тексті:

«Северяне сильно приблизились тогда к идеям Южного общества, но эта несчастная мысль, «что Пестель был скорее Бонапартом, чем Вашингтоном», преследовала северных людей…» (IX, 140).

[Ця Герценова фраза цитує офіційний матеріал і в збірнику «Полярная звезда» на 1859 рік, с. 64, фігурує в «Разборе донесення тайной следственной комиссии в 1826 году Никиты Муравьева»]

Стаття закінчується так: «Но подождем окончания дела, не будем предупреждать хода событий!» (IX, 155). Взагалі, треба сказати, постать Вашингтона і державний лад Америки набули чималої популярності серед декабристів. Так, в цитованому вже не раз «Донесении следственной комиссии» в уста Поджіо вкладається така репліка, до Пестеля звернена: «Вы уймете самое злоречие, удаляясь как Вашингтон в среду простых граждан» («14 декабря 1825 и имп. Николай», с. 49). Олександр Бестужев

«восклицал при Батенкове, что в монархиях не бывает великих характеров, что в Америке только знают хорошее правление, а Европа вся и самая Англия в рабстве» (там же, с. 70; пор. ще сторінки 62 і 71).

Нарешті, дуже характерний останній епізод, безумовно згаданий з Герценових писань. У цьому епізоді цікаве сполучення двох мотивів: 1) царювання Миколи і 2) знущання над декабристами. З численних освітлень цих подій у Герцена а візьму одно, яке видається мені найближчим до Шевченкової поезії:

Отже і тематика і стиль «Юродивого» безперечно відбивають обізнання з Герценовими творами.

Кілька ще зауважень до поезії «Я не нездужаю нівроку», написаній уже в Петербурзі (22 листопада 1858). Ми вже попереду вияснили отой, дебатований у Герцена, мотив «топора», який виразно позначився і на цій поезії Шевченковій. Мені тепер хочеться додати, що дещо інше з ідейної концепції цієї поезії, можна думати, появилося також під впливом Герценових видань. Цар Микола, що приспав сподіваную волю, – це натяк на той же декабризм. повторюючи Герценове трактування історичної ролі «Тормоза». Але в основному, певна річ, кардинальне розходження: у Шевченка надія на революційну селянську громаду; Герцен орієнтувався тоді на ліберальне російське дворянство і не йшов далі чергового питання – знесення кріпацтва.

17 червня 1860 р. Шевченко написав свою епітафію, присвячену петербурзькому митрополитові Григорію, – «Умре муж велій в власяниці» (митрополит Григорій Постников помер саме того ж дня, і 20-го вже був похований). Там єсть такий абзац:

Хомяков, Русі ревнитель,

Москви, отечества любитель,

О юбкоборцеві возплач…

На поширену тоді тему про «юбкоборчество» Григорія відгукнувся й Герцен, хоч важко сказати, звідки перехопив цей епітет Шевченко: аджеж тодішній Петербург про цей комічний епізод і так знав. Герцен не раз згадує Григорія: в чч. 17 (15 червня 1858), 22 (1 вересня 1858), 23 – 24 (15 вересня, і 42 – 43 (15 травня 1859) «Колокола». Шевченкова епітафія написана вже 17 червня 1860 р., отже років через півтора після першої Герценової згадки. Але спільне тут може бути ось у чому: перше – церковно-слов’янський стиль епітафії, і друге – ота згадка про «юбкоборця». Річ у тім, що саме в такому стилі написана перша нотатка Герцена (даємо уривок):

«Успешно поставив плотины злохульственному распространению геологических сведений, усердие архипастыря ныне бросилось на торжища, изгоняя из оных продавцов повремянниц светского гнилословного содержания. Спира града св. Петра, вняв гласу пастыря, воспретила продажу журналов на стогнах…» (IX, 314).

Цей стиль почасти повторюється і в другій замітці, де Герцен публікує листування між Григорієм і петербурзьким генерал-губернатором Ігнатьєвим з приводу картинки мод. розісланої при № 19 «Сына отечества»: Григорій протестував проти спідниці, де намальовані хрести. Герцен про це пише:

«Газетоборче, юбкоборче, модоненавистнику, землезнания гонителю, моли бога о нас!» (IX, 344).

Деякі міркування можна висловити з приводу віршу «Хоча лежачого й не б’ють», позначеного 20-м жовтня 1860 року.

Нагадуємо його тут [пропускаємо хрестоматійний текст. – М. Ж, 11.04.2024 р.]

Коментатори «Кобзаря» приймали думку, що під сильним епітетом «сука» Шевченко розумів Катерину II, яку він з надзвичайним обуренням згадував ще в своїх ранніх поемах «Сон» і «Великий льох». Не раз гостро засуджував Катерину й Герцен за її розпусне життя, за її ганебне вбивство Петра 3-го: він рівняв її з знаменитою Лукрецією Борджія. бажаючи підкреслити всю безмежність розпусти.

Версія про цю поезію грунтувалася на споминах М. Мікешина, який переказав про збори деяких літераторів і художників щочетверга в нього на квартирі, коли іноді Шевченко «впадая в пафос, оканчивал часто поэтическою декламацией. обращенною к глиняной статуе императора Петра»; за привід до того став проект пам’ятника тисячолітнього існування Росії, де мала фігурувати постать Петра [М. Мікешин. – Споминки про Шевченка. Празький Кобзарь, т. II, с. XX].

Але Мікешин у своїх споминах ніде не згадує про Катерину і про конкретний вірш «Хоча лежачого й не б’ють», ніби пристосований до Катерини. Цю думку вперше подав Кониський із слів Федора Черненка [О л. Кониський. – Т. Шевченко-Грушівський. Т. II (1901), с. 360], і це єдине свідоцтво, за Мікешинового мовчання, може викликані певні сумніви чи спричинитися до інших пояснень.

Справді, цілком можливе й інше тлумачення, на мою думку – імовірніше. 20-го жовтня 1860 р. (в Енциклоп. словн. Брокгавза, т. І, дата смерти – 19 жовтня, але сучасні реляції дають певніше число – 20-е жовтня: пор. «Домашняя беседа» Аскоченського, 1860, № 45) о 8 ½ год. ранку, вмерла Олександра Федорівна, вдова Миколи І, ота «вдовствующая императрица», що про неї стільки ущипливих тирад написав Герцен у статті «Августейшие путешественники» (ч. 1 «Колокола»: VIII. 542 – 547).

У Шевченка старі рахунки були з Олександрою – аж з часів поеми «Сон», де він уже дав її геніальний портрет, де він її «оскорбил», за словами царя Олександра (спомини К. Юнге). І того ж 20-го жовтня, коли офіційна Росія куталася в облудні чорні кольори, поет пише цю свою поезію, де виявляє найбільшу зневагу і до цариці, і до всього самодержавного ладу. Цікаво, що 20-е жовтня 1860 р. припадало саме на четвер, отже формально спомини Мікешина констатували дійсно якийсь факт з Шевченком. Але цей зовнішній збіг не поясняв змісту цієї події: з якого приводу написав поет поезію, прочитану в Мікешиновій студії.

Припустивши наше пояснення, ми легко зрозуміємо ввесь текст поезії. «Хоча лежачого й не б’ють…» – до речі говорити про небіжку, яка допіру тільки вмерла і ще лежить у труні. «Тебе ж, о суко, і ми самі, і наші внуки, і миром люди прокленуть» – так сказати можна тільки про нову особу, якої ще не намагався розцінити поет. «Оддоєні щенята» – це ті великі князі й княгині, діти Миколи 1, що згідно з офіційними реляціями висловлювали свою «скорб», стоячи коло труни (у Катерини, між іншим, було тільки одне офіційне «щеня» – Павел І). Тоді й останній заклик набував цілком конкретного змісту – «Царя до ката поведуть», тобто Олександра II. Поезія незмірно підноситься в своєму революційному запалі і чудово виявляє темперамент політичного провідника в Шевченкові.

[Поезію «О люди, люди небораки», написану за два тижні (3 листопада), П. Филипович уже пояснив цією подією – смертю цариці (див. статтю «Изучение Шевченка»: «Пролетарская правда», 1924 р., № 59). і з цією думкою не можна не погодитись. Я тут поширюю вплив цієї події на тематику Шевченкової поезії. Повстає питання: звідки взялася версія про Катерину? Можливо, що з політичних мотивів прийняли безпечнішу версію про Катерину мемуаристи, або сховав дійсну підставу й сам Шевченко: інакше надто бо вразила ця гостра прокламація тих обережних людців, які збиралися щочетверга в студії Мікешина.]

Нарешті, відгомони ремінісценцій з Герцена можна побачити в пізнішій поезії «Бували войни й військовії свари» [між іншим, у ч. 68 – 69 «Колокола» (15 квітня 1860) Герцен публікує список осіб, які висловились у комісії за «сечение» селян, і тут стоїть прізвище Галагана (очевидно – Григорія Павловича, члена редакційних комісій). Полтавський поміщик Л. В. Кочубей не раз фігурує в Герцена. особливо в зв’язку зі справою Зальцмана, якого мало не застрелив Кочубей («Колокол», ч. 7 з 1 січня 1858). Чи не тим пояснити можна їхні прізвища тут? Кисіль тут, безперечно, стоїть не до речі між двома відомими тоді сучасними прізвищами], а саме в цьому абзаці:

…і без сокири,

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфіру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії шашелі!

Замість «сокири» тут уже за побудника історичного процесу виступають «зелені парості», з яких, очевидно, і вийде отой «козак безверхий». У Герцена маємо кілька подібних виразів щодо трону і порфіри (напр., «Полярная звезда» на 1855, с. 113). «Полярная звезда» на 1856 р. (II видання 1858) передруковує «Вольность» Пушкінову, де є такі рядки (с. 4):

Восходит к смерти Людовик

В виду безмолвного потомства,

Челом развенчанным приник

К кровавой плахе вероломства.

Молчит закон, народ молчит.

Падет преступная секира

И самовластная порфира

На галлах скованных лежит.

Або в вірші «Декабристам», що належить, мабуть, Огарьову, читаємо («Полярная звезда» на 1858 р., с. 274):

Ваш враг могучий торжествует,

Щадит его судьбы закон,

Лишь власти страсть его волнует,

И кажется незыблем трон.

Нарешті, до впливу Герценової лектури треба віднести й мовно-семантичні засоби Шевченкового стилю – Шевченків словник, тропи, епітети. Цар п’яний, цар – фельдфебель, цар – капрал, цар – візантієць, чи взагалі візантійство («візантійство прославлять») – усе це рясно прикрашає Герценові закордонні писання. Ось кілька цитат: «В какой бы вид царь не облекся, представляй он из себя папу восточного, фельдфебеля прусского, хана татарского…» (VIII, 151); епітет до Миколи Романова «фельдфебель» часто зустрічаються в Герценових споминах – «Былое и думы»: «Византийская власть царей…» (VIII, 414); духовенство «осталось византийским» (VIII, 151) [слово «візантійський» стало в кінці [18]50-х рр. взагалі за синонім усього реакційного й назадницького: пор. хоча б полеміку між проф. Буслаєвим та його учнем Пипіним (1860), в яку так блискучо втрутився Чернишевський своїми «Полемическими красотами» («Полное собрание сочинений», т. VIII. с. 250 – 259)].

Так само дуже поширені в Герцена такі вирази про революціонерів, як «апостолы свободы», «апостолы и мученики», «великие мученики»: ця термінологія дуже близька й Шевченкові, хоч на цьому міг позначитися взагалі біблійний словник. Певна річ, аж ніяк не можна захоплюватися цією термінологією, врешті звичайною в устах тодішнього революціонера. Але, разом з іншими фактами, ця термінологія підтверджує, що студіювання Герценових творів органічно позначилося на Шевченкові: ідеологія, навіть окремі стилістичні компоненти – це все свідчить про це студіювання.

От, власне, ті зауваження, які можна зробити, рівняючи товсті томи Герценових творів з двома десятками Шевченкових поезій. Я ще раз підкреслюю, що наведені тут паралелі становлять тільки матеріали, характерні для того кола, в якому обертався Шевченко наприкінці свого життя. Говорити категорично про «вплив» у кожному конкретному випадкові можна тільки з великою обережністю (та й навряд щоб це було потрібно); остаточну ж думку можна скласти лише тоді, коли ми всебічно вивчимо Шевченкове оточення, Шевченкові інтереси, Шевченкову лектуру.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 139 – 150.