2. Згадки про Герцена у Шевченка

Олександр Дорошкевич

Герцен для Шевченка був перш за все борцем проти російського самодержавства, проти деспотизму бюрократії і проти кріпацтва. Невідомо, оскільки Шевченко був обізнаний з системою Герценового народницького соціалізму, який поступово виріс з сен-сімоністського захоплення. Можна лише гадати, що Шевченко пильно стежив не тільки за тими вогненними творами Герцена-протестанта, які він містив у «Полярной звезде» та «Колоколе», але й за іншими його писаннями попередньої доби: до цього зобов’язувала поета його надзвичайна пошана до великого письменника.

Першу згадку про Герцена ми знаходимо в щоденникові під 2-м вересня, під час подорожі пароплавом. З приводу того, що Бенедиктов, цей «певец кудрей и прочего тому подобного», перекладає, навіть відтворює Барб’є, Шевченко зауважує:

«Неужели со смерти этого огромного нашего Тормоза, как выразился Искандер (Іскандер – псевдонім Герцена), – поэты воскресли и обновились? Другой причины я не знаю».

Під 20-м вересня Шевченко зауважує, що він узяв у знайомого «для прочтения «Голос из России», лондонское издание», а на другий день і читав його. «Голоса из России» видавав Герцен в 1856 рр. і містили вони в собі статті, надіслані з Росії, що з ними інколи не погоджувався й сам видавець.

Під 11-м жовтня читаємо:

«Вместо десерта он угостил меня брошюрой Искандера лондонского второго издания «Крещеная собственность». Сердечное, задушевное. человеческое слово! Да осенит тебя свет истины и сила истинного бога, апостол наш, наш одинокий изгнанник!»

З нотаток 16-го жовтня довідуємося, що Шевченко знайомий з Герценовим листом до Олександра II, але не дуже високої думки про цього листа.

Під 3-м листопада:

«У него же, у Гранда, и в первый же раз увидел я «Полярную звезду» Искандера за 1856 г., второй том. Обертка, т. е. портреты первых наших апостолов-мучеников, меня так тяжело грустно поразили, что я до сих пор еще не могу отдохнуть от этого мрачного впечатления» [друга книжка за 1856 р. Герценової «Полярной звезды» починалася портретом-літографією Белінського. Крім творів Герцена – «Вперед! Вперед!» (з приводу смерти Миколи), уривки з «Былое и думы», «Ответ», там видруковано заборонені тоді вірші Пушкіна, Рилеєва, Лермонтова, статтю Сазонова – «Место России на всемирной выставке» і статтю Огарьова – «Русские вопросы». Обкладинку прикрашено профілями п’ятьох замордованих декабристів – Пестеля, Рилеєва, Бестужева-Рюмина, Сергія Муравйова-Апостола, Каховського].

З тієї ж «Полярной звезды» Шевченко познайомився з знаменитим твором Герценовим – «Былое и думы», що уривками друкувався в цьому виданні. Принаймні, під 6-м листопада Шевченко переказує про масона Лабзіна, що зазнав тяжкої кари від Аракчеєва за необережне слово, і згадує «происшествие, так трогательно рассказанное Герценом в своих воспоминаниях про Ивашева» (декабриста): цю подію містить у собі якраз Ш розділ «Былого и дум» [А. И. Герцен. – Полное собрание сочинений и писем Под. ред. М. К. Лемке. М., 1919, том XII. с. 50 – 54. Коментування цього епізоду див. в академічному виданні «Журналу», т. IV, с. 617 – 619, хоч тут і не згадано, що відомості про цей епізод узяв Шевченко з «Полярн. звезды»].

Пізніше Шевченко дивиться на портрет «нашего изгнанника апостола Искандера» і хоче для себе його скопіювати «для имени этого святого человека» (11 грудня 1857); згодом (15 березня 1858 р.) він здобуває ще «два экземпляра фотографических портретов апостола Александра Ивановича Герцена». 6-го лютого 1858 р. поет бере у свого знайомого чотири номери «Колокола» і записує: «Я в первый раз сегодня увидел газету и с благоговением облобызал». Нарешті, останню згадку про Герцена в щоденникові маємо вже під 22-м березня, коли Шевченко читав «статью в 3 № «Полярной звезды» о Записках Дашковой» [У ч. З «Под. звезды» на 1857 р., крім великої статті про записки Дашкової, ще вміщено «Смерть Станислава Ворцеля» (польського революціонера), «Еще вариация на старую тему» (лист до Тургенєва про порядки в Росії) та ін.].

Цікаво, що Шевченко мав і якісь ближчі персональні зв’язки з Герценом, що їх, на жаль, поки що не можна вияснити. Принаймні, в листі 1860 р. до М. Я. Макарова Шевченко пише:

«Посылаю вам экземпляр «Кобзаря» [який щойно вийшов у виданні 1860 р.], на всякий случай без подписи [очевидно з цензурних міркувань]. Передайте А. И. (Герцену) с моим благоговейным поклоном» [уперше адресата цього листа виявлено в академічному виданні – Листування, III, с. 188, 903 – 904. З міркуваннями про Макарова треба цілком погодитись].

Навіть найближчим оточенням Герценовим, як і взагалі закордонною нелегальщиною, дуже цікавився поет. Так, Шевченко переказує чутку, що

«в Париже образовался русский журнал, под названием «Посредник»; редактор – Сазонов. Главная цель журнала – бьггь посредником между лондонскими периодическими изданиями Искандера и русским правительством, и еще обнаруживать подлости Пчелы, Le Nord и вообще правительственные гадости. Прекрасное намерение!» (с. 274)

[Такого журнала, між іншим, не видавали за кордоном, хоч сам редактор у [18]50-х рр. справді носився з журнальними планами і працював у журналі «La gazette du Nord». Микола Іванович Сазонов – один з товаришів молодого Герцена, російський сен-сімоніст. Пізніше він зробився політичним емігрантом і намагався наблизитися до К. Маркса, листуючися з ним. Проте справжнім марксистом Сазонова назвати не можна, не зважаючи на його прихильність до комунізму в листах до Маркса (Про Сазонова див. працю тов. Рязанова. – «Карл Маркс и русские люди сорокових годов», в книзі «Очерки по истории марксизма», 1923, нотатки М. Лемке до творів Герцена, т. XIV, і довідки С. Єфремова в академічному «Журналі»), Сазонова Шевченко міг знати по одній статті його в другій книзі «Полярной звезды» за 1856 р. З Герценом у Сазонова були нерівні відносини, врешті вони розійшлися ворогами: див. однобічну оцінку його в статті Герцена «Русские тени»: «Сочинения», XIII, с. 572 – 590. «Le Nord» – урядова газета, що виходила в Брюсселі.]

З свого боку й люди, що ширили нелегальні Герценові видання по Росії, якесь відношення мали до Шевченка. Очевидно, його виразний революційний світогляд давав їм право цілком покладатися на поета. Так, з офіційного «Дела о лицах, обвиняемых в сношениях с лондонскими пропагандистами», виясняється роль одного з обвинувачених Ничипоренка: він мав безпосередні зв’язки з Шевченком, про що й заявив на слідстві (нібито шукаючи «переводчика евангелия на малороссийский язык») [«Былое», 1906, кн. X, с. 105].

Але взагалі тоді Герценові видання надзвичайно були поширені по Росії серед усіх кіл суспільства, і не було нічого легшого, як здобути відповідне число «Полярной звезды» чи «Колокола». Шевченко вказує ймення Якобі, Гранда, Шумахера, Брилкіна, Голіховського, Варенцова, в яких він позичав ці видання, в Нижньому Новгороді сидячи. А всі інші відомості сходяться на тому, що це місто, Н. Новгород, було мало не центром усієї Герценової агітації в Росії. Навіть сам шеф жандармів Долгоруков в одній записці пише:

«Здесь беспрерывно толкуют, что сочинения Герцена ввезены тисячами экземпляров во внутренность России и будто бы, по словам купцов, на Нижегородской ярмарке можно было приобретать их в том числе, какое желали покупатели» [детально про це див. у виданні: «А. И. Герцен. Полное собрание сочинений и писем. Под редакцией М. К. Лемке». Том VIII, с. 529 – 541. Нижегородский ярмарок відбувався щороку з 15-го липня до 15 серпня. Про стосунки між Шевченком і Герценом див. академічне видання «Журналу», с. 526 – 529].

Як скоро вони доходили до читача, доводить навіть той факт, що його зазначив Шевченко. Так, напр., друге видання «Крещеной собственности» вийшло в Лондоні в 1857 р., а Шевченко вже 11-го жовтня того ж року його читає. Перше число «Колокола» вийшло 1-го липня 1857 р., будучи на початку виданням двохтижневим. Чотири числа «Колокола» (невідомо які) читає поет у лютому 1858 р.

З цих окремих фактів можна зробити лише один висновок: Шевченко, безперечно, був добре обізнаний з головними Герценовими творами, особливо з тими, які появилися за кордоном у [18]50-х рр. Тепер повстає інше питання, найважливіше для нас у цій статті: як саме це позначалося на поетичній творчості українського поета? Щоб відповісти на це питання, мусимо нагадати кількома словами про тодішню Герценову позицію.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 127 – 130.