3. Лібералізм Герцена і революційність Шевченка
Олександр Дорошкевич
Цілком справедливо завважає Плеханов про тодішню добу:
«Російська читацька публіка мало цікавилась політичними питаннями, бо ще мало була для цього розвинена. Для Герцена це ж питання другорядну мало вагу, бо затулене «економічним питанням» [Г. В. Плеханов, – Герцен-эмигрант. История русской литературы XIX ст. под. ред. Д. Н. Овсянико-Куликовского. Т. 3. (1910), с. 151. Або в виданні: А. И. Герцен. – Сборник статей с предисловием В. Ваганяна].
Святкуючи першу річницю існування «Колокола», Герцен просто заявив:
«Нам дела нет до форм правлення: ми всех их видели на деле и видели, что все они никуда не годятся, если они реакционны, и все хороши, если они современны и прогрессивны» [А. И. Герцен. – Полное собрание сочинений и писем под ред. М. К. Лемке. Т. IX (1919), с. 264. З цього видання й всі інші цитати].
Знаменита програма «Колокола», як відомо, обмежувалася трьома вимогами: «Освобождение слова от цензури, крестьян от помещиков, податного состояння от побоев». Перед нами дуже поміркована, фактично ліберальна програма без революційних вимог, без політичних постулатів, програма, обернена не до селянських мас, а до «молодої дворянської інтелігенції». Тому цілковиту рацію мають ті дослідники, що констатують поміркованість аграрної програми «Колокола» в рр. 1857 – 1858.
«Не зрозумівши буржуазно-демократичної сутності всього руху 1848 р. і всіх форм домарксового соціалізму, Герцен тим більше не міг зрозуміти буржуазної природи російської революції. Герцен – основоположник «російського» соціалізму, «народництва». Герцен убачав соціалізм у звільненні селян з землею, в громадському («общинном») землеволодінні і в селянській ідеї права на землю…
На ділі в цьому вченні Герцена, як і у всьому російському народництві, аж до злинялого народництва теперішніх «соціалістів-революціонерів», немає ні грана соціалізму. Це така ж прекраснодушна фраза, таке ж гарне мрійництво, яке покриває революційність буржуазної селянської демократії в Росії, як і різні форми «соціалізму» 1848 р. на Заході» [Ленин. – Собр. соч., т. XII, ч. 1, с. 97.].
Ця поміркованість, треба додати, і створила на перші часи таку популярність Герценовим виданням у Росії.
Герцен тоді майже відкидав революцію, як найпевніший шлях для здобуття згаданих вище вимог: як він каже не раз у своїх творах тієї доби, «мы от души предпочитаем путь мирного человеческого развития пути развития кровавого» (IX, 2). Н. Огарьов, найближчий спільник і однодумець Герцена, у ч. І «Колокола» виразно каже про видавця, повторюючи наведену вже думку:
«Из ваших сочинений можно заключить…, что вы не кровавый революционер, а что последние годы вас выучили не верить революциям, по крайней мере политическим революциям (розрядка моя. О. Д.), которые ставят короля-банкира на место короля-барина, императора-плута на место короля-банкира: но что в сущности эти революции не составляют реформы, перемены, что перемена лежит в экономических данных государства, какое бы правительство ни было, и что вы готовы ужиться со всяким правительством, лишь бы оно стояло на высоте экономических изменений в государстве».
«Кровавых революций» уникав Герцен, бо він не розраховував на політичну активність селянства, він боявся цієї активності, і звідси його надія на особу Олександра П, як на єдиного «мирного» організатора історичного процесу.
«Нам искренно и откровенно казалось», – пише він у цитованій уже статті 1858 р., – «что Александр II заменит кровавую эру революции и будет мирним коротким переходом от устарелого деспотизма к человечески-свободному состоянию России» (IX, 265).
Знамениті звертання Герцена до Олександра II, власне, на його вірі в особу молодого царя засновані: «у него было доброе сердце и слабая вола» (ІХ, 108), у його «добрая душа» і «благородство» (VIII, 521), «он любит Россию» (Х, 69) і щиро «хочет освобождения крестьян» (IX, 361). Западник у діалозі «Русские в Париже в 1858 г.» (№ 12 «Колокола») чітку формулює цю близьку Герценові думку: «Мы не сомневаемся, что Александр II станет во главе народа, а не во главе чиновничества». Герцен виходив з думки про «надкласовість» царської влади.
Для Герцена добрий і чулий цар – це певний засіб проти революції, проти справедливих вимог селянства, засіб, що ним Герцен намагався залякати тодішній уряд. Уже в ч. 1 «Колокола» він чітко й загрозливо пише:
«Пора проснуться! Скоро будет поздно решать вопрос освобождения крепостных мирным путем: мужики решат его по-своему. Реки крови прольются, – и кто будет виноват в этом? Правительство» (VIII, 542).
Певна річ, така позиція виникла в Герцена деякою мірою під впливом розчарування в революції 1848 р., і згодом, за кілька років, Герцен здобувся на дуже значні тут корективи. Проте нас цікавлять саме ці роки. Герценовими устами тоді говорив ліберальний поміщик, економічно занепалий і наляканий селянськими настроями: звільненням селян він рятував себе від «кривавої» соціальної революції.
І от саме в поданій системі поглядів Шевченко мав кардинальне розходження з Герценом; ліберальна позиція Герцена з його орієнтацією на «молоде дворянство» і на землю з викупом аніяк не смакувала великому українському поетові. Коли Герцен пише: «…ни один благородний человек в России не захочет смерти царя, который идет заодно с народом и с образованием» (IX, 228), – Шевченко, навпаки, мріяв про той час, коли «люди тихо… царя до ката поведуть» і коли вже «не спасе їх добрий цар, їх кроткий, п’яний господар». Тут цілковита, неперейдена протилежність, тут класова розбіжність, якої погодити жодним чином не можна. Можна сказати, що поетична творчість Шевченкова після заслання – то ідейне заперечення, уперта полеміка з Герценом в його поглядах на роль молодого царя в соціальній історії Росії.
Коли Герцен був великим апологетом культурних традицій, охоронцем досить таки примарних форм тодішньої експлуататорської цивілізації (пор.: «В Риме было много революций, он часто менял кожу, но с Марием и Суллой, с Сенатом и Юлием Цезарем, с Нероном и Марком Аврелием он оставался древним Римом». ІХ, 214), Шевченко не міг за цю ворожу йому цивілізацію дбати і тому раз-у-раз передрікав загибель тодішнім владущим класам. Коли китайське повстання цілком одворотне Герценові «со всеми своими грудами трупов и отвратительным мясничеством» (VIII, 488), то Шевченкові, навпаки, його соціально-деструктивні тенденції здаються найтоншою, найприємнішою музикою («Мандарины эти – жирний, убойний скот… Скоро ли во всеуслышание можно будет сказать про русских бояр то же самое»? «Щоденні записки», ред. С. Єфремова, 90).
І треба сказати, що це розходження чудово розумів і сам Шевченко. Принаймні, 16-го жовтня 1857 р. він записує до Щоденника чутки з приводу листа Костомарова, рівняючи його з відомим Герценовим листом до Олександра II:
«…Будто бы в Москве, между молодежью, ходит письмо Костомарова, адресованное на имя государя, письмо исполненное всякой истины, и вообще пространнее и разумнее письма Герцена, адресованного тому же лицу» («Щоденні записки», 116).
У питанні про методи, рушійні сили історичного процесу Шевченко, певна річ, цілком був на боці Чернишевського, який у знаменитій полеміці з Герценом виразно заявив:
«…К концу царствования Николая все люди, искренно и глубоко любящие Россию, пришли к убеждению, что только силою можно вырвать у царской власти человеческие права для народа, что только те права прочны, которые завоеваны…» (Герцен, Х, 225).
Цим самим вплив Герцена повинен був ущухнути перед ідеологом російського революційного руху. Згодом відомий революціонер-емігрант, Олександер Серно-Соловйович, друг Герцена і Чернишевського, в своєму політичному памфлеті, до Герцена зверненому, чітко поділив класові позиції двох найвидатніших провідників інтелігенції середини XIX ст.:
«Между вами и Чернышевским нет, не было, да и не могло быть ничего общего. Вы – два противоположные элемента, которые не могут существовать рядом, друг возле друга. Вы – представители двух враждебных натур, не дополняющих, а истребляющих одна другую, до того расходитесь вы во всем – от миросозерцания до отношений к самим себе и к людям, от общих вопросов до мельчайших проявлений частной жизни…
Чернышевский учил: ни верьте ни одному правительству, хотя бы оно состояло из ангелов, и в тот день, когда я сделался бы правительством, перестаньте верить мне, – вы умилялись перед идейкой земского царя и воскликнули: «победил, Галилеянин!» [М. Лемке. – «Очерки освободительного движения шестидесятых годов». Второе издание (1908), с. 271]
І от на цьому тлі тодішніх ідейно-громадських стосунків виступає оцей популярний мотив «топора», на який відгукнувся й Шевченко. Кілька слів про цей досить цікавий і характерний епізод. 1 жовтня 1858 р. у «Колоколе» (ч. 25) видруковано анонімне «Письмо к редактору», де, між іншим, є такий абзац:
«Слышите ли, бедняки, нелепы ваши надежды на меня, – говорит вам царь. На кого же надеяться теперь? На помещиков? Никак, – они за одно с царем, и царь явно держит их сторону. На себя только надейтесь, на крепость рук своих: заострите топоры – да за дело: отменяйте крепостное право, по словам царя, снизу! За дело, ребята, будем ждать да мыкать горе: давно уже ждете, а чего дождались?»…
На цей уривок, що становить, власне, одвертий заклик до соціальної революції, відгукнулися тоді найвидатніші політичні й громадські діячі: на цьому уривкові, як у хімічному реактиві, прояснилося соціальне єство Герценових кореспондентів. Так, один військовий генерал кваліфікує цей уривок, як твір «в высшей степени революционный» (IX, 446). Поміркованпй ліберал Б. Чічерін, уже в передчутті близької реакції, рішуче виступив (№ 29 «Кол.» – 1 грудня 1858) проти надто радикальної платформи Герцена, посилаючись на той же символічний «топор»: «Палка сверху и топор снизу – вот обыкновенный конец политической проповеди, действующей под внушением страсти» (IX, 412). У Чічеріна чути реакційно-дворянський переляк перед тими силами, «которые бы наперерыв стали раздувать пламя, разжигать страсти, взывать к палке и топору для осуществления своих желаний» (IX, 414).
Але Герцена обороняє лівіший ліберал, ідеолог майбутнього земського лібералізму К. Кавелін, обстоюючи в листі до Чічеріна думку, що Герцен зовсім не солідаризувався з виразом одного з своїх кореспондентів. Натомість Чернишевськнй значно пізніше («Кол.», ч. 64, з 1 березня 1860 р.) у цитованій уже статті, як і можна було сподіватися, цілком стає на боці автора «Письма к редактору»: «Крестьяне, которых помещики тиранят теперь с каким-то особенным ожесточением, готовы с отчаяния взяться за топоры…» (Х, 226). Йому відповідає сам Герцен (Х, 223). Таким чином, як бачимо, ця стаття про роль «топора» в історичному процесі і в соціальному звільненні селян на всі боки трактувалася в «Колоколі» та в близьких до його колах.
Можна передбачати, що Шевченко звернув свою увагу на цю полеміку. Ми вже цитували вище його запис у Щоденних записках з 16-го жовтня 1857 р. про «письмо Костомарова, адресованное на имя государя»: на нашу думку це «письмо» і єсть анонімне «Письмо к редактору» з № 25 «Колокола». «Колокол» вийшов у Лондоні аж 1-го жовтня 1858 р., тобто мало не через рік. Але рукописний його текст міг бути відомий у Москві, у сприятливих Герценові колах, значно раніше, і от 16-го жовтня 1857 р. вже записував свої враження Шевченко «по известиям, полученным из Москвы». Між іншим, Шевченко подає: «Письмо Костомарова якобы написано из Лондона» («Щод. зап.», 116); додаток цілком зрозумілий, коли припустити, що мова мовиться про число лондонського «Колокола».
Безперечно, зацікавлений поет при першій нагоді прочитав цю статтю, що її справді можна назвати виразно-революційною [Ось іще уривок із неї: «Но надо бояться озлобить 12.000.000 крестьян: они страшны потому, что их революция перевернет все вверх дном, а с ними не сладишь, ежели обещал им более, нежели сколько дать. У нас ежеминутно слышим: крестьяне наши – бараны! Да, бараны они до первого Пугача. Бараны они были, пока не давали им никакой надежды на освобождение: не то будет теперь, когда им обещали свободу, да потом только по губам помазали – бараны не стали бы волками! Войском не осилить этих волков. Перенес бы я вас в казармы, в лагерь, на парад, на ученье, дал бы вам потолкаться между солдатами, прислушаться к их речам… и вы бы согласились со мной, что солдаты за крестьян, а не за царя» (с. 206)], але без особливих підстав приписав її Костомарову: пильна аналіза її змісту, що ми проробили, не дозволяє так просто вирішити справу з її авторством. Вірш «Я не нездужаю нівроку», написаний якраз 22 листопада 1858 р., безперечно є поетичний відгук Шевченка на цю довгу дискусію про «топори»:
Цар Микола
Її приспав, а щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить…
Шевченко сміливо, рішуче стає на бік «вигостреної сокири», як єдиного доброго методу «збудить хиренну волю», що її так сильно приспав цар Микола протягом свого довгого й жорстокого царювання. Вся поезія відбиває ті ж сумніви в підготовці до селянської реформи, ті ж хвилювання, що їх великою мірою мав і Герцен з багатими матеріалами «Колокола».
[Цікаво, що концепція «топора» трапляються і в попередніх Герценових творах, хоч більше з ліберальним трактуванням. Так, мені вже доводилося р. 1924 наводити цитату з Герценової «Крещеной собственности», безперечно – добре відомої Шевченкові (Герцен – Соч., VII, 266 і 272): «Пусть они знают, что если ни правительство, ни помещики ничего не сделают, сделает топор. Пусть государь знает, что от него зависит, чтобы русский крестьянин не вынимал его из-за своего кушака»… Топором… «вероятно и разрубится запутанный узел помещичьей власти». Щоб зрозуміти революційно-класову позицію Шевченка в цьому питанні, досить порівняти її з позицією типового буржуазного ліберала П. Куліша. У статті 1869 р. «Герценів Дзвін» Куліш пише: «Не похваляємо ми тільки того в п. Герцені, що він, виявляючи факти, винуватив за все і про все короновані голови і високі государственні власті. Ми їх шануймо всюди, яко поставлених і освячених народним розумом» («Твори П. Куліша». Львів, 1910, VI, с. 595)].
Примітки
Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 130 – 135.