4. Вплив творів Герцена на Шевченка
Олександр Дорошкевич
І проте, не зважаючи на згадане кардинальне ідейне розходження Шевченка з Герценом, все ж можна говорити про деяку ідейну залежність українського поета від закордонного публіциста. Ця залежність, як і можна сподіватися, найдужче виявилася під час перебування Шевченка в Нижньому Новгороді 1857 – 1858 рр.; що далі, то вплив Герцена все більше затирався в складному комплексі петербурзьких та українських переживаннів (це позначилося й на записах про Герцена в «Щоденних записках»).
Коли аналізуєш останню добу в розвиткові Шевченка-поета, то дивуєшся одному: тут майже немає (крім хіба ліричного малюнка «Сон» 1858 р.) тих безпосередніх сценок з ганебного кріпацького побуту, які панували в Шевченковій тематиці принаймні з р. 1844. 12 листопада 1857 р. Шевченко писав І. О. Ускову:
«Занимает теперь всех самый животрепещущий вопрос о том, как освободить крестьян от крепостного состояния. С новым годом ожидают правительственных распоряжений по этому вопросу» (Листування. 133).
7 грудня 1859 р. він повідомляє Варф. Шевченка: «О людській волі я розпитував; але ніхто нічого не знає, коли, як і що з того буде» (с. 179). Знаємо ми також, скільки енергії вжив Шевченко на те, щоб викупити на волю своїх найближчих родичів. Шевченко постійно стежив за «Колоколом» і за окремими Герценовими виданнями. Отже поет, безперечно, був цілком у курсі всіх передреформених перипетій, яких зазнавала справа визволення селян з кріпацтва. Поет болюче реагував на невдачі і палко бажав найкращих успіхів (він рішуче відкидав «погану безземельну волю»).
Проте тематика його поезії цієї доби цих органічних інтересів поетових не відбила, не використала, занедбавши попередні славні традиції. Чому це так? Відповідь може бути тільки одна: Шевченко, як мало хто з сучасників, зв’язував соціальне визволення селян зі зміною політичного ладу. Ідея політичної революції (і знищення царату, як організаційної форми експлуататорського політичного ладу) у Шевченка тут превалює над усіма іншими, «другорядними» питаннями. Можна пристати врешті на думку акад. С. Єфремова: «…поет не вдається в дріб’язкову особисту помсту своїм потужним словом. Він підноситься до оцінки не особи, а системи» [«Шевченківський збірник» під ред. П. Филиповича. Т. І. (1924). Стаття «На нерівних позвах (Шевченко й самодержавіє)». С. 15] хоч, додамо ми від себе, не раз торкається поет і конкретних царів і цариць, живих і померлих. У цьому, як ми сказали, Шевченко рішуче розходиться з Герценом.
Але Герценова лектура одну тут вагу має: Герцен систематично викривав у своїх політичних писаннях усі злочинства, розпусту, недолугість російських царів і цариць, цю знаменну символіку самодержавного політичного ладу. Ці вогненні писання Герцена Шевченко сприймав по-своєму, усвідомлюючи ці окремі факти як цілу систему, отже йдучи багато далі за Герцена. Можливо, що в цьому можна вбачати нові стимули до його різких характеристик російських царів (властиві йому, правда, ще з р. 1844), до його гострої сатири на особисте, переважно етичне життя безпутніх владарів кріпацьких душ.
Шевченко згадує епізоди про Нуму Помпілія («Колись то ще, во время оно»), про Саула («В непробудимому Китаї»), про Ірода («Во Іудеї, во дні они»), при чім тільки алегорично надає своїй тематиці давніх побутових рис. Ідейним же своїм змістом ця яскрава політична поезія має для Шевченка всю вагу сучасної актуальності, могутнього знаряддя для політичної боротьби з ненависним царатом. Усі ці Нуми Помпілії і Саули надто нагадують Миколаїв і Олександрів. З цього погляду дуже інтересне композиційне обрамлення поеми «Саул». І початок
В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас,
І понад Індом і Євфратом…
і кінець –
… Горе, горе!
Дрібніють люди на землі,
Ростуть і висяться царі!
повинні засвідчити нею болючу актуальність цієї політичної проблеми [цікаво, що таке алегоричне порівняння Саула з Миколою І ми зустрічаймо і в Герцена: «Говорят, что во время совершенного помрачения духа нашего невского Саула, после февральской революції, увлекся и Строганов… Но Саул шел дальше». («Полярная звезда» на 1858 р., або XIII, 181)].
Колись Драгоманов дуже гостро поставився до цієї оригінальної модернізації фактів з соціології, до цієї примітивізації історичного процесу, а тимчасом перед нами лише гола ідейна тенденція, утилітарне політичне завдання, і для цієї великої мети Шевченко, згідно з тодішнім утилітарним розумінням літератури (Добролюбов, Чернишевський), легко підстригує добре відомі йому з солідних наукових розвідок факти. Таким шляхом піде згодом Леса Українка в своїх «екзотичних» сюжетах. Це певний літературний прийом, своєрідна деформація матеріалу, а зовсім не неуцтво.
Легко довести цю думку на окремих прикладах. Ми знаємо, як влучно й блискуче виявив Герцен політичну роль Миколи І, цього «незабвенного тормоза», як немилосердно картав його за жорстоку ліквідацію декабристів і петрашевців, за боротьбу з вільною думкою в тодішній Росії. Не раз Герцен у своїх екскурсах з минулого російських царів ( напр., з приводу «Записок» К. Дашкової) виявляв усі потворні злочинства (царевбивства), усю глибінь етичного занепаду й розпусти, що неподільно поєднані з династичною історією імператорської Росії. Епітети, які прикладав Герцен до російських царів (напр., про Катерину: «состарившаяся, износившаяся в разврате»), близькі були Шевченкові ще з 1844 р., з часів написання поеми «Сон»; проте запальна полеміка закордонних писань Герцена загострила «царефобські» настрої політичної поезії Шевченка.
Отже Герцен вплинув на тематику Шевченкової поезії в ці роки: Микола 1-й і декабристи («Неофіти», «Юродивий» та інші «алегоричні» твори з давньоєврейської історії), рішуча акція проти царів, «катів людських». Герцен вплинув на освітлення цих епізодів, особливо з етичного боку: ганебним розпусником і деспотом виступає Микола І в «Неофітах». Або він же в такому реченні про славу в варіантах поезії «Слава»:
Курвила з Миколою
У Севастополі.
Нарешті, і рішучі «якобінські» плани Шевченка щодо царату («Царя до ката поведуть»; або в «Неофітах»: «Тебе уб’ють – ножем тупим тебе заріжуть, мов собаку…»), здається, чи не підсилені окремими екскурсами Герцена в минуле російської царської династії. Герцен у своїх виданнях з охотою наводив приклади царевбивства, і прізвища царевича Олексія, Івана Антоновича, Петра III, Павла стають за виразні й промовисті приклади.
Крім того, ще один, дуже важливий факт. Можна напевно сказати, що Шевченко був чудово обізнаний з історією декабризму як з Герценових видань, так і з усних переказів окремих амністованих декабристів (Анненков тощо). Тимчасом у декабристів питання про вбивство царської родини стояло цілком реально. Я дозволю собі тут послатися на видання, яке не могло минути Шевченкових рук: «14 декабря 1825 и император Николай». Издано редакцией «Полярная звезда» по поводу книги барона Корфа. Лондон, 1858, с. 308. Зміст цієї книжечки такий:
1. Предисловие (Герценове), 2. Донесение следственной комиссии (с. 1 – 116), 3. Верховный Уголовный Суд (117 – 185). 4. Письмо к имп. Александру II (з «Колокола», 183 – 201), 5. Разбор книги Корфа (Р. Ч., тобто Огарьов: 202 – 308).
Через усю книгу проходить оте «злоумышление на цареубийство», в якому власне й обвинувачували всіх декабристів-офіцерів. В офіційному «донесении следственной комиссии»». напр., переказано такий епізод (нас не цікавить його історична ймовірність [про це див. у книзі Серг. Гессена. – Декабристы перед судом истории. Лнгр., 1926, с. 12 – 13]:
«Они (південна група декабристів. О. Д.), читали отрывки Пестелевой Русской Правды и сделан вопрос: при введении наших законов, как быть с императорскою фамилиею? Истребить ее, сказал Пестель; с ним согласились Юшневский, Давыдов, Волконский, но Бестужев-Рюмин думал удовольствоваться смертью одного императора (прочих членов царственного дома предполагали, как показывает Пестель, вывезти за границу, употребив к тому Кронштадтский флот); Сергей Муравьев на сей раз противился вообще их мнению, он не хотел цареубийства…» (с. 36 – 37).
Або такі вирази з цього офіційного документа, поданого в Герценовому виданні:
«…Твердили им беспрестанно о близости, о пользе революции, воспламеняли их воображание и страсти, сначала намеками, потом говорили ясно и решительно о необходимости посягнуть на жизнь императора Александра, истребить его всю династию… Надобно самый прах их развеять по земле» (с. 57).
Тільки щодо жінок Пестель вагався:
«Если убивать в чужих краях, то конца не будет, у всех великих княгинь есть дети: довольно объявить их лишенными прав на царство…» (с. 48).
Як ми вже говорили, з цим рішуче не погоджувався Герцен, навіть друкуючи такі матеріали, але з ентузіазмом приймав Шевченко: на цих фактах недавньої історії він конкретизував, «уточняв» свою політичну програму. Історичний приклад декабристів довів, що ідея царевбивства єсть річ зовсім не безнадійна, як зовсім не безнадійне було й саме повстання героїв 14-го грудня і Чернігівського полку.
Примітки
Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 135 – 139.