28 червня

Тарас Шевченко

Сталося, – тільки зовсім не те, чого я сподівався. А сталося паскудство, якого не можна було сподіватись навіть од причинця його, поганця Кампіоні. Пішов я вчора до форту, щоб, дожидаючи пароплава, пакувати свою мізерію. І, як це звичайно буває, коли людина сподівається чогось доброго, то на цьому доброму й добрі плани будує. Так і я, дожидаючи вістуна благодатної свободи, розгорнув килим-самолет, і ще одна, одна тільки хвилина, і я опинився б на сьомому Магометовому небі. Але, не доходячи до форту [зустрів я] посланого за мною вістовця від коменданта. – «Чи не прибув пароплав?» – питаю я посланого. – «Ще ні», – відповідає він. – «Навіщо ж я потрібний комендантові?» – спитав я сам себе і піддав ходу. Приходжу. І комендант, замість якого-будь привітання, мовчки подає мені якийсь папір. Я здригнувся, приймаючи цей таємничий папір, як безсумнівного вістуна свободи. Читаю й очам не вірю. Це – рапорт на ім’я коменданта від поручника Кампіоні про те, що я, бувши п’яний, нагрубіянив йому матірними словами, про що свідчать і новоприбулі офіцери. І в кінці рапорта він просить і вимагає поступити зо мною, як велить закон, себто негайно перевести слідство.

Я остовпів, прочитавши це несподіване паскудство. – «Порадьте мені, що робити з цією гадиною?» – запитав я коменданта, опритомнівши. – «Один спосіб, – промовив він – просіть вибачення, або за приписами дисципліни ви – арештант. Ви маєте свідків, що ви були тверезі, а він має свідків, що ви його лаяли». – «Я присягну, що це неправда», – сказав я. – «А він присягне, що правда. Він – офіцер, а ви – все ще солдат». Ох, як страшно відгукнулось у мені це майже забуте слово. Нічого робити, сховав гордощі в кишеню, натягнув мундир і пішов просити вибачення. Простояв я в сінях у поганця цілісінькі дві години. Нарешті він, протверезившись, допустив мене до своєї особи. І після багатьох перепрошувань, прохань, принижень даровано мені вибачення з умовою негайно послати по кварту горілки. Я послав по горілку, а він пішов до коменданта по рапорт. Принесли горілку. А він приніс рапорт і привів своїх благородних свідків. – «Що, батечку, – сказав один із них, подаючи мені пухку, що тряслася з похмілля, руку – вам невгодно було познайомитися з нами добровільно, як у благородних людей водиться, так ми вас примусили». На цю коротку й повчальну промову п’яна вже компанія зареготала, а я мало-мало не промовив: поганці! та ще й патентовані поганці!