5. Шевченко й Обеременко
Олександр Кониський
Таким чином бачимо, що, закинувши Шевченка в Новопетровську тюрму, у нього одібрали усе, чисто усе, не тільки яко у поета, у художника, але яко у звичайного чоловіка, у якого не скаменіло ще серце, не охолов до краю дух. У нього одібрали, йому заборонили геть чисто усе те, що хоч на одну краплю спромоглось би полегшити йому тяжкий побут! В великому численному гурті людей Шевченко був самітним, а округи його було усе те, що гнобило, мордувало його, дратувало нерви.
Річ відома, як тяжко людині почувати себе самітним у гурті людей, де нема чоловіка під мислі, нема душі, що розуміла б нас і спочувала б нам. Тоді люди, що оточають нас, стають нам осоружними, ніби ворожими. Такий гурт людей – чужих і духово і морально, замість розваги, завдає чоловікові ще більшої туги. Іншої ради тут нема, як опріч того, щоб швидше покинути такий гурт, втекти від нього та вдатися до товариства природи і власних думок.
Певна річ, що хоч яка нудна була природа Новопетровського форту, а вона б більш розважила Тараса, ніж «смердяча казарма». Также не можна було в усяку пору, коли б того схотів, покинути казарму: військові статути, накази і догляд – приковували його до казарми, немов Прометея до скелі. А коли б він і рушив з казарми, так слідом за ним рушав і догляд в особі «дядьки» чи іншого унтер-офіцера. Догляд ходив за ним гірш, ніж тінь: десь в темному закутку може не бути тіні, а такого закутку, де б не було за Шевченком догляду, не було. «Опріч казарми ніде не можна бути» [Русс. стар. 1883 кн. IX], писав він до Бодянського, вже геть пізніше (15 листопада р. 1852). Оце одно, а друге – що й природа була занадто одноманітна, нудна: «Хочби на що хороше подивитися, – каже Тарас, – може б стара душа моя мучена стрепенулася» [Основа 1862 кн. 7].
І подивиться ні на що і потоваришувати, хочби навіть розмовляти по душі ні з ким було Тарасові. Про офіцерів – годі й гадати: одні з них були «начальством», як от Потапов і Обрядін, другі такі, як оці два, треті – полохливі, четверті – донощики, або п’яниці такі, як Кампіоні (з ним небавом спізнаємося). Зі споминів Косарева знати, що офіцери взагалі в перший рік перебування Шевченка в Новопетровському трималися від нього осторонь.
Було в Новопетровському кілька засланих поляків, теж «політичних злочинців», але з усього знати, що то були здебільша люди переполошені, обережні і занадто сторожкі. Коли ж з ким з них, опріч свого щирого приятеля Броніслава Залеського, Тарас і потоваришив, так то вже сталося геть пізніш, а щодо р. 1851–2 – так не маємо жодного натякання на товаришування Шевченка з засланими поляками. Одно слово – за перші два роки перебування Шевченка в Новопетровському ми не бачимо у його ніже єдиного, хоч трохи інтелігентного товариша. Відомо тільки, що між жовнірами поталанило йому опріч Скобелева, знайти ще ближчого земляка – Андрія Обеременка. Обеременко розважав-поділяв з ним за увесь семилітній час журбу-тугу, і нам не можна не завести сюди усе, що знаємо про нього з уст самого Шевченка.
«Небавом після того, як прибув я, – пише Шевченко [Записки с. 89], – до Новопетровської фортеці, поміж солдацькою одноманітною та мізерною публикою помітив я зовсім таки не солдацьку постать. Твар його, хода, навіть шапка-чабанка, усе давало знати, що він земляк мій. Питаюся про нього, хто він такий? Кажуть: земляк мій, Андрій, слуга при шпиталю, «хахол». Оцього ж то мені й треба. Твар його здавалася мені більш суворою, ніж звичайно у земляків моїх. Тим-то спізнаватися з ним почав я здалека, обережно. У найближчого начальства його я довідався, що Андрій Обеременко зразок людини чесної й обережної. Тоді почав я шукати нагоди, щоб побалакати з ним по-нашому віч-на-віч. А він, здавалося мені, ніби помітив мої заходи та й пильнує уникнути такої честі. Через це мене ще більш кортіло спізнатися з ним. Більшу частину ночей безсонних провів я у Новопетровському, сидячи на рундуці. Раз якось зимою, було це в третій годині ночі, сиджу я своїм звичаєм на рундуці, дивлюся, аж із-за шпиталевої пекарні видибає Андрій. Він був тоді за квасника і за пекаря хліба. Потім уже склопотав я йому «завидну» посаду городника.
– А що, Андрію, – озвався я до нього, – мабуть і тебе сон не бере?
– Та не бере ж, матері його ковінька.
Я затремтів, почувши рідну мову, чисту, не попсовану. Я прохав його посидіти біля мене хоч годиночку. Він згодився, але неохоче. Я зняв бесіду, спитавши, як звичайно буває між солдатами: з якої він губернії?
Андрій відповів, що він «губернії Київської, повіту Звенигородського, з села Різаної, отам біля Лисянки, коли чували».
Я відповів, що не тільки чував, а навіть бував у Лисянці і в Різаній і скрізь. Стало знати, що ми земляки та ще й вельми близькі.
– Я й сам бачу, – мовив Андрій, – що ми свої, та не тямлю, як до вас підступити, бо ви, коли не з офіцерами, так з ляхами. Як тут, думаю, до нього підступити? може він і сам лях, та тільки ману пускає.
Я почав його запевняти, що я сущий земляк його, і бажав довше з ним побалакати, але тут саме продзвонило три години і він пішов топити піч на хліб.
Отак-от почалася у нас знайомість з Андрієм Обеременком. Чим далі, тим більш спізнавали ми один одного і більш звикли один до одного. Але наші відносини околишні (за увесь час перебування в Новопетровському) лишалися такими, якими вони були і тоді, коли ми побачилися першим разом. Обеременко не зробив ніже єдиного ступня околишнього до сприятелювання і ні на зерно не показав підлабузнювання; при других він навіть не кланявся мені, боячись, щоб хто збоку не подумав, що він моститься до мене в приятелі.
Місцем, де ми завжди бачилися, був рундук. Бачилися ми звичайно вночі, коли вже все спить, опріч вартових. Спокійна, холодна, навіть сувора твар Андрієва вдавала з його людину жорстоку, байдужу, але це була тільки маска. Малих діток він кохав загарливо, а це певна ознака серця доброго, благого. Я, яко маляр, часто любував, дивлячись, як його темно-оливкова твар вусата прилипає з ніжнотою до рожевої щічки дитини. Я полюбив його не за саму тільки вдачу його просту та благородну, а ще більш за те, що за всі 20 років бридкого, огидливого побуту солдацького він не опаскудив, не принизив свого достоїнства національного і людського. Всіма сторонами він лишився вірним своїй прекрасній національності. Така риса благородить людину. Коли в моєму довголітньому заточенні темному мигали інколи хвилини ясні, так тих ясних хвилин наділяв мені простий друзяка Андрій Обеременко.
Пошли ж, Боже! – говорив Тарас, покидаючи р. 1857 свою тюрму і прощаючись з Обеременком, – швидше кінець твоєму мордуванню, мій друже незрадливий! Поможи тобі, Пресвятая Мати, перейти оці пустелі безводні та напитися солодкої водії дніпрової і в свої змучені груди набрати животворного повітря нашої любої України».
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 91 – 94.
