1. Новопетровський форт

Олександр Кониський

Форт Новопетровський, де наш поет карався з 17 / 29 жовтня р. 1850 до 2 / 14 серпня р. 1857, був про нього тією тюрмою, що в кінець добила здоров’я й задушила його. Тим-то не буде зайвим хоч короткими словами розповісти історію оцієї страшної живої могили.

В Азії на східній стороні Каспійського озера-моря суходіл вип’явся в озеро двома півостровами: Бузачи, біля затоки Кайдик, а трохи на південь Мангишлак. З давних давен оці півострови, як і взагалі східний берег Каспія, займав скотарський народ киргизи, переходячи з своїми отарами з одного місця на друге широкої, не заселеної хліборобами, пустелі. Посовуючи свої межі на схід за річку Урал, Росія стала сусідити з перехожими киргизами. Вважаючи себе носителькою культури і цивілізації з заходу на схід, Росія (звісно – уряд її) спостерегла, що їй судилося сподобити і прикаспійських скотарів своєї культури і цивілізації. А киргизам, яко людям вільним, не призвичаєним до культури народів осілих, хліборобських, зовсім не до вподоби було нове сусідство: якийсь час вони змагалися, інколи і відбивалися від російської культури, але сила взяла гору і мусили вони стати підданками Росії. Звісно, підбивання киргизів і посування російської межі сталося не з одного разу: воно йшло собі повагом, бо киргизи, цураючись тієї культури й цивілізації, часто ворохобили вже після того, як їх підбито під Росію.

Щоб утихомирити киргизів і викоренити у них ворохобливі заходи, уряд російський, з ініціативи оренбурзької адміністрації, почав будувати на східному березі Каспія форти, себто невеличкі фортеці. Отож і на березі Кайдацької затоки велено було поставити такий форт, найменувавши його Ново-Александровським. Осадчі і будівничі, вибираючи під форт місце, не зауважили, наскільки місцевість Мертвого Култука відповідає умовам людського здоров’я. Тимчасом вибрана місцевість показала себе такою лиходійною задля здоров’я залоги, що треба було її кидати й шукати де-небудь поблизу іншої. Обібрали Мангишлак, і року 1846 перенесли туди форт, давши йому нове наймення – Ново-Петровське [Мейер: Кирг. степь, Оренб. вед. с. 51–67].

Нова місцевість хоча й була трохи ліпша про здоров’я людей, зате була трохи чи не більш ще нудною і сумною. З одного боку було море, а трьома сторонами облягав безкрайній степ-пустеля. Форт збудували на скелі, верстов зо дві від моря. Навкруги ні дерева, ні куща. З ранньої осені до пізньої весни скиглить – гірш голодного сіроманця – східний холодний вітер.

«Не приведи Господи, як там тяжко та скорботно було жити! Нічого ні дістати, ні купити не можна було. Не було навіть доброї води на питво; мусили люди пити солонувату воду» [Киев. стар. 1889 кн. 3 с. 570 і Русская стар. 1891 кн. 5 с. 432–5], –

розповів Косарев, що більш 10 років жив в Новопетровському.

От-туди то, до оцієї «живої могили» Обручов і заслав Шевченка. Привезено його до Ново-Петровського форту, як знаємо вже з попереднього нарису, 17 жовтня р. 1850 [Русск. ст. там само. с. 430].

В форті було дві роти (чоловіка сотень зо дві) залоги, чоловіка з 20 офіцерів, лікар, піп; усієї «інтелігенції», беручи не тільки військову, але й цивільних урядників і крамарів, було чоловіка 40–50. Крамарі і рибалки жили в слобідці біля форту; а людність військова в будівлях форту. Будівлі форту були: невеличка мурована церква, дім задля коменданта, гауптвахта, шпиталь та казарми задля офіцерів і жовнірів. Усі будівлі покрашені в жовтий колір. От це і все. Під горою, ближче до берега було кілька вірменських крамничок, та ще, звісно, шинок [Киев. ст. 1889 кн. 2 ст. 299; кн. 3 с. 571].

На форті було десять гармат; звісно – не багацько; але досить про голоручних «ворохобників» киргизів. Одначе останні й не гадали ворохобити; спокійно пасли отари, через що і залога спокійно перебувала собі: влітку вона муштрувалася, та збиралася часом на берег подивитися, як припливе пароход з Астрахані або поштовий човен з Гурьєва. Не багацько, значить, було розваги; а зимою ще менш, бо цілого півроку навігації не було, і з кінця осені до весни крига відрізувала новопетровську людність від цілого світу Але ж чоловік без розваги не може жити: треба було і новопетровській людності якоїсь розваги: такою розвагою задля більшості і офіцерів і жовнірів була горілка і гра в карти.

Будемо ще бачити подробиці новопетровської розваги; а тепер спізнаємось де з ким з видатніших людей тієї громади, серед якої опинився Шевченко.

Головою Новопетровського форту був комендант полковник Маєвський; чоловік старий вже, добряга, одинокий [так каже про нього д. Чалий (Киев. ст. 1889 кн. 2 стоп. 299); але Іван Мировицький-Ефимовський казав мені, що в Оренбурзі він чув від писаря, що служив за Маєвського в Новопетровському, що Маєвський був удовець, у нього були діти, і Шевченко учив їх. – Наскільки це певна звістка, не скажу].

Він, каже д. Чалий, «вельми любив Шевченка, приймав його у себе не яко солдата, а яко розумного розмовника і часто кликав його до себе». Хоча б це було і певним фактом, дак такі відносини Маєвського не вельми пільжили Шевченкове життя в новопетрівських казармах; найпаче на перших порах, коли, як каже і Косарев, «не легке, вельми не легке» [Киев. стар. 1889 кн. 3 ст. 571] було життя Шевченка, а Зорянко додає, що навіть і в р. 1853 Шевченкові жилося вельми тяжко, і ближче начальство поводилося щодо нього вельми строго [там само кн. 2 с. 298].

Хоча б небіжчик Маєвський і як хотів пільжити Шевченкові, так же всі обставини склалися так, що Маєвський з своєю пільгою мусив озиратися навкруги і не вельми ширити свою прихильність до безталанного поета,

Закидаючи Шевченка в Новопетровську «широку могилу-тюрму», генерал Обручов строго наказав, щоб командир тієї роти, до якої піде Шевченко, яко мога пильніш доглядав за Шевченком; щоб опріч догляду самого ротного командира за поводженням «рядового» Шевченка, найбільший догляд за ним чинити добронадійному унтер-офіцерові і єфрейторові: вони повинні строго стежити за всіма вчинками Шевченка і скоро спостережуть за ним що-будь «предосудительное», або непокірливість його, так зараз би повідомили про те ротного командира; а цей повинен зараз же повідомити Обручова, надписуючи на пакеті свого доносу «секретно и в собственные руки», і уважаючи, що він – ротний командир – строго відповідатиме за найменше пільження Шевченкові [Киев. ст. 1896 кн. 2 ст. 148. Истор. вест. 1886 кн. 1 ст. 106].

Таким чином Маєвський бачив, що й він опинився під доглядом того ротного командира, до роти якого записали Шевченка. Не можна було Маєвському не зрозуміти, що в своїх відносинах до Шевченка треба триматися грунту формального, легального, а коли де на яку годину і звернути з цього грунту, дак вельми обережно, бо інакше зараз же можна сподіватися – полетить донос і на нього, тим паче, що ротою, до якої пішов Шевченко, командував чоловік, як зараз побачимо, небезпечний. Нарешті в наказі Обручова стояло таке еластичне слово «предосудительный», що його можна було в відносинах до Шевченка, розтягувати на всі боки, як хто бажав. Напр. легко можна було охрестити «предосудительним» вчинком Шевченка і те, коли він заходив до коменданта не яко жовнір. Одно слово – становище Маєвського до Шевченка було оточене такими обставинами, що з найменшою пільгою до Шевченка мусив комендант бути вельми обережним.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 75 – 79.