2. Начальники над Шевченком

Олександр Кониський

Головним чином побит Шевченка залежав від ротного командира і помічників його. Скоро прибув Шевченко до Ново-Петровського форту, його звісно закинули в казарми, де перебували і всі жовніри, і записали його до четвертої роти і для догляду за ним приставили «дядьку» – простого жовніра, що повинен був раз-у-раз доглядати за ним і навчати муштри [Киев. стар. 1889 кн. 3 с. 572].

Четвертою ротою командував штабс-капітан Потапов; помічником у нього був поручник Обрядін. В руках і під доглядом головним чином оцих двох офіцерів перебував Шевченко більш двох років. Щоб докладніше зрозуміти нам, як важко було поетові каратися за той час, треба нам ближче і ширше спізнатися з Потаповим і Обрядіним.

Потапов був чоловік темний, неосвічений, безсердечний, часто і без потреби грубіянин, строгий і лютий. Фухтелі було у його найзвичайний спосіб карати жовнірів за дрібне зрушення дисципліни. Лютість його дійшла до того, що начальство перегодом одібрало у нього роту. Офіцери його не любили, а солдати просто ненавиділи. Таким показує нам Потапова й А. О. Ускова і вдова його товариша Воронцова [лист А. О. Ускової] і його товариш капітан Косарев [В. К. Край 1897 N 313], що й сам був людина недалека, фрунтовик і строго вимагав ретельної служби [Кобзарь т. 3. Записки с. 48].

Помічника Потапова – поручника Обрядіна схарактеризував нам Шевченко в своїх Записках, розповівши на с. 50–52 з учинків цього офіцера факти не тільки гидкі, навіть жахливі. Певна річ, читач мій не ремствуватиме на мене, коли я цілком візьму з Тарасових записок оповідання про Обрядіна. З того оповідання знати буде ще й те, чи справедливо Шевченко більшість офіцерів новопетровської залоги називає: «забрудненою ковбанею безмежних паскудств» [там само 50–52].

«Починаючи з поручника Обрядіна, – пише Шевченко в своєму журналі в липні р. 1857, – ми з Куліхом [Куліх – поляк, унтер-офіцер, в Новопетровській залозі був «каптенармусом»] перебрали цілу роту (ту, до якої належав і сам Тарас) і дійшли до «рядового» Скобелева.

Оцей Скобелев, хоч у нього і московське прізвище, був моїм земляком; родом він з Херсонщини. Затямив я його найбільш за його українські пісні. Своїм м’яким молодим тенором співав він просто і прекрасно. Найбільш з душею співав він пісню: «Тече річка невеличка з вишневого саду». Слухаючи оцієї чарівної пісні, я забував, що слухаю її в казармі. Вона переносила мене на берег Дніпра, ка рідну мою Україну любу. Я до віку не забуду того сумирного, напівголого горопаху, що було, латаючи свою сорочку, переносить мене своєю піснею далеко, далеко з душної казарми.

Своїм складом і поводженням Скобелев не скидався на бравого жовніра, от за це найпаче я і шанував його. Рота вважала його за людину чесну і розумну. Твар його була смагла, партацька, та ще й віспою подзьобана. Не вважаючи на те, світилася вона відвагою і благородством. Віч-на-віч признався він мені, що він утікач з кріпаків. Коли ж його злапали, яко волоцюгу, він сказав, що він «непомнящий родства», не пам’ятає роду, ні рідного краю. Віддали його в солдати і тут дали йому прізвище Скобелев, на честь відомого балаклія московського, інваліда Скобелева.

Небавом після приходу до Уральська 2-ої роти, командир її Обрядін, спостерігши, що Скобелев людина чесна і твереза, але до фронту не здатна, взяв його до себе за «денщика» (слугу). Скобелев неумисно зробився знавцем таїн свого командира і сталим лакеєм його полюбовниці. Не минуло й півроку, як глевтякуватий лакей Скобелев, знов-таки неумисно, став полюбовником полюбовниці свого командира.

Раз якось, під годину сердечного поривання, оця облеслива зрадниця розповіла Скобелеву, що на його адресу прийшло два місяці тому назад з Москви 10 карб. Прислав їх Скобелеву колишній товариш його – волоцюга, що став тепер крамарем. Гроші ті прийняв Обрядін. В доказ цього вона показала Скобелеву куверту з п’ятьма печатками. Ще тоді як Обрядін був за батальйонного ад’ютанта, дак і тоді вже підстерегли його і довели, що він краде гроші, які приходять поштою на адреси солдатів. Довідавшись про такий вчинок свого начальника, Скобелев прийшов до його з порожньою кувертою і вимагав віддати йому 10 карб. Обрядін на те відповів ляпасом по пиці, а Скобелев дав йому здачі, теж ляпасом. Коли б це сталося сам-на сам, на тому б і ділу квит; але ж вчинок стався прилюдно, були при тому шляхетні свідки з офіцерів.

Посоромлений Обрядін, арештувавши Скобелева, доніс про цю подію начальству. Нарядили слідство; після слідства Обрядіну велено покинути службу, а Скобелева судили військовим судом. По присуду суда Скобелев перейшов, як кажуть солдати, через «зелену алею», себто прийняв 2000 шпіцрутенів, та й пішов до Омська на сім літ в арештантські роти.

Сумна пригода, – додає далі Шевченко: – Горопашний Скобелев! родився ти і зріс в неволі. Заманулося тобі покуштувати широкої, солодкої волі, і залетів ти в «радікуль» (так жовнірі звуть Новопетровський форт). Співуном-пташкою залетів ти до моєї тюрми з України, буцім на те тільки, щоб своїми піснями солодкими та журливими нагадати мені мій любий, мій безталанний край.

Бідолашний, безщасний Скобелев! ти чесно і благородно вернув ляпаса шляхетному злодюзі, грабіжникові і за цей чесний вчинок ти пройшов «скрізь строй» і поніс тяжкі кайдани на безлюдні береги Іртиша й Омі. Чи то в своїй тяжкій неволі зустрінеш другого такого уважного і вдячного товариша – слухача твоїх солодких, журливих пісень, яким я у тебе був? Стрінеш та ще й чи одного такого як і сам єси невільника-сироту, земляка-варнака таврованого. Він на твої тяжкі кайдани проллє слезу подяки за радісні, рідні серцеві пісні. Горопашний, безталанний Скобелев!»

Наведена, доволі довга виписка з Шевченкових Записок – має для нас велику вагу не тільки задля характеристики того начальства, що тримало в своїх руках генія українського слова, прибраного в солдацьку одежу: з наведеної виписки ми, наче в дзеркалі, бачимо думки, душу і серце самого Шевченка і розуміємо, яких мук мусив він зазнати не за себе самого тільки, а ще й за других! Що діялося в тому ніжному серці під оту годину, коли Скобелева вели через «зелену алею!» Я ладен признати, що навіть Потапов не допустився такого катування, щоб вирядити і Шевченка до гурту справників «алеї», бо ледве чи й виніс би Шевченко таке мордування; але я не запевнятиму, щоб так чи інак начальство не загадало і Шевченкові бути хоч здалека свідком тієї тяжко-кервавої драми, в «зеленій алеї».

Та чи одна ж там була така драма?

Так от головними опікунами і доглядниками нашого поета, головними справниками в Новопетровському форті над нам лютої кари, призначеної царем Миколою І, – були Потапов та Обрядін, маючи в руках суворий наказ Обручова, «не дозволяти Шевченкові ні писати, ні малювати, ні навіть мати у себе які-будь пристрої до писання або до мальовання», себто папір, атрамент, олівець і таке інше [Киев. стар. 1889 кн. 3 с. 572].

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 79 – 82.