4. Заборона листуватись
Олександр Кониський
Муштра була тільки частиною того катування, що судилося переживати Тарасові – яко чоловікові, яко поетові, яко художникові.
Загляньмо в життя його не на муштрі.
Вже з того, що досі ми бачили, не можна не помітити лиходійного впливу догляду, неволі і муштри на духовий і моральний стан чоловіка. Але все те – тільки частини цілого. Треба б нам побачити увесь духовно-моральний організм Шевченка під тяжку годину перших років перебування його в Новопетровському форті. Так же нема в світі такого зеркала, щоб вмістило в себе і показало нам усю суму тих моральних мук, що лиха доля щедрою рукою наділила Шевченкові! Ні! ми ніколи не побачимо, та й жахливо б було побачити, усю картину того огню пекельного, що палив Шевченка; усю картину того, як на тому огні повагом горів величезний талант; як повагом «ковбаня бруду морального», нікому незримо, затопляла чоловіка, поета, художника і величезнішого патріота-горожанина дорогої нашої України. Жоден психолог не згуртує нам суцільного становища Тарасового духа під ту невимовно тяжку годину. Жоден художник не спроможен зробити нам суцільний малюнок того, як день скрізь день мордовано, аж доки не замордовано за волю України її найліпшого сина! Шевченко в своїх стражданнях за Україну такий неосяжно великий, що ми – діти і внуки його ледве чи варті зняти чоботи з ноги його!
Спробуймо, на скільки стане моєї кебети, показати хоч деякі частинки з його многострадального життя в Новопетровському форті за перші два-три роки.
Перш за все ми помічаємо, що за увесь час від 7 / 19 березіля 1850 аж до 12 / 24 січня р. 1851 Шевченко не написав ні до кого ніже єдиного листа. Нехай, доки не прибув він до Новопетровського, доки томився в казематі та на степах, йому е можна було писати; хоч би й хотів, то б не дали. За перші три місяці перебування в Новопетровському він пише єдиний лист до княжни Репніної, і в тому листі каже [Киев. стар. 1893 кн. 2 с. 272]:
«Як тяжко минули вони (чотири роки заслання) над моєю головою; вони перемінили мене так, що я сам себе не пізнаю. Виобразіть собі безжизненого флегму, ото і буду я».
З того часу аж до 1 липня р. 1852 не маємо жодного листу Шевченкового. Я певен, що за увесь оцей час він і не обзивався ні до кого. Дві причини я вбачаю задля того: перша та, що переписка його була обставлена великим доглядом: усі листи до нього і від нього повинні були, перш ніж дійти до нього, перейти військову цензуру, не тільки звичайну задля кожного жовніра, але ще й окрему, призначену Обручовим спеціально задля Шевченка. Вже ж, певна річ, не хотів він листи свої подавати до цензури Потапову, а інакше не можна було, аж доки не спекався він його. Друга причина та, що на листи його, вислані до Андрія Лизогуба ще з Оренбурга 8 листопада р. 1849 і до Репніної 7 березіля 1850 і 12 січня 1851, не приходило до нього відповіді. Не відаючи певної тому причини, він гадав, що приятелі забули про нього, і не хотів вже докучати їм.
В листі ще з Оренбурга, писаному 1 січня р. 1850, поет, жахаючись нового походу в степ, писав про страшну можливість, що коли піде він у степ, дак мусить спинити листування з княжною на довгі роки, «а може й навіки…» Знаємо, що сподіваного походу Шевченко не зазнав; пішов він не на той степ, а проте віщування його про переписку його взагалі з людьми близькими справдилося надовго, а з Лизогубом і з Репніною і навіки. Причини тому, кажу я, Шевченко не відав, і наболілій душі його зовсім натурально було гадати, що «ближнії мої отдалече мене сташа», що старі приятелі не вимерли, а відцуралися безталанного свого друга» [Чалий с. 69].
Нема певних фактів, щоб сказати, чи Лизогуб і Репніна відписали що Тарасові на оті вгорі згадані листи його, чи ні? Можна гадати і те й друге: може й відписали, але листи їх не дійшли до Шевченка, бо тоді саме, коли повинні б були прийти відповіді, Шевченко сидів вже в арешті, і ті, на чиї руки прийшла відповідь (напр. Герн, або Лазаревський) не відважилися, або й спроможності не мали доручити відповідь Тарасові. Могло бути й так, що Лизогуб і Репніна не відповідали Тарасові з тієї причини, яка примусила їх зовсім вже не листуватися з ним. Причина ця настільки цікава і характерна, що варто спинитися біля неї довше.
Відомо нам, що при ревізії у Шевченка в квітні р. 1850 забрали у його між іншими листи Лизогуба і Репніної; листи, звісно, не минули рук Дубельта і Орлова. Репніна про те нічого не відала. Людина високого гуманізму християнського, людина значного розвитку горожанського, якого ми ще й нині між нашим жіноцтвом бачимо вельми-превельми на омаль, Варвара Миколаївна вважала за честь і за обов’язок українки і горожанки заступитися за Шевченка перед всемогутнім тоді шефом жандармів графом Орловим. Він же доводився їй і родичем, хоч і далеким. Гадаючи, що в серці Орлова, прикритому жандармським убранням, є таки хоч крапля почуття людського, почуття справедливості і жалю до чоловіка, Варвара Миколаївна ще 18 лютого р. 1848 написала лист до Орлова. Лист її я вважаю за історичний документ такої ваги, що треба подати його цілком, в перекладі з мови французької, якою він був писаний.
«Пане графе! – писала княжна Репніна, – Вам наділено великої власті, а силою свого становища високого та характеру свого благородного ви призвані діяти добро людям. Коли завданням державного сановника і добродійного чоловіка єсть оберігати лад і карати вчинки лиходійні, дак чи не є вашим завданням добродійності те, щоб стежити пильно, щоб справедливість не поверталася в жорстокість, а перемінялась би милосердям.
Перейнята отаким переконанням, я стаю перед вами, пане графе! заступницею за безталанного Шевченка. Я добре знаю Шевченка: тим-то й можна мені запевне свідчити, що хоч би яка не була за ним вина, він – відданям його в солдати і засланням з рідного краю, стільки вже покарався і спокутував її, що ледве чи є яка потреба до цієї кари додавати ще тонкої жорстокості, забороняючи йому малювати. Сподіваюся, пане графе, ви зрозумієте, що знаючи добре Шевченка, знаючи, що він одинокий на цілому цьому світі, я вважала за свій обов’язок зробити усе, що тільки можливо мені зробити, на те щоб полегшала його доля лиха.
А щоб досягти цього, нема у мене другої стежки опріч тієї, щоб вдатися до вас і благати вас, щоб ви виклопотали йому дозвіл малювати. Такої ласки я благаю у вас, згорнувши на грудях руки. Хоча сама по собі я нічого не значу, але, яко доня мого батька, що стільки страждав і страждав безневинно, я вважаю за собою право обзиватися за безщасних во ім’я пам’яті мого батька!… А він так вас шанував!
Прошу вас, пане графе! вибачте моєму, як кажуть люди, докучанню. Щодо мене, так я певна, що дію те, що повинна діяти, благаючи вас за безталанного, омиленого, але вартого всякого жалю чоловіка, що не має ні родини, ні заступників. Прийміть, пане графе, запевнене моєї до вас шаноби і, бажала б я сказати, моєї подяки глибокої» [Киев. отар. 1889 кн. 2 с. 467].
Зміст і високий, найблагородніший тон слова горожанки-українки не дійшов до заскоринілого під синім мундиром серця; навпаки, добутками благання княжни Репніної вийшло щось не тільки несподіване, а навіть зовсім вже нелюдське, щось таке велетенськи чудовищне, що не личить і жандарму!
Орлов ще за два тижні до написання Варварою Миколаївною свого листу до нього, питав 30 січня р. 1848 Обручова:
«В якому полку перебуває «рядовой» Шевченко, чи щирий він до служби, як поводиться, яких він думок і чи заробив він на те, щоб клопотатись у царя про дозвіл йому малювати?»
З Оренбурга генерал Толмачов (Обручова на той час не було в Оренбурзі) одіслав Орлову 30 березіля відповідь вельми добру задля Шевченка [там само 1896 кн. 2 с. 133]. Можна гадати, що лист Репніної з Яготина ішов до Орлова не більш двох тижнів. Таким чином майже одночасно в руках Орлова була можливість вволити благання княжни Репніної, цього вимагала найпростіша справедливість.
Одначе Орлов замовк і лишень 12 грудня 1849 вже на запитання Обручова відповів, що цар не призволив на дозвіл Шевченкові малювати. Коли ж Орлов довідався про колотнечу, скоєну Обручовим по доносу Ісаєва, та про ревізію і арешт Шевченка і помітив, що з останнім листувалася княжна Репніна, він написав до неї сувору, жорстку і доволі нерозумну догану, написав їй тоном невідповідним відносинам державного сановника до женщини з високою освітою і цивілізацією.
«Листування ваше з Шевченком, – писав граф Орлов до княжни Репніної, – як і те, що ви ще й перше вдавалися до мене з благанням пільги отому «рядовому», доводить, що ви «принимали в нем (себто в Шевченку) участие, неприличное по его порочным и развратным свойствам» [Киев. ст. 1888 кн. X. с. 19].
Годі говорити, яку ціну має остання фраза і вона занадто характеризує нам не тільки самого Орлова, але й звичаї «III отделения» і показує межі примітивної ввічливості. На сам кінець граф Орлов притьмом вимагав, щоб княжна Репніна не втручалася «в дела Малороссии», бо інакше, похвалявся Орлов, вона сама собі придбає прикрі добутки.
Що було діяти княжні? Вже ж пак нічого більш, як не покоритись волі Орлова: бо раз – коли б вона не послухалася і стала таки листуватися з Шевченком, так можна було сподіватися, що Орлов помститься за те дуже; і помститься, ще більш скрутивши Шевченка; а вдруге – вона тямила повне безправ’я російських підданих перед волею шефа жандармів; безправ’я оте вона бачила над своїм батьком, і не можна було їй не бути певною, що ні Орлов, ні цар Микола не спиняться перед думкою закинути й її, коли не на киргизькі степи, так до якого-небудь нанайського монастиря на Півночі. Стиснувши серце, мусила вона не листуватися більше з Шевченком.
Щодо Андрія Лизогуба, так от що чув я з уст людей певних (на жаль, вони заборонили мені називати їх!). Літуючи р. 1850 в Чернігові у своїх свояків Занькевичів, Орлов через чернігівського губернатора Павла Гессе покликав до себе Лизогуба. Віч-на-віч він ганьбив його за приятелювання і листування з Шевченком і царським іменем заборонив йому листуватися з ним, похваляючись, що інакше «і про нього – Лизогуба – знайдеться місце там, де перебуває Шевченко». За Лизогубом з того часу був потайний догляд поліції [З приватн. листу Л. М. Ж[емчужникова]].
Нічого оцього бідолашний Тарас не знав, не відав, і не маючи ні від Лизогуба, ні від Репніної відповіді на свої листи до них, зневолений мученик перейнявся думкою, що «ближнії мої отдалече мене сташа».
Така думка, певна річ, огнем пекла наболіле серце поета. А до того і читати нічого було. Які були у його книжки в Оренбурзі, їх одібрали при ревізії і не вернули йому.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 87 – 91.