3. Шевченко на муштрі

Олександр Кониський

Погляньмо, яким чином Потапов з Обрядіним справляли свій догляд?

Коли Шевченко, прибувши в Новопетровське, першим разом ставився перед Потаповим, остатній, маючи вже приказ про нього безпосередньо від Обручова і відаючи, хто такий Шевченко і за що його заслано, спитав його:

– Ти за політичні справи попав в солдати?

– Да (так), – відповів Шевченко.

– Не «да», а «точно так, ваше благородіє», – перебив його Потапов,

– Точно так, ваше благородіє! – поправився Шевченко,

– Гляди ти у мене! – промовив Потапов, киваючи на його пальцем, – а то я виб’ю з твоєї голови, – оту «дурь (дурницю). Йди в казарми, і відтіль без мого дозволу ні ступня нікуди [Русс. вед. 1897 N. 199].

«Закинули Шевченка в казарму, приставили до його «дядька», – каже Косарев [там само і Киев. стар. 1889 кн. III с. 572 і далі], – стали ганяти на фортові роботи і на муштру. Все оце само з себе діло вельми не легке задля всякого, навіть простого чоловіка, взятого на службу прямо від плуга, а для Шевченка, хоча він і не був пестуном долі, було тим паче тяжко, що він попав під начальство Потапова…

Допікав Потапов Шевченка, – каже далі Косарев, – не тим, що не чинив йому жодної пільги, – про пільгу Шевченко й не гадав, відаючи, що Потапов тільки справник приказів вищого начальства. Ні! він допікав його усякими дрібними, нікчемними і зовсім непотрібними причіпками, зовсім наче він глумився, знущався з чоловіка, що й без того вже притерпівав» [там само].

«Дядько» пильно стеріг Шевченка: запопадливо побивався, щоб у його не було ні олівця, ні паперу, щоб він нічого не писав, не малював. В казармі він очей не зводив з свого узника; а коли Шевченко виходив з казарми, чи на муштру, чи просто подихати свіжим повітрям, «дядько» трусив його, шукаючи, щоб у його ні в кишені, ні за пазухою, ні в чоботах, ні деінде не було ні паперу, ні олівця. Так розповідав сам Шевченко Агаті Омелянівні Усковій [лист Ускової]. Зараз побачимо, що тут не прибільшено ніже єдиної непевної риси, бо і Косарев свідчить нам, що і сам Потапов чинив з Шевченком те саме, тільки в гіршій ще формі, бо чинив це не в казармі, а на плацу прилюдно.

Не треба дивуватися щирості і запопадливості «дядька» – темного жовніра; але ледве чи вдержиться хоч яке заскориніле серце, щоб не забитися, довідавшись, що витворяв Потапов.

«Оце було, – повідає Косарев, – ні з того ні з сього візьме Потапов і почне на плацу вивертати у Шевченка кишені, щоб запевнитися, що нема у нього олівця, чи паперу, чи чого-небудь написаного або намальованого. Або оце, спитавши про що-небудь у Тараса і почувши з уст його відповідь висловлену не зовсім так голосно, як повинен голосно відповідати жовнір, Потапов почне за це знущатися з нього. Або знов причепиться і знущається з Шевченка, що не так він дивиться, як треба; чому очі його дивляться не вгору, а вниз і т. ін.

Більш за все Потапов мордував Шевченка муштрою, вимагаючи, щоб поет докладно вмів «виправку», муштру з рушницею і «шагістику» (марширування). Муштра, звісно, тоді (а може й тепер ще, на відаю) – становила ідеал солдацької освіти, але, немов наумисне, Шевченкові оця «освіта» не давалася.

З журналу поета [Записки, 19 червня] відаємо, що до військової служби і до військового стану у його була непоборена природжена антипатія. Знаємо, що коли йому вичитано конфірмацію, він сам собі сказав: «не зроблять з мене солдата»; відаємо, що по думці поета «бравий жовнір менш за осла походить на чоловіка» ; тим-то поет «жахався й думки походити на бравого жовніра» [там само, 20 червня]. Вже ж і оцього самого досить на те, щоб військова муштра була про Шевченка не тільки осоружною, але пекельною мукою моральною. До того ще і фізична постать його не придатна була задля військової «освіти». Досить було подивитися на Шевченкову постать з рушницею на муштрі, щоб перейнятися і сміхом і тугою [Киев. стар. 1889 кн. 3 с. 573]. Людина він був трохи присадкувата, пентюхувата, не вдатен був ходити без перехилу з боку на бік, а від нього вимагали марширувати з рушницею «рівно, наче по струні».

«Не досягти мені оцієї премудрості», – говорив з розпукою інколи після муштри Шевченко.

На муштрі більш за все допікав його Потапов «тихим учебным шагом». Задля людини з такою вайлуватою постаттю, яка була у Шевченка, ледве чи можна приміркувати гіршого мордування і знущання, як муштрування «тихим учебным шагом». Я певен, що поміж моїх читачів вельми мало є таких, щоб тямили, що то таке «тихий учебный шаг»? Тим-то й не завадить сказати кілька слів про нього.

Незабутнього р. 1847 заведено було військову муштру і в тій школі, де я вчився. Таким чином довелося і мені зазнати того «шагу». Я був тоді хлопцем-підлітком, значить – муштра не вельми гнобила мене; отже й тепер, майже по 50 роках, коли я згадаю про той «тихий учебный шаг», дак наче хто приском сипне на мене! Яково ж то було коштувати той «шаг» Шевченкові, чоловікові 36-літнього віку? Мені здається, що найбільший мудрець не вгадає тієї розумної причини, з якої виводили потребу, щоб жовніри вміли ходити «тихим учебным шагом».

От в чому наука оцього «шагу»: командир виводить повагом р–р–р–а–а–а–з! а жовнір за його голосом, звісно, також повагом, здіймають ліву ногу все вгору та вгору доти, доки він веде свій «раз»! Уся штука в тому, щоб здіймати ногу так, щоб постать не подавалася ні назад, ні наперед, не колихалася, не тремтіла, була нерухомою; щоб коліна піднятої ноги не випручувалися в гору, щоб носок чобота не дрався в гору, а хилився вниз так, щоб закривав свою підошву, і нарешті, щоб тоді, коли одну ногу витягуєм, друга стояла нерухомо усією підошвою.

Я цілком певен, що оця премудрість і не могла датися Тарасові при його постати навіть і тоді, коли б він бажав її засвоїти. Тим-то я виразно бачу, як страждав поет на муштрі, і цілком йму віри Косареву, що після муштри поет з розпукою було каже: «Не навчитися мені оцієї премудрості, хоч ляж та й помирай!»

Страждання Шевченка від муштри були такі тяжкі, що їх не можна було не помітити.

Дехто з офіцерів говорив іноді Потапову: «Зглянься ти на Шевченка! хіба таки ти сам не бачиш, що він зовсім не вдатен до муштри».

Потапов не вважав ні на що. «Мені, – каже, – треба відповідати за нього перед начальством».

Раз якось після муштри один молодий офіцер мовив до Шевченка жартома:

«Що, брате! ліпше б було, коли б знов вирядили тебе служити на морі, або повернули на козака. Вам, запорожцям, ліпше до вподоби служба на чайці, або на коні, ніж пішим».

«Ще ліпше б було зовсім мені не родитися, або швидше вмерти», – відповів Тарас, повісивши голову, і дві буйні сльозини скотилися йому на вуси [Киев. стар. 1889 кн. 3 с. 573].

Молодий офіцер, здіймаючи таку бесіду, певна річ, не мав і на думці вколоти наболіле Тарасове серце; не тямив, сердешний, що своїм жартом, немов швайкою тією, він коле поета так, що, як ото свідчить Косарев, у того покотилися сльози з очей.

Нам з вами, читачу мій! читаючи лишень про Шевченкові страждання на муштрі, трудно здержати своє серце, щоб воно не застогнало, щоб думки наші не обізвалися проти «розпинателів» нашого поета; а йому, переносячи на собі оті Потаповські муштрування і знущання, не можна було і стогнати на муштрі; наче той саморух він повинен був мовчки слухатися і коритися, бо інакше не можна було. Він тямив, що не тільки Потапов, а навіть «дядько» темний і п’яний, має право покарати його не тільки арештом, але й бійкою по тілу. Тим то «серце було тремтить, аж замирає», признається Шевченко [Записки с. 21]], а я собі мащу вуси, надягаю мундир і ставлюся перед лице отця-командира, а лице у його з хмелю червоне».

«Тепер, – каже він далі (тепер, значить вже р. 1857), – смішно, бо я вже до цієї гидоти призвичаївся, а яково то було мені тоді, коли я не вмів муштри і мусив хоронити в собі усяке людське почуття, та, зробившись бездушним саморухом, мовчки, не червоніючи, не полотніючи слухати моральне напучування з вуст грабіжників та кровопийників! Е! тоді не до сміху було!… Гидко, паскудно. Чи доживу я, – питається сам у себе Тарас, – до тієї радісної години, щоб оця моральна гидота зникла з моєї пам’яті? Ледве, бо вона повагом і глибоко в’їдалася в неї».

Знущався Потапов з Шевченка, не тільки муштруючи його з рушницею, але ще й «іспитами». Оце було, як стане рота лавами на муштру, підпилий ротний викличе наперед усіх нашого поета і почне ради глуму питати його з «словесности»: хто у тебе ротний начальник, хто батальйонний, дивізіонний і т. д. аж до міністра; як їх звати і величати? як бравий солдат повинен поводитися? за що він повинен любити Бога і своїх начальників, починаючи з «дядька» та капрального єфрейтора? [там само].

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 83 – 87.