6. «Живописна Україна»

Олександр Кониський

Вернувшись, він заходжується тут, укупі з іншими земляками, спорудити українські спектаклі аматорів. Український репертуар тоді був занадто убогий, чи було й з півдесятка п’єс; певне через те тієї зими спектаклі й не були споруджені. А може піклуватися коло них у Шевченка й часу бракувало; треба було скінчити академію, придбати собі звання «свободного художника». Він сподівався поїхати за границю, повчитися ще там малярству.

Один з біографів Шевченка каже, що хоча у Тараса і була кебета художника, а проте «на ниві малярства трудно було сподіватися від нього великих успіхів». Одначе факти і люди більш за біографа компетентні в малярстві кажуть нам що іншого. Правда, як було вже говорено вгорі, всемогуща сила призвання, мимо волі Тараса, тягла його більш до пера, ніж до пензля, одначе ж бачили ми вже й те, що й пензлем він працював з великим успіхом.

Знаємо, що 29 квітня р. 1839 академія дала йому в нагороду срібний медаль; а в вересні 1840 р. він знов бере медаль за першу спробу малювати олійними красками. Варто уваги, що малюнок цей був «Хлопець-старченя дає собаці шматок хліба». Малюнок цей показує нам не тільки реальний напрямок Шевченка в штуці, але й ті симпатії, що носило серце його до злидарів; показує ту гуманність і любов до вбогого брата, з якими він ніколи не розлучався, перекалатавши увесь свій вік. За рік Шевченко знов бере нагороду за успіхи в живописи історичній і портретній. Успіхи його були, як знати з академічної постанови, «доведені роботами його, поданими в академію».

Не відомо, чиїм коштом сподівався Шевченко поїхати за границю? Коли коштом академії, то знов не відомо, чому академія не вирядила його? Хіба спинитися біля тієї думки, на яку наводить мене дещо з «Художника». Може бути, що він не справив заданого академією програму. Може бути, що цього не дало йому справити призвання до поезії і почуття патріотичної потреби будити приспану Україну: віддаючись, мимо волі своєї, більш поезії і Україні ніж малярству, Тарас не мав вже ні часу ні охоти пильнувати біля програму. Він не властен був спинити поривання почуття поетичного і патріотичного. Та й марне б він мордував сам себе силкуванням на перше місце постановити малярські роботи. Поривання поета і суще свідомого патріота так само не можна спинити, як не спиниш вітра в степу, або течії Дніпра. Нема їм спину; шлях їм скрізь битий.

Не можна не згодитися з думкою, висловленою художником Мікешиним про художницьку кебету Шевченка. Не можна й на хвилину бути непевним в тому, що коли б доля, як каже Мікешин, не поглумилася з Шевченка, коли б його не постигла нечувана в світі кара, жорстка, нелюдська, з нього вийшов би художник знаменитий. Скарб, що природа наділила Шевченкові, пограбовано у нього 28 мая р. 1847 забороною малювати, і проковтнула той скарб великий тяжка неволя в казармі смердячій.

Опріч праці обов’язкової, зимою під кінець р. 1843 і з початку р. 1844 Шевченко працював над малюнками задля «Живописної України» і виготовив три естампи: «Печерська криниця у Києві»; «Судня в селі рада» і «Дари Богданові і українському народові».

В першій половині лютого р. 1844 Тарас рушив в Москву; запевне не відаємо, чого він туди їздив: можемо тільки гадати, що він їздив порадитись з Бодянським про видання «Живописної України».

Перебуваючи в Москві, Шевченко, певна річ, здіймав довгі бесіди з Бодянським і про свої твори і про історію і сучасній побут України, як це знати з листу його до Бодянського [Русская старина, 1883, кн. IX]. І от під впливом якоїсь бесіди історичної він написав там один з ліпших віршів «Чигирин». В тому вірші, датованому 19 лютого, з душі поета вилилися гіркі сльози за зневолений народ; в той день серце поета «плакало, просило святої правди на землі». Поет віщує, що його слово тихе «викує до старого плуга новий леміш і чересло; виоре переліг, а на перелозі»

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане

Гниле серце трудне…»

День в день через сімнадцять років (19 лютого р. 1861) справдилися потроху пророчі слова Кобзаря: для маси українського народу блиснуло коли не повне сонце волі і правди, так принаймні хоч один промінь його, що розбив кайдани кріпацтва і освітив стежку, що повинна вести до тієї «оновленої землі», де

«Врага не буде супостата,

А буде син і буде мати

І будуть люди на землі».

Недовго був тоді Шевченко в Москві і вернувшись до Петербурга небавом (13 березіля) пише він до Бодянського:

«Я її (Україну) намалюю в трьох книгах; в першій будуть види чи то по красі своїй, чи по історії прикмітні; в другій – теперішній людський бит, а в третій – історію. Три естампи вже готові: Печерська київська криниця, Судня рада в селі і Дари Богданові і українському народові. У тім місяці пришлю в Москву з білетами на подписку. В год виходитиме 10 картин. На види і на людський бит тепер сам писатиму, або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, виписати три листочки на рік, тільки по-нашому. Текст думаю випускать раз на рік, а картини тричі»… [Чалий, с. 43]

Той же лист показує нам, що Тарас пильнував тоді і над роботами в академії: «Не здивуйте, – каже він, – що так мало пишу: далебіг – ніколи; іду в академії малювати». Те ж саме пильнування його коло малярства бачимо і з листу до нього від княжни Репніної, писаного 17 мая р. 1844.

«Душею раділа я, – пише вона, – читаючи, що ви з успіхом працюєте коло живописи. Сподіваюся, що й перо ваше не лежить бездіяльно. Було б це страшенним злочинством. Вашим же слівцем я висловлю вам мою добру раду: «Не погашай твое светило».

Тут до речі не можна не висловити великого жалю, що досі не оголошено упорядкованих хронологічно листів до Шевченка від знайомих і приятелів його. Скільки б світу дали вони на невизначені виразно дні і вчинки в Тарасовому житті і, певна річ, там, де тепер у нас самі лишень гадки, тоді б були певні факти. Знаючи, що листи до Шевченка передані одному з його біографів, я вдавався до нього, просячи дозволити мені переглянути їх. Але ж мені в цьому разі не поталанило. А на мою думку, уся Шевченкова переписка єсть добро громадське і ніхто не має права держати її у себе в шухлядці, а повинен або оголосити її, або передати до якого публічного музею.

А може б з тих листів ми довідалися б, як перебув Тарас весну р. 1844? Жодних звісток про цей час нема; лишень з дати лід віршами «Сон» знати, що 8 червня він перебував в Петербурзі.

Ще й 29 червня він був в Петербурзі і звідтіль знов турбував Бодянського:

«Чи ви на мене розсердились, чи не добре вас знаю; вже другий місяць жду од вас звістки, хоч якої-небудь. Нема та й годі! Чи получили ви Тризну і Гамалію, чи ні і як їх там у вас привітали? Я рисую тепер Україну і для історії прошу вашої запомоги… З теперішнього побуту України посилаю вам одну картину для штампу, а ще три будуть готові в серпні; а на год виходитиме десять з текстом; а текст історичний будете ви компонувати; бо треба, бачте, по-нашому або так як в літописі. А ви, як що-небудь начитаєте таке, що можна нарисувати, так зараз мені і розкажіть, а я нарисую. Будкова і Стороженка я теж об сім турбую. Грабовський буде мені польські штуки видавати; а Куліш компонуватиме текст для теперішнього биту народного. Так от яку я лемішку замісив; як би тільки добрі люди помогли домісити, а потім і виїсти». [Русская старина, 1883, кн. IX])

Таким чином р. 1844 Шевченко рушив на Україну коли не раніш, так ні в якому разі не пізніш липня. Думаю, що перш за все він заїхав до Репніних, а потім до рідної Кирилівки. [Правда, 1876, с. 25]) Тут саме в жнива тужила душа його, дивлячись, як його рідні брати й сестра на панщині пшеницю жали. Тугу свою і скорботи він вилив в листі до княжни Репніної. І певне, що туга його була тяжка, бо княжна 19 липня відписує до нього:

«З скорботного вашого листу у мене сльози навернулися. О, напишіть до мене, коли ви будете цілком заспокоєні, про долю ваших братів! Далебіг не було у мене відваги розпитувати вас про них. Слова замирали на устах».

Д. Чалий [Чалий, с. 40], подаючи частину цього листу, каже:

Яке враження обгорнуло поета від перебування в Кирилівці, можемо довідатися з одного місця його «Тризны», де він пише:

«Когда при тысяче огней»… і т. д.

Шан. біограф не звернув уваги на те, що сам же він казав попереду, що «Тризну» Шевченко написав р. 1843 до листопада, значить жодним чином в Тризні годі шукати того враження, яке довелося переживати Тарасові в липні р. 1844!… Коли не в кінці серпня, дак в першій половині вересня Шевченко навідався до Закревських і звідтіль через Марусю Селецьку переслав до Репніної три гравюри і коротенький лист. Княжна 22 вересня відписує до нього:

«Честь і слава вам, добрий трудівниче! Да благословить Господь ваші події. Сегодня одержала вашого маленького листочка. Боляче мені, що люди так часто здіймаються похитати вашу віру в добре і святе. Прощавайте, добрий поете; не покидайте ні пера. ні пензля; ідіть чистою, святою стежкою і да покриє вас благодать Господня»…

З другого листу княжни до Шевченка, писаного через два місяці, бачимо, що поета обгорнули знов скорботи, що він «згорнув крила і упав на землю усією своєю вагою». Спричинилися тому якісь покліпи про нього і недобра слава.

Слава і популярність Шевченка яко поета і художника тоді була вже велика і скрізь лунала по Україні. Вже оце єдине повинно було сплодити і явних, а ще більш потайних ворогів йому з гурту тих низьких душ, що з заздрості щедрою рукою із-за плечей сіють покліпи і брехні. Це звичайно зброя людей низьких; нею воюють вони завжди проти людей видатніших. Покліпи і брехні вразили чутке серце Тарасове і воно вилило свій біль в листі до друга-сестри. Друг-сестра, очевидно не вгадала, що саме було причиною брехень і гадала собі, що вся сила в «мочемордїї». Тим-то вона, заспокоюючи Шевченка, додає:

«Прикро мені було почути від брата, що тими днями був у нього Закревський і хвалився, що одержав від вас листа. А я сподівалася, що ви вже не листуєтесь з ним. Я вельми боялася про вас цієї знайомості. Любіть, кільки бажаєте Капніста, Борковського, Галагана, Пл. Лукашевича. З ними усе добре, благородне, що є у вас, розвиватиметься більш а більш. Який мене жаль бере, що ви не знайомі з А. (Андрієм) Лизогубом! З яким теплим спочуттям він цінить ваші поеми і як же він жалкує, що не знає вас особисто».

Ще й раніш того княжна Репніна остерігала Шевченка від товариства «мочемордів» і щиро вельми вболівала, що він товаришує з ними.

«Мосівка, – писала княжна до Тараса, – нагадує мені ті сумні хвилини, коли щира моя прихильність до вас давала мені право говорити вам щиру правду, але я цього не чинила, бо бачила, що в ті хвилини саме ви були нещирим і ненастроєним на мій лад… Кілька разів істина рвалася з моєї душі, бажаючи і сподіваючись, що душа ваша прийме її, яко ліпший доказ мого сестриного піклування про вас; і що ви з молитвою в серці та з волею міцною візьметеся перемайструвати себе; поліпшите, освятите усе прекрасне, усе святе, високе, чим так щедро природа вас наділила і викорените тяжку ваду, що принижує вас. Не кажіть, що люди на вас нападають. Обвинувачують вас не заздрісники, не «подлецы», а я обвинувачую, я – сестра ваша, найщиріший ваш друг. Я не суджу вас по переказам, а кажу вам, яко братові, що не раз, а часто бачила вас таким, яким не бажала б бачити ніколи… вибачте мене за щирість».

Перегодом княжна Репніна знов вболіває, що Тарас

«злигався з такими людьми як Закревський! Куди б ліпше було для вашого духового чоловіка, – пише вона, – коли б ви сприятелилися з Галаганом, з Капністом і з його жінкою; з Борковським і з Вол. Пл. Лукашевичем: їх щедро наділено розумом і душею. Та чи не можна оті слова: «вино веселить серце» – розуміти в значенні духовому? Так: малодушність єсть велике нещастя, але вже й то багацько, що ви себе знаєте. Треба, значить, признану ваду не голубити, а воювати її. Зброєю проти неї: віра, корисна праця, громада чиста, свята, хупава. Через що ви завжди згадуєте Мосівку? А скажіть лишень, чи ваше сумління не нагадує вам і інших місць, де ви хилилися до недостойного і до недостойних?»

Читаючи таку щиру, приязно-сердечну пораду, Тарасові не можна було не спитатися: «А до ж мені знайти, де його в світі взяти оту «громаду чисту, святу, хупаву?» Де вона? Чи вже ж таки і друг-сестра була певна, що такою громадою може стати товариство Галагана, Вол. Пл. Лукашевича і інших володарів душ людських? Хіба ж Галаган, Тарновський, Борковський і т. ін. не так само як і «мочеморди» запрягають людей в ярма? Де була тоді на Україні така панська громада, щоб була вона хоч не забруднена болотом зрабування і неволення українського народу? Певна річ, що коли б Шевченко спитав про це друга-сестру, так ледве чи спромоглась би вона на певну відповідь.

Княжна знала український народ хіба здалека, менш ніж знав його Гоголь; вона не відала, тим паче не бачила очевидно «як люди плачуть живучи». Вона і здалека ледве чи бачила гольцем-голе лихо кріпацтва, а Тарас 24 роки коштував його на собі. Тим-то княжна і не розуміла реально та й теоретично – вона більш почувала своїм добрим серцем ніж розуміла ту глибоку рану, що була на серці у Тараса. Вона через те й не тямила, яка причина тягне Шевченка до «мочемордія» і до «мочеморд». Не тямила вона і ліків дійсно раціональних проти вади, яка так прикро вражала її серце. Тим-то вона щиро радила незриму їй, тяжку болячку, що мордувала найліпшого сина народу, гоїти вірою да таким товариством ідеальним, що його й ознаки на Україні не було. Княжна розуміла деспотизм взагалі, але розуміла його аристократично, по-панськи; Шевченко тямив його демократично і тямив всіма сторонами.

При всіх своїх певних достоїнствах високих княжна Варвара Репніна була дитиною свого кодла, панночкою, аристократкою, а оце саме й не давало їй зрозуміти ту труту, що труїла демократичне серце великого горожанина України, воно ж не давало їй бачити, що і в Галагана і в Закревського і в Лукашевича, під неоднаковою трохи покришкою, лежить однакова в істоті душа «рабовладельческая». Коли б княжна розуміла оце, вона б не радила Шевченкові сприятелитися з Галаганом, з Лукашевичем і т. ін. панством. Такого чоловіка українця, щоб вдовольнив Шевченків дух, як тоді так і пізніш тяжко було знайти на Україні.

Напр. з самого початку рр. [18]50-их лиха доля примусила була і мене вештатися по селах лівобережжя і переважно по тих, де перебували і «сухоморди» і «мочеморди». Стрівав я і Віктора Закревського і Платона Лукашевича; знавав не згірше і Скоропадських і Тарновських і Родзянок і Галагана і Миколу Маркевича (історика, поета і музика). Та не тільки тоді, навіть і тепер, коли вже на минуле я дивлюся зовсім безстороннім оком, я не скажу, хто з них був ліпший? У кого з них було більш почуття українського горожанина? Хто з них гидував кріпацтвом? Хто з них не неволив кріпака? Хто не був «російським дворянином» з кокардою на лобі і в кого була більша іскорка почуття демократичного? В останньому разі я дав би перевагу Закревському та В. В. Тарновському! Закревський, правда, більш за всіх «мочив морду», хоча напр. і Маркевич не дурень був винити; але ж Закревський ні у вік би не написав такого доносу, який подав Маркевич на молодого ще студента, Константина Масальського!

[Останній жив у Маркевича у Турівці, здається учителем його дітей і закохався в небогу його Настю. Маркевич, скоро спостеріг те кохання, зараз відмовив Масальському і звелів відвезти його в Прилуку. Закоханий парубок, сидячи в Прилуці, з розпуки випив і – підпилий написав до своєї коханки лист повний палких, але зовсім дурних фраз: до свого кохаиня, до своєї злоби на Маркевича, він приплів і такої нісенітниці, що «поля Чугуєва і Борисполя давно жаждуть крові»… Маркевич перехопив того листа, зробив в з нього донос на Масальського і останній, по наказу генерал-губернатора Кокошкина, просидів у Прилуці в острозі щось чи не більш двох років, доки його не визволили вже по маніфесті нового царя.]

А про Платона Лукашевича Чалий розповідає такий факт. Треба було Лукашевичу чогось до Шевченка, котрий перебував тоді в Яготині. От він, написавши лист і послав туди за 30 верстов в холод, в мороз пішки свого кріпака, наказавши йому, щоб він невідмінно того ж самого дня приніс відповідь. Шевченко уважав Лукашевича в відносинах до кріпаків за ліберала і не хотів няти віри, щоб Лукашевич заподіяв такий нелюдський вчинок. А проте факт стояв перед очима. Тарас зараз же написав відповідь, повну жовчи і гидування і додав, що більш він з Лукашевичем не знайомий. Лукашевич відповів листом Тарасові, що у його 300 чоловіка таких «олухів», як Шевченко. Тарас, читаючи ту відповідь Репніній, ридав наче дитина та [Чалий, с. 39]. Тоді тільки княжна повинна була запевнитися, що «з Лукашевичем, Капністом, Галаганом і ін.» геть далеко не все «хороше і благородне».

Тієї ж осени Шевченко був в Суботові, там змалював руїни Богданового будинку і суботівську церков. Альбом малюнків його, зроблених р. 1844 (альбом цей бережеться в музею Василя Тарновського), показує нам, де тоді був Шевченко: бачимо його в Густинському монастирі біля Прилуки; бачимо в Переяславському повіті в селі В’юнищах, в Переяславі.

Потім знов він навідався до Яготина і здається до цього часу треба реєструвати факти, що нагадує він княжні Репніній вже з заслання в листі, писаному 7 березіля р. 1850, трохи що не останньому до неї.

«Усі дні перебування мого колись в Яготині, – пише він – були і будуть низкою прекрасних споминок. Один лишень день вкрила була тінь легенька, але останній лист ваш і той день освітив. Чи не забули ви? Якось була між нами бесіда про «Мертві душі» (Гоголя) і ви обзивалися про них занадто сухо. Це мене прикро вразило, раз через те, що я завжди читав Гоголя раюючи з нього; а вдруге – тому, що я глибоко шанував ваш ум благородний, ваш смак і ваше чуття ніжно-високе. Мені стало боляче; я й подумав: от який-то я неосвічений, що не вдатен тямити і почувати прекрасне… Тепер же мене невимовно радує ваша теперішня думка про Гоголя і про його твори безсмертні. Я радію, що ви зрозуміли його суще християнську мету. Так! перед Гоголем треба благоговіти».

Не скажу, чи довго тим разом Шевченко перебував в Яготині. Знаємо тільки, що він тоді саме простав програму «Живописної України». Княжна Репніна щиро спочувала його замірам і запомагала простати програму.

«Невідмінно треба прислати до мене, – писала вона Тарасові – два примірники програми вашої «Живописної України», щоб можна було зробити передплату на неї підчас виборів дворянських в Полтаві і в Чернигові. Я щиро бажаю успіха в вашій святій справі. Не сумуйте і працюйте, а ми тут будемо піклуватися, щоб запомогти вам скільки буде спроможно».

Далі відомо нам, що під кінець листопада р. 1844 Шевченко був вже в столиці. Подорожуючи по Україні, він довгий час не обзивався до Кухаренка; нарешті 20 листопада він пише до нього:

«Оце другий рік як я не балакаю з тобою, а чому і сам не знаю… вернувшись оце в Петербург заходився гравірувати і видавати в картинах останки нашої України. На тім тижні вийде шість картин» [Зоря, 1895, ч. 5].

Таким чином бачимо очевидну помилку у д. Чалого [Жизнь и произведения Шевченка, с. 41], що «поет наш цілу зиму р. 1844 перебув в Яготині, загарливо прихилившись до освіченої і гостинної родини Репніних». До речі помітити і другу помилку: на тій самій стороні своєї книжки д. Чалий розповідає, що любов і шанування до «ветхого деньми» князя Миколи Репніна визначив Шевченко між іншими і тим, що раз якось в переддень нового року, коли князь йдучи спати, зайшов до своєї доні сказати їй і її гостям «на добраніч», дак Шевченко кинувся чуло обнімати його, палко поцілував його в руку і мовив потім: «Отаких старих я дуже люблю». Все оце річ не неможлива, але тільки не в переддень нового року. Ми вже знаємо, що Шевченко спізнався з Репніними влітку р. 1843 і перед новим, ні 1844 ні 1845 р. він не був в Яготині, а був в Петербурзі.

За життя князя Репніна Шевченко в листопаді р. 1844 був в Яготині останній раз. Під кінець грудня князь занедужав; а в січні р. 1845 княжна писала до Тараса:

«Виплачте пісню на пам’ять про чоловіка, що ви так уміли любити і шанувати. Мого доброго тата нема вже між нами. Після довгого і тяжкого недугу він віддав Богові душу 7 січня».

Перегодом, 22 лютого, княжна переказує Тарасові, що коли з Яготина перевозили тіло її тата в Густиню, щоб там похоронити в монастирі, так скрізь по дорозі народ виявляв свій жаль, а в Прилуці народ випряг коней і, не вважаючи на страшенну хуртовину, самотужки повіз сані з труною. Потім того княжна ще тричі писала до Шевченка, питаючи, чого він замовк і не пише? Очевидна річ, що душа поета, переживши журливі звістки з Яготина, нирнула туди, де живою цівкою було живе життя. Річ натуральна: живий живе гадає.

Перш за все Шевченко, як ми бачили вже, був заклопотаний виданням «Живописної України». Друге знов, земляки заходилися на Різдвяних святах спорудити в медицинській академії українські спектаклі. «Я думав, – писав Тарас до Кухаренка,– ушкварити твій «Чорноморський побит»; але вже пізно тепер; піде на Великдень; а тепер учать «», «» і мого «Назара Стодолю». Цю драму з мови московської Тарас переложив на мову українську 24. X, 9. XI 1844 [Записки Тов. ім. Шевченка т. VIII, ст. 9]. Значить, спектаклі забирали немало часу у Шевченка;: а головна річ в тому, що він, яко натура глибоко перейнятлива, бачачи, що його «огненне слово» серед молодіжі в Петербурзі глибоко зворушило національне почуття, рвався ще більш гуртувати українців, більш виховати і гартувати в них святе почуття національне. Ентузіазм молодіжі так пронизував і самого Шевченка, що він в листі до Кухаренка писав:

«Як би ти знав, отамане, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому й казати! Козацтво ожило!…

Оживуть гетьмани

В золотім жупані,

Прокинеться доля,

Козак заспіва:

Нема в краю нашім

Ні німців… [Зоря, 1895, ч. 5]

До цього часу припадають і останні роботи Шевченка в академії; бо диплом на звання «свободного художника» присуджено йому радою академії в березілі р. 1845.

Хто був в школі взагалі, той добре відає, що відсвяткувати скінчення школи – річ звичайна; можна сказати, що це потреба психічна; найпаче вона властива і потрібна яко спочин, яко перехід до життя нового, таким перейнятливим душам, як Шевченка. Натурально, що й Шевченко, як «здав екзамен» (на жаль, не відаємо коли саме), так наробив такого, що сором і згадувати. Опам’ятався тільки тоді, як минуло два тижні. Хазяйка і перекупщик почали править набор.

«Спас мене,– признається Шевченко, – Полевой. Задумавши видати 12 полководців, він заказав мені портрети. Взявши завдаток, я поквітував довги».

Оце видання було зроблене доволі розкішно, на гарному папері; ціна йому була вельми висока – п’ять руб. Було воно присвячене царю Миколі. Рекламовано, що портрети зроблені «відомим художником Шевченком». Вже і це такий факт, свідок слави і популярності Шевченка яко художника, що нехтувати його не можна.

Тут треба зауважити ще на одну помилку Шевченкових біографів: вони кажуть, що Тарас звання «свободного художника» одержав р. 1843. Тим часом постанова академічної ради про признання за Шевченком права на це звання відбулася 22 березіля р. 1845. Академія, своїм звичаєм, видала Шевченкові на це звання і диплом, чи атестат. Чудна доля сталася з тим дипломом. В грудні р. 1846 Шевченко, просячи собі посаду професора малювання при Київському університеті», подав свій диплом кураторові Київського учебного округа. Перегодом, коли Шевченко був вже на засланні, дак прохав своє військове начальство відібрати з Києва і доручити йому той диплом. Новопетрівський комендант майор Усков 7-ого січня (ст. ст.) р. 1855 написав про це до київського куратора. Куратор відповів, що Ускову треба в цій справі «вдатися через начальство», це б то написати до батальйонного командира, а той до полкового і т. д. Не скажу, чи послухався Усков такої чудної поради, чи ні; але річ про Шевченків диплом так і принишкла до р. 1891, коли в «Галицкой Руси» якийсь М. В. Домбровський оповіщає, що Шевченків диплом у нього; до нього він перейшов від дядька, діставшись йому від якогось урядника, що дістав його з канцелярій київського куратора після того, як Шевченко опинився на засланні. Тепер стала ясною і відповідь куратора Ускову: якийсь урядник «взяв» нишком з канцелярій куратора Шевченків диплом.

На другий день після постанови академії Шевченко 23 березіля писав до Кухаренка:

«Я сьогодні Петербург покидаю. Літом буду в Таганрозі. Напиши до мене, як там шлях знайти до твого гнізда, бо мені дуже треба побачитися з тобою. Я якось писав до тебе, та, мабуть не дійшло, або ти запишався, або тобі ніколи і ждеш півтора року, щоб заплатити мені, так як я за твоє сало, ласку і добре слово заплатив. Не згадуй злого, а пом’яни добре і напиши мені хоч де ти живеш, щоб я знав як долетіти до тебе. Пиши до мене в Миргородський повіт, в село Мар’їнське, на ім’я Александра Андрієвича Лук’яновича» [Зоря, 1895, ч. 5].

Р. 1844 теж небагацько написав Шевченко: опріч віршів «Чигирин» і «Сон», він переложив на рідну мову «Назара Стодолю» і написав поему «Наймичка», опріч того переложив з Давидового Псалтиря кільки псальм. Куліш 25 мая р. 1845 про ті переклади писав до Бодянського [Русск. архив 1891, кн. II, с. 292–3], що Шевченко переложив псальми 146, 149 і інші «с блистательным успехом». На жаль, переклад псальми 146 досі не був надрукований і не відомо, чи він у кого зацілів.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 134 – 146.