4. Поїздка до України в 1843 р.

Олександр Кониський

Бажання видавати малюнки історичної і живої України неминуче повинно викликати і викликало у Шевченка бажання і навіть потребу побачити власними очами історичні останки України і зробити з них малюнки власними руками. Та й бачив він живу Україну давно, бачив її геть не на всьому обширі, а на невеличкому просторонищі свого рідного кутка і дивився тоді іншим поглядом, поглядом людини майже темної, поглядом кріпака неосвіченого. До такого бажання художника-патріота натурально єдналося і друге, ще може глибше бажання чоловіка – подивитися на рідне село, на батьківську стріху, обняти, пригорнути до свого лона вільного серце дорогої сестри-кріпачки і любих йому рідних братів, Микиту і Йосипа, безталанних кріпаків.

Певна річ, що Тараса не могла не тягти на Україну непоборена, властива людям, найпаче українцям, сила бажання подивитися на ті стежки і шляхи, «де ходив він малими ногами», на той «тихий, журливий обсаджений вербами та калиною ручай», де він купався, на двір батьківський, на леваду, на могилу і на все те інше, де так хмуро минав його вік дитинний. Подорож на Україну задумав Тарас, певне, ще року 1842, бо в січні р. 1843 він з Петербурга, як вже я загадував, писав до Грицька Тарновського:

«Сновигаю я по оцьому чортовому болоту та згадую нашу Україну. Ох коли б то мені можна було приїхати до солов’я [солов’ї в Україні починають співати під кінець квітня], весело б було, та не знаю. Спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю як і випручаться. Та вже ж, як-небудь вирвуся хоч після Великодня і прямісінько до вас, а потім вже дальше» [Основа 1802, май].

Нема у мене жодної звістки, щоб запевне можна було визначити, коли не день, так хоч місяць виїзду Шевченка з Петербурга і приїзду в Качанівку до Тарновського; певне тільки те, що в кінці червня, як каже Чужбинський, Шевченко був вже в Пирятинському повіті у селі Мосівці на балу у Волховської [О. К. дуже невдало замінив прізвище Волховська (від волхва чи Волхова) на Вільхівська (від вільхи). В е-перевиданні я скрізь ставлю Волховська, як нині прийнято. – М. Ж.], куди привіз його Гребінка. Могло бути, що й з Петербурга він поїхав укупі з Гребінкою просто до нього в Убіжище (хутір в Пирятинському повіті, недалеко від Мосівки)? В такому разі треба думати, що вони виїхали з Петербурга, де Гребінка учителював, з початку червня, коли скінчилися вже шкільні роботи. Може вони спершу приїхали вкупі в Качанівку, де літом звичайно з’їздилися учені, письменники і артисти. З Качанівки може спершу вони поїхали до Гребінки, а звідтіль в Яготин до Репніна і в Мосівку до Волховської. В усякому разі річ певна, що влітку р. 1843 Шевченко спізнався з родиною князя Репніна. Ця знайомість в житті Шевченка мала велику вагу і я мушу довше спинитися на цьому пункті.

Князь Микола Репнін був в [18]30-их роках українським [власне, малоросійським – М. Ж.] генерал-губернатором і належав, як і Грицько Тарновський, до тих українських панів, що вміли єднати свій аристократизм з новим прямуванням і з властивим Україні демократизмом. Людина високо освічена, гуманна, справедлива і, яко генерал-губернатор, доволі популярна в народі, князь Репнін попав в неласку у царя Миколи і мусив доживати свого віку в своїх добрах в містечку Яготині, Пирятинського повіту.

[Князь Репнін двічі вдавався до царя з щирою порадою – раз з докладом, вдруге з листом р. 1831, вказуючи на неминучу потребу полегкостей задля України і доводячи тяжке бідування її від непомірно великих податків. Див. Русск. старину р. 1888, кн. 3, с. 776 і 1896 том 88, с. 62–64.]

Д. Чалий розповідає, що Репнін, знаючи про художествений хист Шевченка і довідавшись, що Шевченко приїхав на Україну, покликав його в Яготин намалювати список з його портрета [Чалий, с. 41]. Невідомо звідкіль д. Чалий взяв оцю звістку. Професор Стороженко доводить, що вона непевна [Киев. стар. 1888 кн. X. Первые четыре года ссылки Шевченка] і з уст доньки Репніна, княжни Варвари, що була щирим другом нашого Кобзаря, зовсім інакше переказав про першу знайомість Шевченка з родиною Репніних.

Грицько Тарновський прохав Шевченка намалювати йому портрет з князя Репніна. Загальний знайомий Тарновського і Репніна дідич О. В. Капніст влітку р. 1843 поїхав з Шевченком в Яготин. З першого разу Шевченко зробив на Репніних враження вельми симпатичне. Він поводився скромно, просто і з великою самоповагою. Не було в ньому бажання виставлятися з своїм поетичним призванням, ні бажання підлабузнюватися під тон загальний. Першими днями він трохи варувався; але ж щирість і привітність, що панували в домі Репніних, небавом обгорнули його і розвіяли його здержливість. Чуючи серцем, що округи його люди добрі, що вони симпатизують йому, Тарас підбадьорився, зняв живу бесіду і почав співати українські пісні.

Відомо, що спів його робив на слухачів вплив глибокий. Княжна Репніна, споминаючи Шевченкові пісні, казала, що задушевність їх дивувала. М’який Тарасів голос, баритон з високими нотами теноровими, лунав журбою і мимо волі западав глибоко в душу. Ласкава привітність родини Репніних, що єднала в собі аристократизм породи з аристократизмом духовим, з високістю ідей і почуття, чарівливо вплинула на Тараса і він згодився лишитися погостювати у Яготині у Репніних. Тоді-то він сприятелився з прекрасною розумною княжною Варварою, котра, нехтуючи людськими забобонами, сміливо простягла руку через ту безодню соціальну, що лежала між нею і Шевченком. Родина Репніних, найпаче Варвара Миколаївна, що стала потім близьким другом, сестрою і сумлінням поета, уміла цінувати в Шевченку чоловіка внутрішнього і не вагалася признати рівнею собі колишнього кріпака [Киевская старина, 1888, кн. X].

Мабуть в перший приїзд в Яготин Шевченко не вельми довго був у Репніних, бо того ж року він був

«і в Межигорського Спаса і на Хортиці і скрізь був і все плакав, бачучи, як сплюндрувала нашу Україну, катової віри, німота з москалями; бодай вони переказилися» [Лист до Кухаренка. – Див. Зоря 1894 ч. 5].

Треба думати, що до Яготина кілька разів за те літо навідувався Тарас, виїздив, куди йому подобалося, і знов вертався до Репніних, яко бажаний гість.

Червня 29 того ж 1843 р. бачимо Шевченка у селі Мосівці на балу у дідички Тетяни Волховської. У Мосівку до Волховської, розповідає Чужбинський [«Воспоминания о Шевченке», Петербург, 1861], з’їздилися на бали пани з Полтавщини, з Чернігівщини і з Київщини; інші приїздили на кількох екіпажах, з цілим поїздом слуг; жили по кілька день, їли, пили, гуляли, танцювали, грали в карти і «роз’їздилися до 15-ого січня» – день іменин Волховської.

Р. 1843, як каже Чужбинський, Волховській було вже 80 років; майже сліпа вже була вона, а проте загарливо любила гру в карти. Сама вже не спроможна була грати, а проте цілі ночі просиджувала біля тих, що грали. Вона тоді вже й на пам’ять вельми підупала; більшості своїх гостей, – а їх з’їздилося чоловіка 200, – вона й зовсім не знала. Бали Волховської були для України ніби той Версаль. Величезна зала на два світи, старосвіцька мебель, дзеркала і занавіски XVII віку, квітки, тиск панства, прибраного в розкішну послідньої моди одежу, все оце було незвичайно інтересним.

В оцьому Версалі, додам я від себе, був властиво кажучи, вертеп панської деморалізації. Тут пани тільки проїдали і пропивали піт і працю своїх кріпаків, але й не гидували обігрувати в карти стару, сліпу, бездітну Волховську, і коли у неї нічим було платити, брали з неї векселі. Коли Волховська померла, в Прилуцькому повітовому суді, вже за моєї пам’яті р. 1855–6 провадився величезний процес про довги небіжки. Такі пани, як Василь Петрович Тарновський, граф де Бальмен, Селецький і ін. подали в суд векселі Волховської на кілька десятків тисячів «позичених» у них сліпою 80-літньою бабусею! Здається, Мосівку і всі інші добра Волховської продано на ліцитації, щоб заплатити оті «версальські позики».

До Волховської привіз Шевченка Гребінка, сам пирятинець і близький сусіда мосівський. Гості Волховської сподівалися, що 29-ого червня приїде і Гребінка, а його знали вже яко письменника. І от після снідання прибув Гребінка і з ним незнайомий нікому мужчина, середнього зросту, коренастий; з першого погляду твар його здавалася звичайною, але очі світилися таким розумним і виразним світом, що я, каже Чужбинський, мимо волі звернув на нього увагу. Гребінка був знайомий з Чужбинським, вони вчилися разом у Ніжині і вкупі тоді квартирували. Привітавшись з Чужбинським, Гребінка взяв його за плечі, пхнув до свого товариша і познайомив їх [там само]. Той приїжджий був Шевченко.

Року 1843 Шевченка знали вже українські пани з його «Кобзаря». Звістка про приїзд Шевченка в один мент оббігла усіх гостей Волховської. В залі усі гості, навіть чепуристі пані, що інакше як не по-французькому не балакали, дак і вони були зацікавлені. Біля дверей у залі цілим тиском дожидали гості Волховської нашого поета, щоб повітати. Знати було, що його зрушило, схвилювало таке блискуче повітання. Своїм звичаєм Шевченка представили господині дому. Цілий день загальна увага гостей була звернена на поета. Шевченко небавом став з усіма як своя людина і був наче дома. Чимало вродливенького жіноцтва чигало йому з голови його власні твори [там само]. Така-то велика, така міцна сила рідного слова! Воно, наче гарячим духом огню розтоплює немов віск той навіть заскориніле серце; чистим мителем [!] обмиває на душі бруд антинаціональний і попсований організм духовий лагодить і гоїть, а на духові і моральні виразки впливає незримою цівкою цілющого бальзаму животворного! О, велика-превелика вага і міць рідного слова!

Бал, своїм звичаєм, повинна була розпочати сама господиня, танцем в першій парі з гостем, якого вважали найзнаменитішим. Таким гостем усі уважали Шевченка, але 80-літня Волховська не спроможна була танцювати. Шевченко сказав, що опріч господині він ні з ким не піде танцювати. Погодилися на тому, що Шевченко вдарить трепака, а Волховська, сидячи в фотелю vis-a-vis, буде притупцьовувати [Библ. запад. полосы России, 1880, с. 12–17].

Цієї звістки я не подаю – яко певної; опріч того, що вона трохи чудна, Чужбинський не згадує про неї ніже єдиним словом; а вже ж не забув би він про такий випадок.

Після вечері, читаємо далі у Чужбинського, одне веселе товариство мужчин взяло Шевченка до себе в світлиці, принесли сюди доволі напоїв і тут справляли гучні привітання Тарасові. Тарас признався Чужбинському, що не сподівався на такий привіт від панів. Що ж то за товариство було? З кого воно складалося? Це було «общество мочемордія»; на чолі його стояв дідич Пирятинського повіту Віктор Закревський. В лексиконі товариства не було слова: «пити». Замість того уживали вираз «мочити морду». Товариші називалися «мочемордами» і титулувалися відповідно «заслугам», це б то відповідно тому, хто скільки випивав: чим більш хто з товаришів спроможен був випити, тим вище був і титул його; починаючи з мочемордія, високомордія і доходячи до «высокопьянейшества». За щире усердя були й нагороди, нібито ордени: «сиволдай в петлицю, бокал на шию і велика пляшка через плече».

Були і дні призначені, щоб справляти свято на честь Бахуса. От як скликали «мочеморд» на святкування: Бас ревів: «ром! пунш!! ром! пунш!!» тенори гукали: «полпиво, глинтвейн!», а дисканти співали: «біла, красна, сладка водка!» Зійшовшись, великий магістр держав промову, яка личила, а по промові справляли «мочемордіє», це б то випивачку. Хоча мочеморди жодним напоєм не бридили, одначе сущий мочеморда не повинен був уживати простої горілки; пити треба було «настоянку». Якщо ж не траплялося настоянки справжньої, треба було вкинути в чарку з горілкою чи в пляшку, хоча яку-будь монету, напр. хоч сороківку (10 копійок) і виходила «настоянка».

Голова товариства Закревський носив титул «високоп’янійшества» і мав орден «велику пляшку через плече». Закревський служив колись в гусарах, був людина розумна і благородна; з кріпаками поводився незвичайно сумирно. Чужбинський додає, що товариство «мочеморд» складалося взагалі з людей розумних, гуманних і благородних. Це були люди, котрі в тодішній сфері не знаходили собі роботи, і єдиною «усладою» вважали похмілля, становлячи собі девізою: «in vino veritas» [там само с. 12].

Звісно, з нашого погляду, не великого треба було розуму, гуманності і благородства на те, щоб пропивати піт і тяжку працю кріпаків, але ж не можна і осуджувати строго мочемордів: раз, що то був час, коли пригніченість життя і духу за царя Миколи були доведені до високого ступеня і коли дійсно приватній ініціативі в сфері життя громадського не можна було, як кажуть, і носа показати. Це був той час, коли безпечно тільки й можна було справляти «мочемордіє» да співати під ту «катеринку», що грала тільки «три родные песни».

«Мочемордіє» було консеквентним продуктом тієї «всеросійської» культури, що йшла «зверху вниз», з столиці на села.

Хоча ще з часів Володимира Святого було «веселіе Руси пити», одначе згадаймо, що першим організатором грандіозного типічно «самобытного» мочемордія був цар Петро Великий. Організацію «всепьянейшего собора» Семевський, не вгадаю чи для цензури тільки, чи щиро вважає продуктом «Петрового юмора». Може!… Одначе «юмор» той був міцний, коренистий. «З молоду і до кінця свого віку Петро Великий раз-на-раз працював над поліпшенням статутів «Всепьянейшего собора» [«Слово и дело», с. 286 і далі].

Далі згадаймо, що через увесь XVIII вік червоною ниткою переходить по історії Росії простування російських реформаторів і політиків великих і малих до асиміляції України, до повного, хоча й проквільного скасування на Україні автономії і до повного роз’єднання маси українського народу з українською старшиною і духовенством, тими двома шарами, що, щоб не казали про їх, а були таки вони українською інтелігенцією. Закріпостивши український народ, зробивши старшину українську «благородным российским дворянством», давши їй право продавати людей «наравне со всякою недвижимою собственностью», скасувавши виборне духовенство і принцип вибору, реформатори, найпаче «венценосная благодетельница Украйны» Катерина II, геть чисто роз’єднали на Україні інтелігенцію з народом і викопали між ними страшенну безодню: по один бік безодні стояли люди, по другий пани; мостом між ними було тільки самовластя панів, поліції і т. ін. органів, та повне безправ’я народа.

Болячку роз’єднання і недовір’я людей до панів щодня роз’ятрювало «двуязычие». Колишні народні школи були скасовані. Нових майже не заводили, а коли й заводили, так з чужою мовою і школи ті простували плодити народних п’явок-писарів. Україну повила темнота! Навіть вищі школи, як от ліцей у Ніжині, по закону р. 1840, після поганих доносів Михайла Білевича (русин з Бистриці) [«Гимназія высших наук и лицей князя Безбородько», Петербург, 1881, с. 57–117], а потім і інших, повернули на школу бюрократизму, де студенти пильнували стежити майже тільки «Свод законов Российской империи». Така реформа посприяла між іншим не тільки темноті, а й тому, що і серед студентів ліцея, дітей переважно української лівобережної шляхти, завелося «мочемордіє».

І дійшло воно до того, що одночасно з пирятинськими «мочемордами» і ніжинські студенти

…Шкода Иван,

Менестрель и баян,

Наш Конисский, Шрамченко, Макаров,

Напивались со мной

До того, что порой

Принимали людей за омаров.

[Со мной – з Н. Гербелем, годованцем того ж ліцея, перекладником Шекспіра, Гете, Шевченка, Байрона і ін. (Дивись його «Введение к поэме», с. 99)]

Таким чином і пирятинські «мочеморди» були тільки «дітьми свого часу». Не можна не жалкувати їх, але не по правді було б осуджувати і ганьбити.

Дак ото в світлицю до голови мочемордів, Закревського, покликали і Шевченка. «Зібралося туди кілько чоловіка сущих мочеморд і ради знайомості з Шевченком гуляли до самого світу». В Мосівці Шевченко перебув два дні. Потім приїздив в село Ісківці Лубенського повіту до Чужбинського і в гурті з ним їздив і до інших знайомих. На жаль, Чужбинський не назвав в своїх споминках нікого з тих «інших» знайомих, а через те навіки пропав слід, у кого тоді ще бував Шевченко.

З споминок Чужбинського знати, що пани радо вітали Шевченка і один перед другим кликали його до себе.

«В Лубнах один пан покликав нас, – розповідає Чужбинський, не йменуючи того пана, – обідати. Ми прийшли доволі ще рано. В прихожій на лавці дрімав слуга. Господар, визирнувши з дверей і помітивши, що слуга спить, розбудив його по-своєму власною рукою. Тарас почервонів, надяг шапку і пішов геть собі. Скільки не прохали його, він не схотів вернутися. За те ж пан той, людина темна, і пімстився потім і немало горя заподіяв нашому поетові» [«Воспоминания», с. 11].

Їздячи тоді з Шевченком, Чужбинський спостеріг, що Тарас, хоча і здавався людиною отвертою, але не любив висловлюватися. Раз якось восени, п’ючи чай на селі у Чужбинського, Тарас почав розказувати йому своє минуле життя, розказував до світу і «тоді тільки, – каже автор споминок, – я вповні зрозумів Шевченка».

Ледве чи було воно так справді, як розповідає Чужбинський! Коли б Шевченко розповів йому своє минуле життя, так чом же Чужбинський не розповів того в своїх споминках? Кожному геть інтересніше б було довідатися від Чужбинського про життя Тараса в кріпацтві у Енгельгардта і у Ширяєва, ніж про те, як автор споминок і Шевченко пили уночі чай! Що Афанасьєв-Чужбинський вельми любив чай, і той чай, властиво самовар, надавав йому натхнення поетичного, про це розповів нам і сам Шевченко в своєму журналі. Так він пише:

«Самовар своїм сичанням підбиває до діяльності. Самому на собі не довелося мені зазнати впливу самовара, а запевнився в цьому чарівному впливі на других. Во дні они був у мене приятель Афанасьєв-Чужбинський. Р. 1846 доля звела нас в «Царгороді» (готель в Чернигові). Доля затягла мене в Чернігів в справах моєї служби [Шевченко служив тоді в Археографічній комісії у Києві. Про це буде далі], а його, як він сам казав, поривання серця. Я знав його за невпинного і невиводного віршотворця, але я не відав, яка потайна підойма надає руху тому невтомному натхненню його. Оцією підоймою був йому самовар. Спершу я тямив: чому мій товариш не робить так, як я, що коли забажаю чаю, так кажу подати собі з буфету, а він ні; він каже подати собі самовара. А потім вже бачу, що він загадує подати собі не самовар, а натхнення. Спершу я дивом дивував: звідкіль у нього, з якого джерела випливають отакі довженні вірші, а потім бачу: еге, скринька відмикається дуже просто…

Вкупі з ним ми прожили великий піст. Не було в Чернигові панночки або молодиці, навіть старої баби, щоб він не написав їй в альбом віршів; та не на чотири рядки (він дрібницею нехтував), а величезну ідилію, а коли у якої чарівниці бракувало альбому, так він тоді на шістьох чи й більш аркушах, просто підносив найсентиментальніше посланіє» [«Записки», с. 43].

От через що я й певен, що Чужбинський помилився, думаючи, що він спізнав Тараса внутрішнього, спізнав його душу, і сприятелився з Шевченком. Знаючи, якої Шевченко був думки про Чужбинського, яко про чоловіка і про його кебету поетичну, ледве чи можна няти віри і тому, щоб Шевченко радився з ним про свої твори, хоч наприклад і про «Тризну». Яко поета Шевченко уважав Чужбинського другим Тредьяковським, а що до приятельства так от його слова:

«Пошли Господи усім людям такого друга, як Лазаревський, але знівечи оту метлицю, що поросла на ниві благороднішого чуття і викорени таких друзяків як Афанасьєв, Борквід і Апрелев» [там само].

Коли такої думки про Чужбинського Тарас тримався р. 1857, так не трудно гадати, що 14 років назад, коли враження від Чужбинського було зовсім свіже, вона не була ліпшою, а певніш, що була гіршою.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 122 – 130.