3. Російські твори Шевченка

Олександр Кониський

Річ зовсім натуральна, що ворожі рецензії на «Кобзаря» і на «Гайдамаків» не могли не вразити перейнятливої душі і чуткого серця Шевченка; не натурально б було, коли б вони не образили його самолюбства. Натурально було йому зайнятися бажанням довести рецензентам російським, що він спроможен писати і чужою мовою і що російською мовою може він орудувати добре, що він знає її, тямить [Лист до Григ. Тарновського. Основа, 1862, кн. V, с. 5]. І от він береться за писання віршів і драм мовою російською. Ще р. 1841 посилав він до Квітки російські вірші своєї роботи. То була пісня з драми «Невеста», що перше була трагедія «Никита Гайдай».

«Я її, – писав Шевченко, – перемайстрував на драму. Я ще одну драму майструю: називається вона «Слепая красавица». Не знаю, що з неї буде; боюся, щоб не сказали москалі: «mauvais sujet», бо вона, бачте, з українського простого биту».

Не знаємо, що це була за драма. Драма на 3 дії «Назар Стодоля» це та сама, що потім надруковано її по-українськи в перекладі самого автора. З того, що Шевченко написав мовою російською, надруковано за життя його тільки частину з драми «Никита Гайдай» в «Маяку» р. 1841, да пізніше трохи поему «Бесталанный» 1844 р., видану тоді ж таки і окремо під назвою «Тризна». Усе останнє, написане Шевченком не по-українськи, а між ним і «Слепая», надруковано вже після його смерті. «Слепую» те ж він хотів надрукувати ще р. 1842, але потім схаменувся.

«Не хочеться її друкувати, – писав він 30 вересня р. 1842 до Кухаренка, – та не маю вже над нею волі. Переписав «Слепую» та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я, оце, сповідаюся кацапам черствим кацапським словом! Лихо, брате отамане! Єй Богу лихо! Це правда, що опріч Бога і чорта в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш. Цур йому: мене тут і земляки і неземляки зовуть «дурнем». Але ж хіба я винен, що я уродився не кацапом, або не французом! Що ж нам робити, отамане брате! прати проти рожна, чи закопатися заживо в землю? Дуже мені не хочеться друкувати «Слепую» та вже не маю волі».

Ми відаємо вже за що «неземляки» називали Шевченка «дурнем»: за те, що він, як їм здавалося. пишучи по-українськи «уродовал русский язык на хахлацкий лад». А за що таким титулом величали його земляки, можна, здається, вгадати без помилки.

Під кінець р. 1841 і з початком р. 1842 знайомість Шевченка особиста геть поширшала і він спізнався особисто між іншими земляками з прилучанами: Корбе, Марковичем Миколою, істориком, далі з Семеном Артемовським, з Щепкіним, а найважніша річ з Яковом Кухаренком. Яків Герасимович Кухаренко був людина жвава, перейнятлива, як і Шевченко; чорноморець з глибоким почуттям національним; чоловік з палким темпераментом; з щирим серцем козака, не попсованим цивілізацією фінського «болота». У нього були свіжі традиції козацтва і козацької волі і свіжа любов, міцна, чиста до України. Він бачив і тямив, яким «благом» наділено Україну і тямив, що з тим «благом» тяжко жити людям колись вольним, жити у неволі під тими людьми, що ніколи волі не зазнали. Зимою на рік 1842 він приїздив до Петербурга. По дорозі в Москві він бачився з Бодянським. А цей глибокий демократ (попович з Варви, Лохвицького повіту), людина учена, свідомий українець нагадував Костомарову тих наших далеких предків, що ніколи не страчували хоробрості і говорили: «Станьмо кріпко да не посрамим землі руської».

Скоро оці два патріоти українські Кухаренко і Бодянський побачилися, то вже ж не можна було їм не зняти бесіди про «Кобзаря», про «Гайдамаків» і про автора їх. І певне, що Бодянський притьмом радив Кухаренкові спізнатися особисто з Шевченком. Скоро Кухаренко приїхав до столиці, він і познайомився з автором «Гайдамаків» і зараз сприятелився; до віку були вони щирими друзяками. Яків Герасимович не вельми довго пережив Тараса Григоровича: убито його у вересні р. 1862.

Отже такі освічені люди, як Гребінка і Бодянський, довідавшись, що Шевченко пише і по-російськи, не могли не зауважити на це. Вони тямили, який великий талант показав Шевченко в своїх творах українських; тямили, що цей талант принесе найбільший урожай на грунті рідному. Тим-то й бажали вони, щоб Шевченко з цього грунту не сходив. Інші знов українці, Шевченкові знайомі, просто інстинктом чули, що Шевченкові не слід працювати не на своєму полі. Таким чином українцям не можна було не з’ясувати Тарасові, що він вбирається «в кожух не на нього шитий». Найбільший вплив в цьому разі, опріч Гребінки і Кухаренка, зробив на Кобзаря Бодянський, коли з початку р. 1843 Шевченко був у Москві і бачився з ним.

Не можна було Шевченкові не звернути уваги ще й на те, що інші критики, як от Тихорський в «Маяку», високо ставлять його талант. Та й ворожі йому критики «Сына Отечества», «Отечественных записок», «Библиотеки для чтения» і інших признають за ним велику кебету поетичну і нападають на нього єдине за мову та за те, що він «мужичий поет». Остання атестація доводила, що критики російські тоді ще не доросли до розуміння великої ваги мужичого письменника, мужичого поета, да ще й по роду, й по серцю, й по думкам мужичої дитини.

З усього того й виходило очевидячки, що Шевченкові треба зовсім знехтувати ворогування до нього критиків російських і покинути писати чужою мовою. І от він починає коло цього міркувати. Ми читали вже каяття його в листі до Кухаренка; а в листі до Тарновського [Основа 1862 кн. 3] він каже:

«Нехай я буду собі і мужицький поет, аби тільки поет, то мені нічого більш і не треба! Нехай собака лає, вітер рознесе».

Але ж все ще якось вагається він, і в тому ж самому листі до Тарновського додає:

«Обіцянку пришлю вашим дівчатам к великодню, а може й раніш, тільки не ту, що писав вам, а іншу, по-московському скомпоновану, щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю».

Обіцянка ця була ніщо інше як «Тризна». Хоч після листу до Тарновського «Тризну» надруковано геть більш як через рік, хоч присвячення до «Безталанного» датовано 11 днем листопада р. 1843 в Яготині, але ж опріч оцієї «обіцянки», скомпонованої по-московському, я не відаю іншого якого Шевченкового твору, щоб можна було ліпше припасуватися до обіцянки, висловленої в листі до Тарновського.

Запевне можна сказати, що після «Безталанного» і до останніх років заслання Шевченка, не компонував вже нічого по-московському. «Тризна» була останньою боротьбою його проти призвання. Він взявся єдине до творів українською мовою і небавом скомпонував нову поему «Гамалія». В листі до Кухаренка Тарас хвалився, що «Гамалія» друкується в Варшаві. Не відомо мені, чому поема не була там надрукована, надруковано її вже року 1844 в Петербурзі. І «Гамалія» не здобув собі прихильності від критиків російських. (Дивись 1844 «Москвитянин» нр. 3 і «Литературная газета» нр. 19).

Отож кінець 1842 і перша половина р. 1843, бачимо, що Шевченко перебуває в ваганні. Своє тодішнє становище він характеризував в листі до Тарновського [Основа 1862 кн. 5.] так:

«Я… чорт зна що! не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болоту, та згадую нашу Україну. Ох, як би то можна було мені приїхати до солов’я», (себто з початку другої половини квітня) «весело б було, та не знаю».

Рік 1842 Шевченко чимало працює коло малярства. Він намалював за літо р. 1842 кілька картин з українського життя. Одну з них «вимантачив» собі Скобелев (комендант петербурзької фортеці), а другу «Катерину» придбав собі Григорий Тарновський; вона й досі є у музеї Василя Тарновського. На цій картині Тарас намалював Катерину

«в той час, коли вона попрощалася з своїм москаликом і вертаєть в село. У царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину. А вона, сердешна, тільки плаче, да підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте трошки теє… А москаль дере собі за своїми, тільки курява ляга. Собака ще поганенька доганя його, та ніби то гавкає на нього. По тім боці могила, на могилі вітряк, а там вже степ тільки мріє» [там само].

З початку р. 1843 Шевченко висловлює думку видавати «Живописну Україну», це б то малюнки (і текст при них) з природи і історії України. Певна річ, що думка про таке видання сплодилася в голові Шевченка геть раніш, і сплодили її перш за все малюнки Штернберга з української природи і картини історичні Брюлова.

Було вгорі говорено, як радів Шевченко, роздивляючись малюнки, пороблені Штернбергом на Україні і як любував з тих малюнків Брюлов, говорячи, що в одному ескізі Штернберга він бачить всю Україну. Але ж Штернберг бачив природу тільки лівобережжя, а Шевченко знав і природу правобережжя і тямив, що остання більш розкішна, більш мальовнича, ніж лівобережна. Річ зовсім натуральна – гадати, що в ту саме годину у Шевченка зародилася думка, що було б добре познайомити освічену Росію з розкішною природою України і з її етнографією. Зросту і розросту такої думки неминуче сприяли прохання видатніших людей України, щоб Шевченко намалював той чи інший образ історичний, напр. Кухаренко прохав змалювати Головатого. От що він писав до Кухаренка про цей малюнок:

«Стоїть Головатий сумний біля царського Зимного двірця, позад його Нева, а за Невою кріпость, де конав Павло Полуботок».

Шевченко гадав, зробивши малюнок цей, відіслати його в Париж, щоб там його відлітографували.

Більш за все зросту думки про видання «Живописної України» повинна була сприяти картина Брюлова «Осада Пскова». Картину цю Шевченко називає «твором божественим». Коли він подивився на неї вперше – йому «дух стисло»; перед ним «стояла не картина, а жива облога Пскова». Дивлячись на неї, йому здавалося, «що він чує крики людей і ляск мечів об залізні шеломи лівонські, польські і литовські».

Картина, що зробила такий вплив на перейнятливу душу поета-художника, повинна була неминуче перенести його думкою на рідну Україну. І певна річ, він переносився туди і думав: Ба! скільки таких малюнків можна взяти з історії України! Перед очима його не можна було не воскреснути облозі Буші, руйнуванню Батурина Меншиковим, баталії Виговського з Ромодановським біля Конотопу [фактична помилка О. К.: москалями під Конотопом командував кн. О. М. Трубецькой, не Ромодановський – М. Ж.], або знов з часу Хмельницького битві біля Жовтої Води, біля Корсуня і т. ін.

Таку думку мою зміцняє і оповідання самого Шевченка [Кобзар т. 3 с. 40. Записки], що коли він стояв і задумався перед чудовими творами Брюлова, він голубив в своєму серці сліпця-кобзаря до «Гайдамаків»; перед ним тоді «бовваніли тіні мучеників, бідолашних гетьманів наших». Перед ним розстилався розкішний степ придніпрянський, засіяний могилами. Перед ним пишалася наша Україна, безталанна в усій своїй красі меланхолічній і у його «не ставало сили відвести очі від рідної краси чарівної». Дивлячись на малюнки Брюлова, – поет-художник бачив свій рідний край, де

«Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить».

Поетові ввижається стара Україна, де «весело жилося»; та Україна, що:

Пишалась вольними степами.

В садах кохалися, цвіли

Неначе лілії дівчата;

Пишалася синами мати,

Синами вольними».

Поет згадував собі ті:

«Базари, де військо, як море червоне

Перед бунчуками бувало горить,

А ясновельможний – на воронім коні,

Блисне булавою – море закипить».

Поетові не можна було від оцього колишнього не перелетіти думкою на сучасну Україну. Він перелітав і бачив, що там

«Латану свитину з каліки здіймають,

З шкурою здіймають, бо нічим обуть

Панят недорослих».

Він чув, що «могили в вітром в полі про волю говорять», і бачив, що «над дітьми козацькими поганці панують». Бачив, що Україна

«Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла,

У дупло холодне гадюк напустила,

А дітям надію в степу оддала».

Знаючи, який великий вплив на людей роблять добрі малюнки, Шевченко більш а більш переймався бажанням показати людям на малюнках мертву вільну і живу зневолену Україну. Думка нарешті доспіла. Шевченко везе її на Україну, щоб поділитися нею і порадитися з тямущими земляками.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 115 – 121.