5. Враження від України

Олександр Кониський

В вересні р. 1843 Шевченко, після 14 років розлуки, побачився з братами і з сестрами, приїхавши в свою рідну Кирилівку. Нема жодної звістки про те, коли саме він приїхав в Кирилівку і чи довго там був. Напевне тільки відомо з метрик кирилівської церкви, що 18 вересня у Тарасового брата Йосипа, жонатого з сестрою Варфоломея Шевченка – Мотрею, родився син Трохим і Тарас був йому хрещеним батьком.

Запевне не відаємо і того куди рушив Шевченко з Кирилівки. Може бути, що в Ісківці до Чужбинського; бо останній в своїх споминках [Воспоминания, с. 10] каже, що раз якось восени того року увечері довго сиділи вони з Шевченком, читаючи Міцкевичеву «Dziady». Тарас сидів обпершись на стіл і закривши лице руками, а коли Чужбинський, перечитавши сцену розмови Густава з попом, спинився, Шевченко мовив до його:

– А що втомився і хочеш спати?

– Ні, хочу покурити.

– А маєш що? добре б було напитися чаю, та хлопчик спить.

– А хіба ми без його не обійдемося.

Тарас взявши ведро пішов по воду співаючи:

«Та нема в світі гірш нікому,

Як сироті молодому».

Під час того перебування у Чужбинського Шевченко багацько перечитав польських книжок. Коли на дворі була негодь, він було й з ліжка не встає, все читає. Поляків, каже Чужбинський, він не любив, але до Міцкевича його якось особливо вабило. Байрона він знав тільки по деяким перекладам російським, Шевченко художницьким чуттям вгадував вагу великого мирового поета; але читаючи Міцкевичеві переклади творів Байрона, він приходив до захвату, найпаче від «Доброї ночі» (Pozegnanie) з Чайльд-Гарольда. Він любив часто декламувати:

Teraz po swiecie bladze szerokim

I pedze zycie tulacze,

Czegoz mam plakac, za kim i po kim,

Kiedy nikt po mnie nie placze.

Кілька разів він брався перекладати ліричні вірші Міцкевичеві, але не кінчав і рвав на дрібні шматочки, щоб і пам’яті не лишалося. Інші вірші виходили в перекладі незвичайно добре, але ж скоро, хоч де-небудь здавалося йому не до ладу хоч трохи, він кидав і нівечив і попередній переклад. «Мабуть, – говорив він, – сама доля не хоче, щоб я перекладав польські вірші» [там само, с. 12].

І шкода і чудно, що Чужбинський не розповів нам далі нічого про перебування у нього Шевченка; не сказав навіть, чи довго він був у нього і куди від нього рушив. Здається, не буде помилки сказати, що з Ісковець поет поїхав до Репніних. Принаймні з посвячення до поеми «Безталанний» бачимо, що 11/23 листопаду р. 1843 він був у Яготині,

Д. Чалий [Жизнь и произведения Шевченка, с. 42] каже, що княжна Репніна розповіла, що Шевченко написав його пізніш, експромтом, на шматочку паперу, а приводом до того було ось що. У Репніних було чимало гостей, ішла весела розмова, а далі, коли зразу усі якось замовкли, княжна і промовила: «Тихий янгол пролетів». Присвяченням Тарас бажав би то висловити, що він тоді тільки почав няти віри, що янголи перебувають і на землі, коли зустрівся з Репніною. Далі у Чалого є звістка, що поет наш написав «Тризну» спеціально для Репніної, через те, що вона не гаразд розуміла мову українську. Жодних доводів на це нема, а тим часом є факти, що примушують мене не вважати певною звістку д. Чалого. З листу Шевченка до Бодянського, писаного 13 марта 1844 р. [Русская старина, 1883, кн. IX] відаємо, що «вже три тижні «Тризна» і «Гамалія» лежать у його, щоб переслати їх до Бодянського. Очевидна річ, що згуртувавши час потрібний у нас в Росії на цензурний дозвіл, на друкування, брошурування книжки і на новий дозвіл випустити її з друкарні, запевнимось, що «Тризну» писав Тарас не тільки р. 1843, але ще й до знайомості своєї з Репніною, а може ще й під кінець р. 1842.

До часу перебування його р. 1843 на Україні належать два малюнки: власний портрет, поданий при книзі Чалого і вид батьківської хати, поданий при книзі Маслова. Д. Чалий каже, що Шевченко, живучи в Яготині, написав кільки віршів [Чалий, с. 43], але на це нема жодних доводів. Принаймні мені невідомо, щоб опріч присвячення до «Тризни» Шевченко написав в Яготині що інше. Взагалі р. 1843 був у Тараса на твори доволі убогий: по-українськи «Гамалія» да по-російськи «Назар Стодоля» і «Тризна» та й годі.

З Яготина і з України Шевченко вертає до столиці під кінець року 1843. Не трудно буде вгадати, з якими думками Тарас покидав Україну. Навесні він рвався швидше покинути те «болото» – де «мов журавлі, муштрувались москалі, нагодовані, обуті і кайданами окуті». Він рвався до колишнього «раю». Приязно вітали його скрізь в цьому «раю» ; а проте і в Качанівці у Тарновського, і в Мосівці у Волховської і в Яготині у Репніної, і скрізь по Україні він бачив «пекло»; да таке ще пекло, що «українським полупанком можна здивувати Данта старого». Тарас бачив, що скрізь по тому колишньому «раю» мовчать люди «забиті в кайдани»; бачив, що «розпинають вдову за подушне», а «сина єдину дитину, кують і в військо віддають». Бачив скрізь по Україні, що «під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне».

Таким чином Шевченко, яко людина перейнятлива, з чутким серцем; яко певний і глибокий патріот горожанин рідної України, повинен був вивезти з своєї подорожі більше журби і сумування, ніж радощів і надії на швидке поліпшення. Побут народу труїв його трутою скорботи. Кріпацтво серпом різало йому серце. Хоча він перебував і між панами, хоча де з ким з них нібито і сприятелився, а проте всі оті бали, бенкети, гулянки, напували йому душу гіркою трутою! Так щиро, так глибоко любити народ, як його Шевченко любив, і дивитися, як той народ мордують – о, це велика мука для душі благородної. Це та трута, що не тільки серце проймає до самого дна, а увесь організм чоловіка труїть, робить йому світ немилим. Чужбинський каже, що думка про кріпаків раз-у-раз мучила Шевченка і часто труїла йому ліпші хвилини [«Воспоминания», с. 11]. Сам Тарас, згадуючи про свою подорож 1843 р. писав до Кухаренка:

«Був я торік на Україні; був у Межигорського Спаса, і на Хортиці і скрізь був і все плакав. Сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися» [Зоря, 1895, ч. 5].

І не було на Україні куточка, де б можна було сховатися Тарасові так, щоб бути з людьми і не бачити того лиха, що огнем пекло йому душу. От де, на мою думку, причина тому, що Шевченко приятелював з «мочемордами». Втекти йому було нікуди; треба було болящу душу і побите серце патріота чимсь хоч на часину розважити. Треба було розваги, хоч п’яної, та розваги. В товаристві, кажуть, і вмирати легше. Шевченкові розваги треба було, це була не тільки психічна. а навіть і фізична потреба, горілкою хоч залити хоч на якийсь час той огонь, що палив душу і серце вільнолюбного українця.

Я цілком розумію ті незримі Шевченковим біографам спонукання, що примушували його товаришувати з «мочемордами». Він добре тямив усю гидоту «мочемордія»; але розумів і те, що корень бідування України лежить не єдине в самих тільки панах, а в загально-національній і соціально-моральній темноті і панів і людей. Не можна йому було не тямити, що і Тарновські, і Капністи і навіть Репніни теж «раби з кокардами на лобі», раби з батьків, що вони отруєні чужоземним бюрократизмом і полудою галунів. Він розумів, що огидливе «мочемордіє» є ніби щось похоже на протест проти режиму, що буяв скрізь по Росії і несамовито приголомшував найменші ознаки волі людського духу… «Мочемордіє» наче ті деякі трути в медицині, напр. кокаїн, морфій, хоч і лишає в організмі недобрий слід, а таки хоч на якусь годиночку заспокоює, утихомирює біль.

От чому «мочемордіє» Шевченкове мене зовсім не дивує; а дивують мене ті біографи його, що гукають:

«Що могло бути спільного між автором «Катерини» і «Гайдамаків» – а мочемордою Закревським! Як можна було Шевченковій душі одночасно єднати в собі високі ідеали поезії і паскудність товариства того, що оточало його, як от Свічка і інші…»

Про яке-будь єднання ідеалів поезії з «мочемордієм» – ледве чи можна серйозно промовити хоч одно слово. Як само не треба говорити й про те, що усім відома річ, як часто-густо величезні таланти, навіть генії не без гріха! Шевченко бачив і тямив, що хоч як невисоко на сходах моральних стоять «мочеморди», одначе геть більша сила «сухомордів» стоїть на тих сходах геть нижче за них. Певна річ, що не раз, може й не два, огортала його думка: чи не ліпше буде йому розцуратися з усіма і «сухо»- і «мочемордами»; але ж де б він сховався від них, коли без них не було кутка по всій «неісходимій» Росії! Та чи не ліпше буде, чи не корисніше буде, може думав він, не цуратися їх взагалі усіх, а спробувати хоч де в кого з них роздмухати іскру почуття волі, національного демократизму і гуманності!?

І бачимо, що Шевченко під осінь р. 1843 вже скептично дивиться на декого з панів і провідує тільки декого з «мочемордів». Причиною того сталося не брак привітливості і уваги до Кобзаря; ні, не яка-будь пиндючність панська відтручала його від панів, свідчить нам Чужбинський [«Воспоминания», с. 11], а скорботне право кріпацьке, що в тій чи в іншій формі лиходійній нагадувало про себе Шевченкові, воно навівало на благородну душу йому тьмяну хмару найжурливішого сумування. Одначе не з усіма панами він розцурався; з тими, що здавалися йому ліпшими, він тримався, і через рік, спізнавши їх ще ліпше, обізвався до них з посланієм, благаючи:

«Обніміте, брати мої,

Найменшого брата…

Благословіть дітей своїх

Твердими руками,

І обмитих поцілуйте

Вольними устами».

От з якими враженнями вернувся Шевченко до Петербурга, до свого товариства, до любої йому академії.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 130 – 134.