2-а редакція

Тарас Шевченко

(Поема)

Радуйся, Ты бо обновила еси зачатыя студно.

Акафіст Пресвятій Богородиці. Ікос 10.

Все упованіє моє

На Тебе, мій пресвітлий раю,

На серце чистеє Твоє

На милосердіє Твоє

Все упованіє моє

На Тебе, слабий, возлагаю

На Тебе, сило, возлагаю

На Тебе, Мати, возлагаю.

Святая Матерь всіх святих!

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, Благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, Пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих

Невольників. Подай їм силу

Твойого мученика-Сина,

Щоб хрест-кайдани донесли

До самого, самого краю.

Достойно пєтая! Благаю!

Царице неба і землі!

Вонми їх плачу і пошли

Вонми їх стону і пошли

Благий конець, о Всеблагая!

А я, убогий, воспою

А я, незлобний, воспою,

Як процвітуть веселі села,

Як процвітуть убогі села,

Псалом і тихий і веселий

Псалмом і тихим, і веселим

Про долю тяжкую Твою!

Недолю тяжкую Твою!

Я воспою тойді. А нині,

Мов благостиню милостиню

Мов фарисей той милостиню,

Тобі, скор[бящий?]

Тобі, убогий, подаю

Убогий, лепту подаю

Тобі, убогий, подаю

Динарій лепту подаю,

Тебе, о Мати, воспою!

Святую доленьку Твою.

А нині плач, і скорбь, і сльози

Душі убогої – убогий

Остатню лепту подаю.

У бондар[я]

У Йосипа у тесляра

У Йосипа, у тесляра

Чи в бондаря того святого,

Марія в наймичках росла.

Росла вона і виростала

І на порі Марія стала

Рідня була. Отож небога

Уже чимала піднялась,

Росла собі та виростала

І на порі Марія стала…

Рожевим квітом розцвіла

В убогій і чужій хатині,

В святому тихому раю.

Тесляр на наймичку свою,

Неначе на свою дитину,

Теслу, було, і струг покине

Та й дивиться; і час мине,

А він і оком не мигне

І думає: – Ані родини!

Ані хатиночки нема,

Одна-однісінька!.. Хіба…

Ще ж смерть моя не за плечима?.. –

А та стоїть собі під тином

Та вовну білую пряде

Йому на той бурнус святешний

На той бурнус йому святешний

Або на берег поведе

Козу з козяточком сердешним

І попасти, і напоїть.

А він сидить та все сидить

І попасти і напоїть,

Хоч і далеко. Так любила ж

Вона той тихий Божий став,

Широкую Тиверіаду,

І рада, аж сміється, рада,

Що Йосип, сидячи, мовчав,

Не боронив їй, не спиняв

На став іти; іде, сміється,

А він сидить та все сидить,

За струг сердега не береться…

Коза нап’ється та й напасеться.

А дівчина собі стоїть,

Неначе вкопана, під гаєм,

І смутно, сумно позирає

На тихий той широкий став

На той широкий Божий став,

Чи озеро Тиверіаду

І мовила: – Тиверіадо!

І промовля: – Моя порадо!

Широкий царю озерам!

Широкий царю озерам!

Скажи мені, моя порадо!

Якая доля вийде нам

З старим Іосифом? О доле! –

І похилилась, мов тополя

Од вітру хилиться в яру.

– Йому я стану за дитину.

Плечми моїми молодими

Його старії підопру! –

І кинула кругом очима,

Аж іскри сипнули з очей.

А з добрих молодих плечей

Хітон полатаний додолу

Тихенько зсунувся. Ніколи

Такої Божої краси

Ніхто не узрить! О доле!

Згнущалася тію кра[сою]

Тернами в наготі вела

Ніхто не узрить! Злая ж доля

Колючим терном провела,

Згнущалася над красотою!

О доленько! Понад водою

Смутная, тихая пішла.

Ідучи, вирвала зелений

Лопух край берега, найшла,

Ходою тихою пішла.

Лопух край берега найшла,

Лопух зорвала і накрила,

Неначе бриликом, свою

Головоньку тую смутную,

Свою головоньку святую!

І зникла в темному гаю.

О світе наш незаходимий!

О Ти, Пречистая в женах!

Благоуханний зельний крине!

В яких гаях? В яких ярах,

В яких незнаємих вертепах

Ти заховаєшся од спеки

Огнепалимої тії,

Що серце без огню розтопить

І без води прорве, потопить

Святії думоньки твої?

Де ти сховаєшся? Нігде!

Огонь заклюнувся вже, годі!

Уже розжеврівся. І шкода,

Даремне сила пропаде.

До крові дійде, до кості

Огонь той лютий, негасимий,

Було почато: І ти…

І, недобитая, за сином

Повинна будеш перейти

Огонь пекельний! Вже пророчить,

Тобі вже зазирає в очі

Твоє грядущее. Не зри!

Сльозу пророчую утри!

Заквітчай голову дівочу

Лілеями та тим рясним

Червоним маком. Та й засни

Під явором у холодочку,

Поки що буде.

Увечері, мов зоря тая,

Марія з гаю вихожає

Заквітчана. Фавор-гора,

Неначе з злата-серебра,

Далеко, високо сіяє,

Аж сліпить очі. Підняла

На той Фавор свої святиє

Очиці кроткіє Марія

Та й усміхнулась. Зайняла

Козу з козяточком з-під гаю

Було почато: Та

І заспівала. –

«Раю! раю!

Темний гаю!

Чи я, молодая,

Милий Боже, в твоїм раї

Чи я нагуляюсь

Чи я погуляю,

Нагуляюсь?»

Та й замовкла.

Круг себе сумно озирнулась,

На руки козеня взяла

І веселенькая пішла

На хутір бондарів убогий.

А йдучи, козеня, небога,

Ніби дитину, на руках

Хитала, бавила, гойдала,

До лона тихо пригортала

І цілувала. Козеня,

Неначе теє кошеня,

І не пручалось, не кричало,

На лоні пестилося, гралось.

Миль зо дві любо з козеням

Трохи, трохи не танцювала

І не втомилась. Виглядав

І не втомилась. Вигляда

Старий, сумуючи під тином,

Давненько вже свою дитину.

Зострів її і привітав

І тихо мовив: – Де ти в Бога

Загаялась, моя небого?

Ходімо в кущу, опочий,

Було почато: І…

Та повечеряємо вкупі

З веселим гостем молодим;

Ходімо, доненько. – Який?

Який се гость? – Із Назарета

Зайшов у нас підночувать.

І каже, Божа благодать

Було почато: з [і?]

На ветхую Єлисавету

Учора рано пролилась,

Учора, каже, привела

Дитину, сина. А Захарій

Старий нарек його Іваном…

Так бачиш що! – А гость роззутий,

Було почато: У х[ітоні?]

Умитий з кущі вихожав

В одному білому хітоні,

Мов намальований сіяв,

Було почато: Ст[ав?]

І став велично на порозі,

І, уклонившися, вітав

Марію тихо. Їй, небозі,

Аж дивно, чудно. Гость стояв

І ніби справді засіяв.

Марія на його зирнула

І стрепенулась. Пригорнулась,

Неначе злякане дитя,

До Йосипа свого старого,

А потім гостя молодого

Просила, ніби повела

Очима в кущу. Принесла

Води погожої з криниці,

І молоко і сир козлиці

Їм на вечерю подала.

Сама ж не їла й не пила.

В куточку мовчки прихилилась

Та дивувалася, дивилась,

І слухала, як молодий

Дивочний гость той говорив.

І словеса його святиє

На серце падали Марії,

І серце мерзло і пеклось!

– Во Іудеї не було, –

Промовив гость, – того ніколи,

Що нині узриться. Равві,

Равві великого глаголи

На ниві сіються новій!

І виростуть, і пожнемо

І в житницю соберемо

Зерно святеє. Я Месію

Іду народу возвістить! –

І помолилася Марія

Перед апостолом.

Горить

Горить і гасне на кабиці

Огонь тихенько на кабиці,

А Йосип праведний сидить

Та думає… Уже зірниця

На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці.

І гость за нею, і в ярочку

Догнав Марію…

Холодочком

До сходу сонця провели

До самої Тиверіади

Благовістителя. І раді,

Радісінькі собі прийшли

Додому.

Жде його Марія,

І ждучи плаче, молодії

Ланити, очі і уста

Марніють зримо. – Ти не та,

Не та тепер, Маріє, стала!

Цвіт зельний, наша красота! –

Промовив Йосип. – Диво сталось

З тобою, доненько моя! Ходім,

Маріє, повінчаймось,

А то… – Й не вимовив: уб’ють

На улиці. – І заховаймось

В своїм оазисі. – І в путь

Марія нашвидку збиралась

Та тяжко плакала, ридала.

Отож вони собі ідуть,

Несе з торбиною на плечах

Нову коновочку старий.

Спродать би то та молодій

Купить хустиночку до речі,

Та й за повінчання оддать.

О старче праведний, багатий!

Не од Сіона благодать,

А з тихої твоєї хати

Нам возвістилася. Якби

Було почато: Ти Пре[чистій?]

Пречистій їй не дав ти руку,

Рабами б подлиє раби

І досі б кисли,

Рабами б бідниє раби

І досі мерли би. О муко!

О тяжкая душі печаль!

Не вас мені, сердешних, жаль,

А жаль на вас, малих душою,

Не бачите перед собою

Анічогісінько.

Сліпі і малиє душою,

А тих, що бачать над собою

Сокиру, молот і кують

Кайдани новиє. Уб’ють,

Заріжуть вас, душеубійці,

І із кровавої криниці

Собак напоять.

Де ж подівсь

Дивочний гость отой лукавий?

Хоч би прийшов та подививсь

На брак той славний і преславний,

На брак окрадений! Не чуть,

Не чуть ані його, ані Месії,

люди ждуть чогось і ждуть,

Чогось непевного. Маріє!

Ти, безталанная, ко[го]

Ти, безталанная, чого

ждеш і ждатимеш од Бога

І од людей Його? Нічого,

Ніже апостола того,

Тепер не жди. Тесляр убогий

Тебе повінчану веде

В свою убогую хатину.

Молися й дякуй, що не кинув,

Що на розпуття не прогнав.

А то б цеглиною убили –

Якби не вкрив, не заховав!

В Єрусалимі говорили

Тихенько люде, що стояли,

Чи то якогось розп’яли

У горо[ді] Ти[веріаді]

Тихенько люде, що стяли

У городі Тиверіаді

Чи то якогось розп’яли

Провозвістителя Месії.

– Його! – промовила Марія,

І веселесенька пішла

У Назарет. І він радіє,

Що наймичка його несла

За волю розп’ятого мужа.

Що наймичка його несла

В утробі праведную душу

За волю розп’ятого мужа.

Ото вони собі ідуть,

Прийшли додому. І живуть

Повінчані, та не веселі.

Було почато: Ста[рий]

Тесляр колисочку дебелу

Майструє в сінях. А вона,

Пренепорочная Марія,

Сидить собі коло вікна

І в поле дивиться, і шиє

Малесеньке сороченя –

Комусь то ще?

– Хазяїн дома? –

Надворі крикнуло. – Указ

Од кесаря, його самого,

Щоб ви сьогодня, сей же час!

Ви на ревізію у город,

У город Віфлієм ішли. –

І зник, пропав той тяжкий голос.

Тілько руна в яру гула.

Марія зараз заходилась

Пекти опрісноки. Спекла,

В торбину мовчки положила

І мовчки за старим пішла

У Віфлієм. – Святая сило!

Спаси мене, мій Боже милий! –

Тілько й промовила. Ідуть,

Сумуючи, собі обоє.

І вбогії перед собою

Козу з козяточком женуть,

Бо дома ні на кого кинуть.

А може, Бог пошле дитину

В дорозі; от і молоко

Сердешній матері. Скотина

Іде, пасучися; рядком

Ідуть за нею батько й мати

І починають розмовляти

Поволі, тихо. – Семіон

Протопресвітер, – Йосип мовив, –

Такеє-то пророче слово

Сказав мені. – Святий закон!

І Авраама і Мойсея!

Возобновлять мужі єсеї.

І каже, поти не умру,

Поки Месію не узрю! –

Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прийде! – Вже прийшов,

І ми вже бачили Месію! –

Марія мовила.

Найшов

Опріснок Йосип у торбині,

Дає та й каже: – Погодуйсь

Дає та й каже: – На, моя дитино,

Поки що буде, укріпись,

До Віфлієма не близенько;

Та й я спочину. Утомивсь. –

Та й сіли на шляху гарненько

Полудновать. Отож сидять,

А сонце праведне швиденько

Додолу котиться. І глядь!

Сховалося, і смеркло в полі.

І диво дивнеє! ніколи

Ніхто не бачив і не чув

Такого дива. Аж здрогнув

Святий тесляр. Мітла з востоку

Над самим Віфліємом, боком,

Мітла огненная зійшла.

І степ і гори осіяла.

Марія з шляху не вставала,

Марія сина привела.

Єдиную тую дитину,

Що нас од каторги спасла!

За нас, святая, розп’ялась!

Що нас од каторги спасла!

І Пресвятая, неповинна,

За нас, лукавих, розп’ялась!

А недалеко край дороги

Отару гнали чабани

Та й їх побачили. Небогу,

Її й дитяточко взяли

І у вертеп свій принесли,

І чабани його убогі

Еммануїлом нарекли.

До сходу сонця, рано-рано

У Віфліємі на майдані

Зійшовся люд і шепотить,

Що щось непевне з людьми буде

Во Іудеї. Гомонить

І тихне люд. – О люди! люди! –

Чабан якийсь біжить, кричить.

– Пророчество Ієремія,

Ісаія збулось! збулось!

У нас, у пастирей, Месія

Родився вчора! – Загуло

У Віфліємі на майдані:

– Месія! Іісус! Осанна! –

І люд розходивсь.

Через час

Чи через два прийшов указ

І легіон з Єрусалима,

Од того Ірода. Незриме

Й нечуте сталося тойді.

Ще діточки сповиті спали,

Ще купіль гріли матері,

Намарне гріли: не купали

Маленьких діточок своїх!

Ножі солдати сполоскали

В дитячій праведній крові!

Такеє-то на світі сталось!

Дивітеся ж, о! матері!

Що роблять іроди-царі!

Марія навіть не ховалась

З своїм младенцем. Слава вам,

Убогим людям, чабанам,

Що привітали, заховали

І нам Спасителя спасли.

Од Ірода. Нагодували,

І напоїли, і дали

Кожух і свиту на дорогу,

І, небораки, додали

Ослицю дійну. І небогу

З її дитяточком малим

І посадили й провели

Вночі тайними манівцями

На шлях мемфіський. А мітла,

Мітла огненная світила,

Неначе сонце, і дивилась

На ту ослицю, що несла

В Єгипет кроткую Марію

І нарожденного Месію.

Якби де на світі хоть раз

Цариця сіла на ослицю,

То слава б стала про царицю

І про великую ослицю

По всьому світу. Ся ж несла

Живого істинного Бога.

Тебе ж, сердешну, копт убогий

Хотів у Йосипа купить,

Та здохла ти: мабуть, дорога

Таки завадила тобі?

У Нілі скупанеє спить

У пелюшках долі, під вербою,

Дитяточко. А меж лозою

З лози колисочку плете

Та плаче праведная Мати,

Колиску тую плетучи.

А Йосип заходився хату

Із очерету будувати,

Щоб хоч укритися вночі.

З-за Нілу сфінкси, мов сичі,

Страшними мертвими очима

На теє дивляться. За ними

На голому піску стоять

По шнуру піраміди вряд,

Мов фараонова сторожа,

І ніби фараонам знать

Вони дають, що правда Божа

Встає вже, встала на землі.

Щоб фараони стереглись.

Марія найнялася прясти

У копта вовну. А святий

Іосиф взявсь отару пасти,

Щоб хоч козу ту заробить

На молоко малій дитині.

Минає рік, коло хатини

В повіточці своїй малій

Той бондар праведний, святий,

І гадки, праведний, не має,

Барило й бочку набиває

Та ще й курникає. А ти?

Не плачеш ти і не співаєш,

Гадаєш, думаєш-гадаєш,

Як його вчити, навести

На путь святий святого сина,

І як його од зол спасти?

Од бурь житейських одвести?

Ще рік минув. Коло хатини

Коза пасеться; а дитина

Й мале біленьке козеня

І невеличке козеня

У сінях граються. А мати

Сидить на призьбі коло хати

Та вовну з кужеля пряде.

Аж ось і сам старий іде

Із города, носив продать

Барилечко та шапличок,

Несе йому медяничок

З ціпочком тихо попід тином:

Носив у город шапличок

Продать. Йому медяничок,

А їй немудрую хустину,

Собі ж несе на постоли

Ременю доброго. Спочинув

Та й каже: – Доню, не журись.

Царя вже Ірода не стало.

Чогось увечері наївсь,

Та так наївся, що й опрігсь,

Такеє-то мені сказали.

Ходімо, – каже, – у свій гай,

У свій маленький тихий рай!

Ходім додомоньку, дитино.

– Ходім, – сказала та й пішла

На Ніл сороченята прати

В дорогу синові. Паслась

Коза з козятком коло хати,

А Йосип сина забавляв,

На призьбі сидя, поки мати

На річці прала сорочки

На річці прала ті малі

Сорочечки. А потім в хаті

Поморщив добре постоли

Собі в дорогу. Та й знялись

До сходу сонця, по торбині

На плечі взявши, а дитину

Удвох в колисочці несли.

То сяк, то так прийшли додому.

Бодай не довелось нікому

Узріть такеє. Благодать!

Гайочок тихий серед поля,

Одна єдиная їх доля

Отой гайочок! І не знать,

Де він кохався. І хатина,

Все, все сплюндровано.

В пустині їм довелося ночувать.

В руїні їм довелося ночувать.

В ярок Марія до криниці

Швиденько кинулася. Там

Колись-то з нею яснолиций

Зострівся гость святий. Бур’ян,

Будяк колючий з кропивою

Коло криниці поросли.

Маріє! Горенько з тобою!

Молися, серденько, молись!

Скрепи свою святую силу

Окуй свою святую силу…

Долготерпєнієм окуй,

В сльозах кровавих загартуй!..

Небога трохи не втопилась

У тій криниці. Горе нам

Було б, іскупленним рабам!

Дитина б тая виростала

Без Матері, і ми б не знали

І досі правди на землі!

Святої волі! Схаменулась

І тяжко, важко усміхнулась,

Та й заридала. Полились

На цямрину святиє сльози

Та й висохли. А їй, небозі,

Полегшало.

Єлисавета,

Стара вдова, у Назареті

З малим синком своїм жила,

Таки з Івасем. Та й була

Якась рідня їм. Вранці-рано

Свою дитину одягла

Свою дитину, безталанна,

Нагодувала, одягла

І за святим своїм пішла

У Назарет той до вдовиці

В сусіди, в наймички проситись!

Дитяточко собі росло,

З Івасем-удовенком гралось.

Уже чимале підросло.

Якось вони собі гуляли

Удвох на улиці, знайшли

Дві палички та й понесли

Додому матерям на дрова.

Звичайні діточки! Ідуть

І веселенькі, і здорові,

Аж любо гля[ну]ть, як ідуть!

Отож воно, мале, взяло

Другую паличку у Йвася –

Івась у коники і[г]рався –

Зробило хрестик та й несло

Додому, бачте, показати,

Що й він уміє майструвати.

Марія ще за ворітьми

Дітей зостріла, і зомліла,

І трупом пала, як узріла

Той хрестик-шибеничку. – Злий!

Недобрий чоловік, лихий!

Навчив тебе, моя дитино,

Зробить оце! Покинь! Покинь! –

А він, маленький, неповинний,

Святую шибеничку кинув

І заридав, і пролились

Ще в перший раз дитячі сльози

Ще в перший раз младенчі сльози

На лоно матернє. Небозі

Полегшало. Взяла

Ніби полегшало. Взяла

У холодочок завела,

В бур’ян, в садок, поцілувала

Та коржиком погодувала,

Свіженьким коржиком. Воно ж

Попестилось собі, погралось

Та й спатоньки, мале, лягло

Таки ж у неї на колінах.

Дитина спить. Вона ж над сином

Дитина спить. А на дитину

Отож і спить собі дитина,

Мов янгеляточко в Раю.

А на єдиную свою

І на єдиную свою

Та Мати дивиться і плаче

Тихенько-тихо; ангел спить,

То щоб його-то не збудить.

Та й не догледіла. Неначе

Окропу капля, як огонь

На його впала, і воно

Прокинулось. Швиденько сльози

Марія втерла, сміючись,

Щоб він не бачив. І небозі

Не довелося одурить

Малого сина. Подивилось

І заридало.

Заробила

Чи то позичила вдова

Півкопи тую на буквар.

Сама б учила, так не знала ж

Вона письма того. Взяла

Та в школу хлопця одвела,

У ієсейську. Доглядала ж

Сама його, сама й навчала

Добру і розуму. Івась,

Таки вдовенко, в його вдавсь,

Було почато: То вдвох собі вони

То вдвох собі й ходили в школу

І вчились вкупочці. Ніколи

Ані пограється з дітьми,

Ані побігає; самий,

Один-однісінький, бувало,

Сидить собі у бур’яні

Та клепку теше. Помагало

Святому батькові в трудах.

Якось по сьомому годочку –

Малий вже добре майстрував –

Одпочиваючи в куточку,

Старий на сина дивувавсь,

Який-то з його майстер буде!

Які-то люди з його будуть!

Та взявши відер, кандійок,

І батько, й мати, і дитина

І батько, й мати, і воно

Пішли на ярмарок у самий

Таки в самий Єрусалим

Самісінький Єрусалим.

Хоч і далеко, так спродати

Дорогше можна. От прийшли,

Розташувались. Батько й мати

Сидять собі та продають

Добро своє. А де ж дитина?

Побігло десь. Шукає сина

Та плаче мати. І не чуть,

Де ділося. У синагогу

Було почато: Зайшла вона

Зайшла благать благого Бога,

Щоб син її найшовсь. Аж глядь,

Межи раввінами дитина,

Її дитиночка сидить

Її хлоп’яточко, сидить

І научає, неповинне,

Як в світі жить, людей любить,

За правду стать! за правду згинуть!

І дивувались фарисеї.

Без правди горе! Горе вам

Без правди горе! – Горе вам,

Учителі-архієреї! –

І дивувались фарисеї

І книжники його речам.

А радость Матері Марії

Неізреченная. Месію,

Вона вже

Самого Бога меж; людьми

Вона вже бачила

Самого Бога на землі

Вона вже зріла.

Спродались,

Во храмі помолились Богу

Та й рушили собі в дорогу

У Назарет. Додому рушили.

І веселенькі у дорогу

Додому рушили вночі

По холодочку.

Виростали

І вкупі вчились, ростучи

Святиє діточки. Пишались

Святиє тії матері

Своїми дітками. Із школи

Путем терновим розійшлись

Обидва. Божії глаголи,

Святую правду на землі

І прорекли, і розп’ялись

За воленьку, святую волю!

Іван пішов собі в пустиню,

А твій меж люди. А за ним,

За Сином праведним своїм,

І ти пішла. В старій хатині

В чужій покинула його,

Святого Йосипа свого!

Пішла тинятись попідтинню,

Аж поки, поки не дійшла

Аж до Голгофи.

Бо за Сином

Святая Мати всюди йшла,

Його слова, його діла –

Все чула, й бачила, і мліла,

І мовчки трепетно раділа,

На Сина дивлячись. А він

Сидить, було, на Єлеоні,

Одпочива. Єрусалим

Розкинувсь гордо перед ним,

Сіяє в золотім вісоні

Ізраїльський архієрей!

Романський куплений плебей!

Романський золотий плебей!

І час і два мине, не встане,

На матір навіть не погляне

Та аж заплаче, дивлячись

На іудейськую столицю.

І ти заплачеш, ідучи

Й вона заплаче, ідучи

У яр по воду до криниці,

Тихесенько. І принесе

Води погожої, і вмиє

Утомлені стопи святиє,

І пити дасть йому, стрясе,

Одує прах з його хітона

І найде дірочку в хітоні

І залатає, та й сидить

Під смоквою і виглядає

І пити дасть, і отрясе,

Одує прах з його хітона,

Зашиє дірочку та знову

Під смокву піде. І сидить

І дивиться, о Всесвятая!

Як Син той скорбний спочиває.

Аж ось і дітвора біжить

Із города. Його любили

Святиє діточки. Слідком

За ним по улиця[х] ходили,

А іноді й на Єлеон

До його бігали малії.

Отож прибігли. – О святії!

Пренепорочниє! – сказав,

Було почато: Як узрів діточок

Як узрів діток. Привітав

І цілував, благословляя,

Погрався з ними, мов маленький,

Надів бурнус. І веселенький

З своїми дітками пішов

В Єрусалим на слово нове,

Поніс лукавим правди слово!

Не вняли слову! Розп’яли!

Як розпинать Його вели,

Ти на розпутії стояла

З малими дітьми. Мужики,

Його брати, ученики,

Перелякались, повтікали.

– Нехай іде! Нехай іде!

Отак і вас він поведе! –

Сказала дітям. І упала

На землю трупом.

Розп’ялась

Твоя єдиная дитина!

А ти, спочинувши під тином,

У Назарет отой пішла!

Вдову давно вже поховали

В чужій позиченій труні

Чужії люде. А Івана

Її зарізали в тюрмі.

І Йосипа твого не стало.

І ти, як палець той, осталась

Одна-однісінька! Такий

Талан твій латаний, небого!

Брати Його, ученики,

Нетвердії, душеубогі,

Катам на муку не дались,

Сховались, потім розійшлись,

І Ти їх мусила збирати…

Отож вони якось зійшлись

Вночі круг Тебе сумовати.

І Ти, великая в женах!

І їх униніє і страх

Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом!

Ти дух святий свій пронесла

В їх душі вбогії! Хвала!

І похвала Тобі, Маріє!

Мужі воспрянули святиє.

По всьому світу розійшлись,

І іменем Твойого сина,

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли

По всьому світу. Ти ж під тином,

Сумуючи, у бур’яні

Умерла з голоду. Амінь.

А потім ченці одягли

Тебе в порфіру і вінчали,

Як ту царицю. Розп’яли

Й Тебе, як Сина, – наплювали

На Тебе, кроткую, кати

На Тебе, чистую, кати

Растлили честную. А ти?

Мов золото в тому горнилі,

В душі невольничій. Амінь.

В душі невольничій малій.

Примітки

Джерело тексту:

– чорновий автограф другої редакції в окремому зошиті (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 22, с. 26–46).