1-а редакція

Тарас Шевченко

Все упованіє моє

На Тебе, мій єдиний раю,

На милосердіє Твоє

На серце скорбнеє Твоє

На серце чистеє Твоє,

На Тебе, Мамо, возлагаю

На Тебе, Мати, возлагаю!

Все упованіє моє!

Моє прибежище, покров

Прибежище, Святий Покров

Ограблених людей, рабов,

За всіх скорбящая, ридаю,

Молюся плачучи, подай

Невольникам святую руку,

Сліпцям окраденим. Згадай

Повішеного Сина муку

Свою, свою святую муку

І Сина, кроткого раба

І муку праведного Сина,

Твою єдиную дитину,

І Всепречистая, подай

Рабам німим святую силу,

Щоб іроди не ворушились.

Та більш нічого не подай

Та більш нічого не да[вай]

Та більш нічого не давай.

У бондаря чи тесляра,

У Йосипа того старого

Убога, до снаги убога!

У наймах дівчина росла

Убога до снаги, небога!

Росла вона і виростала,

Неначе лілія в гаю,

Марія в наймах процвітала

Росла вона і виростала,

Неначе лілія в гаю,

В убогій [і чужій хатині?]

У наймах Марія росла.

Росла собі і виростала

І на порі Марія стала,

Рожевим квітом процвіла

В убогій і чужій хатині.

На ранню квіточку в гаю,

Старий на наймичку свою,

Неначе на свою дитину,

Тесляр на наймичку свою,

Як на свою, свою дитину

Неначе на свою дитину,

Тесляр на наймичку свою

Теслу було і струг покине

Та й дивиться; і час мине,

Старий і оком не мигне

А він і оком не мигне

І думає. – Ані родини!

Ані хатиночки нема!

Як та билиночка одна!

Хіба… Ще ж смерть не за плечима.

А та стоїть собі під тином

Та вовну білую пряде

Старому на бурнус святешний

Йому на той бурнус святешний,

Або ранесенько, сердешна,

На Іордан той поведе

Козу поїть,

Або ранесенько, сердешна,

На Іордан той поведе

Козу сердешну напувати

Або ранесенько, сердешна,

На Іордан той поведе

Козу з козятком напувати

Або ранесенько, сердешна,

З Тиверіади напувати

Козу з козятком [поведе?]

Або на берег поведе

Козу з козяточком сердешним

І попасти, і напоїть.

А він сидить собі, сидить,

За струг, сердега, не береться.

Коза нап’ється та й пасеться,

А дівчина собі стоїть,

Неначе вкопана, під гаєм,

І дивиться на Іордан

І нібито в його питає

І дивиться на тихий став,

І ніби з ст[авом розмовляє?]

І нібито в його питає

І дивиться на тихий став,

І ніби тихо розмовляє

І дивиться на тихий став

І ніби з ставом розмовляє

І нібито в його питає

І сумно, сумно позирає

На той широкий тихий став

Чи озеро Тиверіаду

І мовила: – Моя порадо?

Якая доля буде нам

З старим Іосифом?

З отим Іосифом?

З старим Іосифом на світі

З старим Іосифом? О доле!

Та й похилилась, мов тополя

Од вітру хилиться в яру.

– Йому я стану за дитину –

Моїми добрими плечима

Його худії підо[п]ру

І я плечима молодими

Старії плечі підопру

Плечми моїми молодими

Його старії підопру.

І кинула кругом очима,

Аж іскри сипнули з очей!

І з добрих молодих плечей

А з добрих молодих плечей

Хітон полатаний додолу

Тихенько зсунувся. Ніколи

Ніхто не зрів краси такої,

Такої Божої краси!

Тихесенько понад водою

Пішла собі. Лопух рясний

Широкий вирвала й накрила

(Щоб сонце, бачте, не палило),

Неначе бриликом, свою,

Свою головоньку смутную

Головоньку свою смутную,

Свою головоньку святую.

І заховалася в гаю.

О Світе наш незаходимий,

О ти, Пречистая в женах!

Благоуханний сельний крине,

В яких ярах? в яких лісах?

В якім незнаємім вертепі

Ти заховаєшся од спеки

Огнепалимої? Нігде!

Де ти сховаєшся? Нігде!

Огнепалимої тії:

Що серце без огню розтопить

І без води в огні утопить

Й без полум’я в огні утопить

І без води прорве, затопить

Огонь затлівся вже і спалить

І кров і тіло до кості

Огонь затлівся вже, пропалить

І кров і тіло до кості

Святії думоньки твої.

Огонь заклюнувся вже, годі

Уже розжеврівся і шкода –

Замарне сила пропаде,

До крові дійде, до кості

Огонь той лютий негасимий

І ти покриткою за Сином

І ти безропотно за Сином

І ти, сердешная, за Сином

Повинна будеш перейти

Огонь пекельний! Вже пророчить,

Тобі вже зазирає в очі

Твоє грядущее, не зри,

Сльозу пророчую утри,

Уквітчай голову дівочу

Лілеями і заспівай,

Поки Едем, твій тихий рай,

Ще не запалений

Ще не підпалював Єгова!

Стоїть Марія чорноброва

Ще не підпалював Єгова,

Сердитий іудейський Зевс.

Увечері, мов зоря тая,

Марія з гаю вихожає

Заквітчана, а Іордан

І сніговерхий той Ліван

Пурпуром, золотом сіяють,

Аж очі палять. А Марія

Аж очі сліпнуть. А Марія

Очиці кроткіє святиє

Тихенько-тихо підняла

На Іордан і усміхнулась,

Було почато: Козу п[ід гаєм зайняла?]

Козу з-під гаю зайняла,

На руки козеня взяла,

Кругом весела озирнулась

І з козеняточком пішла

В оазис бондарів убогий.

А йдучи, козеня небога,

Дитину ніби, на руках

Хитала, бавила, гойдала,

До лона тихо пригортала

І цілувала. Козеня

І не кричало й не пручалось,

Неначе теє кошеня,

На лоні пестилося, гралось.

Прийшла додому. На порозі,

Отерши радостниє сльози,

Її господар привітав,

Неначе любую, єдину,

Свою коханую дитину.

– І де ти гаїлась, – спитав, –

Моя пещеная дитино? –

Іди ж у кущу – опочий

Ходімо в кущу – опочий. –

Було почато: І повечеряй

І повечеряємо вкупі

З веселим гостем молодим. –

Ходімо, доненько. – З яким,

З яким се… – Гость уже роззутий

Умитий, в білому хітоні

Умитий з кущі вихожав

В одному білому хітоні,

Мов намальований сіяв

І тихим ласкавим уклоном

Марію молодик вітав.

Марія на його зирнула

Було почато: І стрепенулася.

І стрепенулась. Пригорнулась,

Неначе злякане дитя,

До Йосипа свого старого

І в кущу гостя молодого

Вступить просила. Подала

Вступить просила.

Принесла

Води погожої з криниці,

Опрісноки і сир козлиці

їм на вечерю подала.

Сама ж не їла й не пила,

В куточку мовчки прихилилась

Та на прохожого дивилась

Та дивувалася, дивилась

І слухала, як молодий

Дивочний гость той говорив.

І словеса його живиє

На серце падали Марії

І серце мерзло і пеклось.

– Бо Іудеї не було! –

Промовив гость, – того ніколи,

Що нині узриться. Равві,

Равві великого глаголи

Було почато: На ниві вирост[уть?]

На ниві сіються новій,

І виростуть, і пожнемо,

І в житниці соберемо

Зерно святеє. Я Месію

Іду народу возвістить! –

І помолилася Марія

Перед апостолом. Горить

Огонь тихенько на кабиці,

Старий тесляр собі сидить

Та мовчки дума.

Старий тесляр собі сидить

І дивиться, як на кабиці

Огонь то гасне, то горить.

А Йосип праведний сидить

Та мовчки дивиться. Зірниця

До криниці

Марія з глечиком пішла

Води набрать… А яснолиций

Дивочний гость пішов гулять,

Псалом сіонський заспівать

При місяці. І у ярочку

Зострів Марію.

На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці

А гость за нею, і в ярочку

Догнав Марію.

Холодочком

До схода сонця провели

До сходу сонця провели,

До самої Тиверіади

Того апостола і раді,

Радісінькі собі прийшли

Додому.

Жде його Марія

І ждучи плаче. Молодії

Ланіти, очі і уста

Марніють зримо. – Ти не та

Марніють марне. – Ти не та,

Не та тепер, Маріє, стала,

Цвіт сельний, наша красота! –

Тесляр промовив. – Диво сталось

З тобою, доненько моя! –

Ходімо в церков повінчаймось,

А то цеглиною уб’ють

На улиці. І заховаймось

В своїм оазисі. Ідуть…

Несе з торбиною на плечах

Нову кандієчку продать

Та за повінчання оддать

Нову коновочку старий

Продать би то та молодій

Купить хустиночку до речі;

І за повінчання оддать.

О старче праведний! Багатий!

Не од Сіона благодать,

А з тихої твоєї хати

Нам возвістилася. Якби

Ти не подав їй, грішній, руку

Рабами б подлиє раби

І досі б кисли. О Муко!

О тяжкая душі печаль!

Не вас мені, сердешних, жаль,

Сліпі ви, нищие душою,

Не бачите перед собою

Анічогісінько. А тих

Великих, сильних, і гладких

Умом і серцем отолстєвших

Душою й тілом отолстєвших

І отолстєвших серцем малим,

От їх так жаль, смердяче сало.

Годованих добром живим,

Людською кровію. Невдяки.

Смердітимуть, як та собака,

Убита й кинута в рові…

А де ж той молодик лукавий

Дивочний гость то[й] де подівсь?

Хоть би прийшов та подививсь

На шлюб твій грішний і преславний

На брак той славний і преславний,

На брак окрадений. Не чуть

Ані його, ані Месії.

А люде ждуть чогось, і ждуть

Чогось непевного. Маріє!

Ти ж, безталанная, чого

І ждеш і ждатимеш од Бога

І од людей Його? Нічого.

Ніже апостола то[го]

Ніже апостола свого

Благовістителя святого

Тепер не жди, тесляр убогий

Тебе заручену веде

В свою хатину

В свою убогую хатину.

Молися й дякуй. Тяжко жить.

Настане гірше, одпочить

У бур’яні, не то під тином

З твоїм святим єдиним Сином

Спочити сісти не дадуть.

Отож вони собі живуть

Повінчані та невеселі,

Родин отих потроху ждуть.

Старий колисочку дебелу

У сінях робить. А вона

Сидить собі коло вікна

Та плачучи сороченя

Манесеньке небога шиє

У сінях робить. А вона

Пренепорочная Марія

Сидить собі коло вікна

Та плачучи небога шиє

Манесеньке сороченя.

Комусь то ще? – Хазяїн дома?

Надворі крикнуло. – Указ

Од кесаря таки самого,

Чтобы сегодня, сей же час

Ви на ревізію у город,

Віфлієм ішли

У город Віфлієм ішли.

І змовк, ізник той тяжкий голос.

Марія зараз заходилась

Пекти опрісноки. Спекла.

В торбину мовчки положила

І мовчки за старим пішла

У Віфлієм. – Святая сило!

Спаси мене, мій Боже милий, –

Промовила. Ідуть.

Тілько промовила. Ідуть

Сумуючи, собі обоє,

І, вбогії, перед собою

Козу з козяточком женуть,

Бо дома ні на кого кинуть.

А може, Бог пошле дитину,

То матиме і молоко

До коржиків недужня мати.

Ідуть вони собі рядком

І починають розмовляти

Поволі стиха. – Семіон

Протопресвітер, – Йосип мовив, –

Такеє-то святеє слово

Такеє-то пророче слово,

Сказав мені. Святий закон

Возобновлять мужі єсеї,

Возобновлять закон Мойсея –

І каже: поти не умру,

Поки Месію не узрю!

Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прийде! – Вже прийшов

І ми вже бачили Месію! –

Марія мовила. Найшов

Опріснок мовчки із торбини

І дав Марії. – Погодуйсь! –

Не близько ще до Віфлієма

До Віфлієма не близенько.

Та й сіли на шляху гарненько

Полудновать. Сидять, сидять…

Та й сонечко уже низенько

А сонечко уже низенько

На степ спустилося, і глядь,

Сховалося, і смеркло в полі. –

І диво дивнеє! Ніколе

Ніхто не бачив і не чув

Такого дива. Аж здригнув

Старий тесляр. Таки з востоку

Над самим Віфліємом, боком

Звізда хвостатая зійшла.

Марія тут же й привела

Того возлюбленого Сина

Єдиную тую дитину,

Що нас од каторги спасла!

За нас святая розп’ялась!

А недалеко повз дороги

Отару гнали пастухи

Та й їх побачили. Й небогу

Отару гнали чабани

Та й їх побачили, небогу,

Дитя і тесляра старого

Взяли з собою й привели

У свій курінь. І Богом даним

Еммануїлом нарекли.

У свій курінь. І Бог той з нами

Чи Еммануїл нарекли

Дитя невмитеє. А рано

Ще й сонечко не зіходило

У Віфліємі на майдані

До сходу сонця, на майдані

У Віфліємі, люд зійшовсь

І мовить нишком збу[лось]

І мовить нищечком: – Збулось

Пророчество Ієремія,

Ісаія… у нас Месія

У Віфліємі народивсь

Учора ввечері. – Хто бачив,

Вночі як сходила мітла

Смерком учора. Як учора

Як в смерки сходила мітла

Як вчора сходила мітла

Як сходила ота мітла

Над Віфліємом? – Всі ми! всі ми! –

Громада крикнула – і глас,

Неначе той огонь погас,

Пропав і зник. Диво! Диво!

Пропав і зник. – О диво й диво!

Непевне робиться у нас! –

У Віфліємі. – І осанна! –

Співали люде, через час

Прийшов од Ірода указ

І легіон.

Ще діточки сповиті спали,

Ще купіль гріли матері,

Нагріли вже, та не купали,

В крові, їх праведній крові

Ножі салдати сполоскали…

Ножі салдати полоскали

В їх чистій праведній крові…

Чи через два прийшов указ

І легіон з Єрусалима.

Огню ще… не розвели,

Ще не скупали, сповили,

Дитині цицьки не дали,

А вже дітей отих не стало.

В калюжі діточки валялись,

А матері! а матері!

По улицях собі тинялись.

Так отакії ті царі,

Щоб знали ви.

Дивітесь добре, матері,

Що роблять на світі царі!

Марія навіть не ховалась,

Та вже, спасибі, чабани

Вітали їх і день ховали,

А ввечері кожух дали,

Ослицю на козу зміняли

І манівцями провели

На шлях мемфіський – і світила

На степ огненная мітла

На шлях огненная мітла.

І ніби грілась і дивилась

На ту ослицю, що несла

В Єгипет кроткую Марію

І нарожденного Месію.

Ослиця ще й дійна була

І матір з сином годувала

І матір з сином і несла,

І, несучи їх, годувала

І, не спочивши, донесла

Аж у Єгипет. Слава б стала

По всьому світу про ослицю,

Якби вона яку царицю,

Хоча грузинськую, несла

В гарем з царем розкошувати…

Од сна і власті одпочить.

Тебе ж, сердешну, копт убогий

Хотів у Йосипа купить

Тебе ж, сердешну, копт убогий,

А ти несла живого Бога,

Хотів у Йосипа купить,

Та здохла ти. Мабуть, дорога

Швидка завадила тобі?

У Нилі скупанеє, спить

Під пальмою і під вербою

Дитяточко, а меж лозою

З лози колисочку плете

Та плаче Праведная Мати,

Колиску тую плетучи.

А Йосип заходився хату

Із очерету будувати,

А сфінкси, мов сичі вночі,

З-за Ніла мертвими очима

На теє дивляться. За ними

На чермному піску стоять,

Мов фараонова сторожа,

Мов фараонові сказать

Хотять, що правда Божа

Встає, встає вже на землі,

Щоб фараони стереглись.

Марія найнялася прясти

У копта вовну. А старий

Іосиф взявсь отару пасти,

Щоб козу ту заробить

Щоб хоч козу ту заробить

На молоко малій дитині.

Минає рік, у тесляра

Під вербами коло хатини

Коза пасеться, а дитина

Й мале біленьке козеня

На призьбі граються. А мати

У сінях граються. А мати

Сидить на призьбі коло хати

Та вовну з кужеля пряде.

Аж ось і сам старий іде

Із города, носив спродати

Із города, носив продати

Барилко добре та шаплик.

Несе малому медяник,

А їй немудрую хустину,

Собі ж приніс на постоли

Ременю доброго. В хатину

Ввійшов та й каже: – Чути скрізь,

Що Ірод цар уже у[мер?]

Що Ірод цар уже опрігсь

Ходімо в Назарет, дитино! –

Марії каже. – То й ходім, –

Вона промовила. І прати

На Ніл сорочечки пішла

На Ніл сорочечку пішла,

А Йосип заходився в хаті

В дорогу морщить постоли.

Отож вони собі й пішли,

На плечі взявши по торбині,

І сина, Божую дитину,

Додому вкупі понесли.

Приходять ввечері додому,

Аж через тиждень. Благодать

Аж страшно стало. Благодать,

Одна-єдиная їх доля,

Садочок тихий! І не знать,

Де він кохався. І хатина,

Усе сплюндровано, в пустині

Їм довелося ночувать.

В ярочок тихий до криниці

Марія кинулася. Там

Зострівся з нею яснолиций

Дивочний гость той. Бур’ян

Та кропива там поросли

Колись-то з нею яснолиций

Зострівся гость отой! Бур’ян

Та кропива там з лободою

Коло криниці поросли.

Маріє! Горенько з тобою!

Пошли їй, Господи, пошли!

Свою любов, любов і силу…

Марія трохи не втопилась

У тій криниці. Горе нам

Було б, іскупленним рабам,

Дитина б тая виростала

Без матері, і ми б не знали

Святої волі на землі –

Святої правди! Схаменулась,

І тяжко-тяжко усміхнулась

Та й заридала. Полились

На цямрину святиє сльози

Та й висохли, а їй, небозі,

Мов легше стало.

Єлисавета,

Стара вдова у Назареті,

З малим Предтечею жила,

Вона рідня якась була

Святому бондареві. Рано

Свою дитину безталанна

Нагодувала, сповила

І за святим своїм пішла

У Назарет той, до вдовиці

В сусіди в наймичку проситись

В сусіди у найми проситись.

Дитяточко собі росло,

З Івасем-удовенком гралось:

Уже чимале підросло.

Якось вони собі гуляли

Удвох на улиці й найшли

Дві палички та й понесли

Додому матерям на дрова.

Звичайні дітки.

Уже чимале підросло.

Марія мовчки утішалась,

Бо страх розумнеє було

І преласкавеє до того,

За золотого за гіркого

Букварь списали їй. Взяла,

Було почато: (Сама чи[тать?]

(Сама письма вона не знала)

У школу хлопця оддала

У ієсейську. Доглядала ж

Сама його, сама навчала

Сама його й навчала

Добру і розуму. Івась

Вдовенко в його вдавсь

Таки вдовенко в його вдавсь.

То вдвох собі й ходили в школу.

Укупці вчились і росли,

І виросли, і прорекли

Святиє Божії глаголи,

Святую волю на землі!

Іван пішов собі в пустиню.

А Твій меж люде. А за Ним,

За Сином Праведним своїм,

І Ти пішла. В старій хатині,

В чужій, покинула його,

Старого Йосипа свого,

Пішла хилятись попід тином,

Аж поки, поки не дійшла

Аж до Голгофи!

Розп’яли,

Як розпинать Його вели,

Ти на распутії стояла

З учениками, і сказала:

– Нехай іде! Нехай іде!

І вас отак він поведе, –

Промовила і трупом пала

На улиці, і розп’ялась

Твоя єдиная дитина.

А ти, спочинувши під тином,

У Назарет собі пішла.

Вдову давно вже поховали,

В чужій позиченій труні

Чужії люде, а Івана

Її зарізали в тюрмі.

А Йосипа твого не стало,

А ти, як палець той, осталась

Одна-однісінька. Такий

Талан твій латаний, небого.

Його брати, ученики

Брати ж його, ученики

Нетвердиє, душеубогі

Злякалися та й розійшлись

Катам на муку не дались,

Сховалися та й розійшлись.

І ти їх мусила збирати.

Ото вони якось зійшлись

Отож вони якось зійшлись

Вночі круг тебе сумовати,

І Ти, Великая в женах!

І їх униніє і страх

Розвіяла, як ту полову,

Своїм святим огненним словом,

Ти Дух святий свій пролила

В їх душі вбогії. Хвала!

І похвала Тобі, Маріє!

Мужі воспрянули святиє,

По всьому світу розійшлись

І іменем Твойого Сина

Любов і правду рознесли.

І іменем Твойого Сина,

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли

По всьому світу. Ти ж під тином,

Голодная у бур’яні

Умерла, плачучи. Амінь.

Сумуючи у бур’яні,

Умерла з голоду. Амінь.

А потім ченці одягли

Тебе в порфіру і вінчали,

Як ту царицю. Розп’яли

Тебе, як Сина – наплювали

На Тебе, честную, кати

Й Тебе, як Сина, – наплювали

На Тебе, кроткую, кати,

Растлили честную. А ти?

Мов золото з того горнила,

В моїй душі возобновилась

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась.

27 октября [1859]

Примітки

Джерело тексту:

– чорновий автограф першої редакції в окремому зошиті (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 22, с. 1 та 6–25).

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 507 – 523 (варіанти).