16 лютого

Тарас Шевченко

Відіславши на пошту листи до Кухаренка та Аксакова, я зайшов до собору послухати архієрейського хору. Дивно! Чи це з незвички, чи воно так справді є (останнє правдивіше), – в архієрейській службі Божій з її обстановою, та взагалі в декорації, я побачив щось тібетське або японське. І підчас цієї лялькової комедії читають Євангелію. Найпідліша суперечність!

Нерукотворний потворний образ, якого копія мене колись перелякала в церкві св. Юрія. Оригінал цієї індійської бридоти знаходиться в соборі і має славу, як старовина. Його переніс із Суздаля князь Костянтин Васильович 1351 року. Дуже можливо, що це оригінальна візантійська потвора.

Увечері в театрі були живі картини, на які я не ходив дивитись, не зважаючи навіть на те, що в них брала участь моя незрівняна. Я боявся побачити в цих картинах візантійський стиль. Побоювання мої мали підстави: п. Майоров нічогісінько в цій простій справі не тямить. У театральній кав’ярні, або, як її тут називають, у шинку – зустрів старого Піунова, якому, як він мені сказав, дуже б хотілось, щоб його Катя тої неділі що-небудь прочитала на сцені. Я обіцяв понишпорити в російській поезії. Понишпорив. І мій вибір упав на останню сцену з «Фавста» Гете в перекладі Губера. Вона прочитає добре, тільки треба буде її одягнути відповідно до місця й часу. Шкода, що нема під руками Ретша. Та чи дістану ще й книгу Губера в цьому затхлому місті?