Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

8 серпня

Тарас Шевченко

На людину, що ниділа, як я, сім літ у голій пустині, кожне, навіть богоспасаєме місто Белебей (найнікчемніше містечко Оренбурзької губернії), повинно було б зробити приємне враження. Зо мною сталося не так. Виходить, я ще не зовсім здичавів. Це добре. Сьогодні вранці вийшов я на місто з наміром розшукати ковбасню, щоб запастись сухими харчами на дорогу та пильніше приглянутись до зовнішнього вигляду міста. Коли я проходив Московською вулицею («Невський проспект»), прикре враження почало затиратися. Вулиця хоч куди. Будинки здебільшого триповерхові, оздоблені знизу, як звичайно, написами – переважно блакитними з золотом. Із крамниць, переважно галантерейних, ліниво виглядають гарні вірменські, а зрідка й перські виразисті обличчя.

Купецький двір, не вважаючи на масивність, – будинок легкий і навіть граціозний, будинок на манір Кваренгі. Губернаторський дім теж будова важка в порівнянні з приватними домами, бельетаж à la ренесанс виглядає весело, наче бонтонний готель. Його піддержує масивна галерея аркад, під якими містяться крамниці з деяким благородним крамом, між іншим і з кумисом. Спочатку мене це вразило своєю дисгармонією: в домі представника найвищої влади – крамниці з усяким крамом, між іншим і з кумисом. Дивно. Але тому, що мирна промисловість не може інакше процвітати, як під покровом влади, – я з цією думкою погодився й пішов далі. Обійшовши навкруги покритий пилом сквер, я вийшов на другу, паралельну Московській, улицю, вже менш оздоблену вивісками та вірменами. З цієї нічим неприкметної вулиці я взяв ліворуч і, перейшовши дерев’яний міст, опинився за Кутумом.

Пройшовши кроків зо сто вулицею, [бачу] – перед дерев’яним одноповерховим будинком із бельведером, що виглядом своїм нагадує загородній трактир середньої руки, по широкій галереї, яка оточує бельведер, похожає вусатий кавалер в сірому пальті-«сак» із срібним Георгієм та поважно поглядає на плебеїв калмиків і татар, що тут сновигають. Справжній гренадер під фірмою [са]лон-лакея [?]! Чи це не дворянський астраханський клуб? – подумав я й хотів іти далі, коли в мене мигнула перед очима жовта табличка над ворітьми з написом: «Дом Сапожникова». Коли б Олександер Олександрович Сапожников не був діамантовою зіркою астраханського обрію і дармовим астраханським метрдотелем, я зайшов би до нього, як до старого знайомого, але ці його пишні вади мене спинили.

За домом і садком Сапожникова видко оподалік халупи. Я, як маляр, люблю блукать по цих брудних мальовничих заулках, але, як людина, що щиро любить людину, я перед домом мільйонера зробив ліворуч навкруг і незабаром опинився в центрі міста.

У центрі міста, себто на Московській улиці, зайшов я до готелю під фірмою «Москва», загадав «пару чаю» та усадовився в товаристві татар і вірмен. Машину накрутив якийсь хлопець у солдатській шинелі, і вона задеренчала увертюру з «Роберта Диявола». Хоч бракувало всякої гармонії, мене зворушила, і до сліз зворушила, ця скалічена красуня-мелодія. Виходить, що я давно вже не слухав чогось подібного до музики. Барабан і сурма зачерствили мій слух, але не зачерствили серця, що сприймає прекрасне.

Після увертюри з «Роберта» машина зашипіла: «Уж как веет ветерок…» Я й це шипіння прослухав із насолодою та, майже помирившися з Астраханню, заплатив 15 копійок за чай і вийшов на вулицю.

«Московська вулиця»… Чи існує хоч одне губернське місто в Росії без Московської вулиці? Мабуть, ні. А без ковбасні існує багато губернських міст, між іншим і портове місто Астрахань. Дрантиве, нікчемне, портове місто Астрахань! Я обійшов усі головні та неголовні вулиці, прочитав усіх кольорів великі й малі вивіски, що оповіщали здебільшого про продаж чихирю й панського краму, але жадна з них не сказала про продаж вуджених ковбас. Гей, німці, німці сарептські! І ви акліматизувались, а я з такою певністю важив на вашу непохитну ковбасолюбиву вдачу!

По обіді, за порадою Авдотії, куховарки Бурцева, пішов я шукати німецької пекарні, де, як вона каже, продають і німецькі ковбаси. Топографія міста вже мені більш-менш відома. І я, за вказівками тієї самої Авдотії, без особливих труднощів знайшов німецьку пекарню. Добряче кругле обличчя німця витягнулось і обережно усміхнулось, коли я замість булки зажадав ковбаси. Але через те, що я не жартома питав, то німець не жартома й відповів мені, що він – пекар, а не ковбасник і що ковбасника в місті нема ні одного, та що коли в сарептській крамниці я не знайду цього краму, то до самого Саратова я не побачу жадної ковбаси. З огляду ж на те, що сарептська крамниця, за оповіданнями того ж таки німця, дуже далеко від осередку міста, я й відклав мої розшуки до завтра.

Сьогодні 8-е серпня. Сьогодні відійде поштовий човен з Новопетровського форту до Гурьєва городка і візьме з собою Фіалковського та інших, що їх звільнено вкупі зо мною. Бажаю тобі, Фіалковський, кращої будучини; ти її вповні вартий. На прощанні він і Мостовський дали мені свої майбутні адреси, та ледве чи в нас розпочнеться коли-небудь листування – тому що я не належу до касти базікалів, а вони, як люди практичніші від мене, теж не будуть переливати з пустого в порожнє. Але я назавжди збережу спомини про вас, мої благородні друзі!